УДК 159.921

О.В. Яремчук - Доктор психологічних наук, професор кафедри соціальної роботи
ІІПО, ОНУ імені І.І. Мечникова



The article presents a systematic approach to ethnic and cultural mythcreativity of the personality as a social and psychological phenomenon, it have been produced it’s socio-psychological concept in terms of cultural globalization. It was found that joint action is an integral social and psychological mechanism of actualization of ethnic and cultural myth-creativity of the personality in the process of creating a consolidating national myth.
As a result of the formative experiment were defined notional valued and
subject-effective components of ethno-cultural myth and confirmed the validity of the mechanisms of its actualization at the students.
Keywords: ethnic and cultural myth-creativity of the personality, joint action, individual authors` myth, a consolidating national myth.


Постановка проблеми

У соціальній психології, де предметнее поле включає феномени, що
розкривають зв'язок макро-і мікросоціального середовища і психіки, зростає значення природного експерименту. Однак, його застосування гальмується низьким контролем за факторами внутрішньої валідності. Значний крок у зміні ситуації на користь підвищення достовірності результатів природних соціально-психологічних експериментів був зроблений Д. Кемпбеллом, в результаті чого в логіці сучасних соціально-психологічних досліджень, що використовують природний експеримент, з'явилася аргументація висновків, підкріплювана аналізом ступеня реалізованості планів і способів збору даних, застосуванням гіпотетичних конструктів і т. ін. [12].

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

У зв’язку з неможливістю уникнення суб’єктивного фактору в експериментальному соціально-психологічному дослідженні, Б.Ф.Ломов вбачав у формувальному експерименті більші можливості, ніж в експерименті, що

просто фіксує стани, які ніби то протікають незалежно від

нього[13,42].Перспективи методу експерименту в системному підході він

розглядав в контексті дослідження соціально-психологічних явищ не за

окремими показниками, а в їхньому взаємозв'язку.

Висловлюючись на користь формувального експерименту Б.Ф.Ломов

зазначав, що у дослідника, який прагне до об'єктивності своїх висновків, є два

шляхи– нескінченно нівелювати всі детермінанти, що погіршують прогноз,або

проводити формувальні експерименти.

Щодо специфіки «формувального експерименту» існує

загальноприйнята думка, згідно з якою він характеризується

цілеспрямованістю, активністю дій експериментатора, орієнтованих на

створення, перетворення, зміну психічних функцій і властивостей особистості,

характеристик групи та індивідів, в неї включених.

«Соціальний формувальний експеримент» у працях Є.О.Климова

визначається тим, що «свідомо орієнтований на досягнення бажаного

практичного ефекту, а саме: перетворення досліджуваного соціального об'єкта

в бажаному напрямку(звучить це частіше як мета оптимізації, поліпшення,

навчання)» [11,58].Такий тип експерименту близький до формувального

експерименту в педагогічній психології, де активність дослідника, полягає не

тільки в тому, що він формує власне експеримент, але також формує і розвиває

суб'єкта, зануреного в даний експеримент.

Зазвичай, в предметному полі соціальної психології за допомогою

даного методу вивчаються: умови та соціально-психологічні технології впливу

на професійну, моральну та інші види самосвідомості особистості; деякі

аспекти формування соціального інтелекту, організаторських та

комунікативних здібностей, лідерства, допомагальної поведінки. Також,

формувальний експеримент охоплює соціально-психологічну динаміку

(ціннісних орієнтацій, установок, відносин, уявлень) особистості у трудовій,

навчальній та ігровій діяльності – загалом вони виступають в якості залежних

змінних. Незалежними змінними в такому типі експерименту зазвичай є

різноманітні види соціального впливу, здійснювані в різних формах: навчання,

виховання, трудової діяльності, дозвілля, спілкування, ігор, тренінгів, дискусій

і т. ін.

Виділення невирішених раніше частин проблеми формувального

експерименту.

Обираючи природний формувальний соціально-психологічний

експеримент для свого дослідження етнокультурної міфотворчості українців,

ми зробили вибір, в першу чергу, на користь високої зовнішньої валідності і

реалізму результатів. В цьому експерименті було виділено різні групи змінних

за ознакою контрольованості: повністю контрольовані(стать, вік,

національність респондентів іт.п.), частково контрольовані(соціальні впливи,

супутні незалежній змінній – спеціально організованій навчальній діяльності),

умовно контрольовані(контроль існує лише по 2-3позиціях джерел

невалідності), неконтрольовані(ті, контроль за якими бажаний

для«чистоти»дослідження, але практично неможливий з різних причин).

Останній вид змінних ми враховували в дослідженні на стадії інтерпретації

отриманих даних.

Особливістю проведеного нами природного формувального

експерименту «Етнокультурна міфотворчість українців як умова створення

консолідуючого національного міфу» є його зв'язок з навчанням майбутніх

психологів, політологів, соціологів, культурологів, філософів. Динаміка їх

національної самосвідомості простежувалась за активного впливу

експериментатора. Формувальний експеримент одночасно виконував дві

функції: дослідження психологічних особливостей і механізмів етнокультурної

міфотворчості його учасників та досягнення певних виховних та освітніх цілей:

фасилітація патріотичних почуттів на основі цілісного бачення української

історії та культури.

Пропонований нами формувальний експеримент близький до тих

експериментів, які присвячені формуванню ціннісних орієнтацій особистості в

умовах спеціально організованого навчання, що визначається як вплив

мікросоціального середовища [24].

Формулювання цілі статті

Особливо ефективною для проведення даного експерименту виявилася

ідея спільного вчинку етнокультурної міфотворчості. Дійсно, формування

ціннісно-смислового простору спільноти узгоджується зі спільновчинковою

активністю, сутністю якої і виступає творення індивідуально і соціально

значущих цінностей та смислів. Тому метою даної статті є запровадження

спільного вчинку етнокультурної міфотворчості в ході формувального

експерименту «Етнокультурна міфотворчість українців як умова створення

консолідуючого національного міфу». Виклад основного матеріалу

дослідження. Вибір спільновчинкового алгоритму обумовлений такими його

характеристиками.

1. У спільному вчинку етнокультурної міфотворчості якнайкраще

виявляються власне самі ознаки вчинковості: суб’єктність, творення цінностей

та смислів, соціальна спрямованість, відповідальність, самостійність,

спонтанність, свобода волі, цілеспрямованість та ін. А отже, в ньому як

взаємоспрямованому творчому акті проявляється специфіка ставлення до

етнокультурної традиції людини як духовно-душевно-тілесної істоти,

здійснюється модифікація цієї традиції в умовах творення нових конфігурацій

етнонаціонального буття.

2. Психологічна сутність спільного вчинку етнокультурної

міфотворчості полягає в тому, що кожен його суб’єкт пропонує іншому свій

індивідуальний авторський міф стосовно етнокультурної спільноти, і учасники

вчинкової взаємодії спільно творять нові цінності та смисли на основі цих

міфів. Взаємоспрямований духовний вплив у спільному вчинку етнокультурної

міфотворчості поширюється на дві взаємопов’язані між собою сфери людської

активності – пізнання і перетворення етнокультурної реальності і самих себе. У

спільному вчинку етнокультурної міфотворчості кожен його учасник свідомо

робить зусилля для консолідації етнокультурної спільноти. Тут гармонійно

поєднуються суб’єктно-духовні, особистісно-душевні, індивідно-психічні, а

також унікально-неповторні інтенції та потенції включених у взаємодію різних

3. Спільний вчинок етнокультурної міфотворчості конструктивно

розв’язує суперечності індивідуального авторського міфотворення і

суспільного бачення минулого, сьогодення та майбутнього етнокультурної

спільноти. В ході цього спільного вчинку досягається розвивальний ефект

стосовно всіх учасників формувального експерименту і це надає унікальні

можливості для успішної реалізації як спільних, так і індивідуальних цінностей

і смислів. При цьому, вищою цінністю визнається автентичність

індивідуального буття, а суспільне розглядається як його необхідна умова.

4. Спільний вчинок етнокультурної міфотворчості стверджує

можливість унікальної цілісності просторово-часових відносин особистості та

етнокультурної спільноти. У процесі спільного вчинку трансформуються

самосприйняття та сприйняття інших як представників етносу і культури, коли

«Я» своїм актом самопізнання «довизначає» етнокультурну реальність.

5. У спільному вчинку етнокультурної міфотворчості кожний з

учасників вмотивований до самоперевершення, що здійснюється на граничному

рівні творчих можливостей і відкриває екзистенціальні цінності і смисли буття

в українській культурі. Таким чином, душевно-духовний рівень суб’єкт-

суб’єктної взаємодії у цьому вчинку стимулює до гармонізації індивідуального

з соціальним, етнокультурним.

6. Характерними для спільного вчинку етнокультурної міфотворчості є

право на власний вибір певних елементів етнокультурної традиції,

проектування суб’єктивних стратегій життя в ній, результативність яких постає

у післядії в екзистенціальному проекті особистості.

7. У спільному вчинку, на відміну від спільної діяльності, головною є

спонтанність вияву творчих інтенцій особистості, тому надається перевага

«внутрішньому» ефекту перед «зовнішнім». Спільний вчинок зорієнтований не

стільки на прагматичний результат, скільки на розвиток та актуалізацію

духовно-душевних сил людини.

8. У спільному вчинку етнокультурної міфотворчості відбувається

включення «Я» в систему суспільної необхідності і пробудження, заснованих

на цьому, гідності і відповідальності.

9. Суб’єктом спільного вчинку етнокультурної міфотворчості постає

спільність «Я – Ми», тобто колективний суб’єкт.

Зауважимо, що спільний вчинок є своєрідною «системною моделлю»

механізмів актуалізації етнокультурної міфотворчості особистості. Він інтегрує

такі механізми, як: психо-історична реконструкція архетипового підґрунтя

колективного світогляду, психорезонанс, катарсис, сповідальність,

символотворчість та смислоутворення, екзистенціальне проектування і, таким

чином, посилює їхню дію.

Прикметою спільного вчинку етнокультурної міфотворчості є те, що він

об’єднує в діалозі інтенції і потенції близьких за духовним складом

особистостей. А в процесі дії механізму екзистенціального проектування

особистостей, включених у нього, здатен консолідувати суспільство, що

складається з різних етнокультурних спільнот на основі певної культурно-

історичної традиції, відображеної в індивідуальних авторських міфах. Вчування

в ці індивідуальні авторські міфи увиразнює ознаки спільного вчинку

етнокультурної міфотворчості не тільки з сучасниками, але й з суб’єктами

культуротворчості минулих поколінь відповідно через резонанс з їх

індивідуальними авторськими міфами.

Особистість та етнокультурна спільнота розуміються в цьому випадку як

унікальні й самобутні, відкриті, нелінійні соціально-психологічні системи зі

своєрідною структурою та еволюцією взаємодії зі світом. Причому ця взаємодія

постає не тільки у символах та знаках, але й у особистому досвіді й

переживаннях (особистих міфах), ще не переведених у знакову форму.

У процесі спільного вчинку етнокультурної міфотворчості фасилітується

«Я» – потенційне і «Ми» – потенційне.

У спільному вчинку етнокультурної міфотворчості важливе

усвідомлення його учасниками спільного творення нових цінностей та смислів

етнокультурної спільноти, що передбачає співприсутність і причетність до

життя Іншого, до соціального життя та культурно-історичної традиції різних

спільнот.

Алгоритм спільного вчинку етнокультурної міфотворчості передбачає:

по-перше, те, що його учасники спільно створюють міфологічний простір –

відкритий текст-твір, який потенційно вміщує культуротворчі ідеї й форми їх

реалізації; по-друге, в групі відбувається трансцендентування «Я» окремих

особистостей в поле колективного суб’єкта. Цей процес сприяє встановленню

більш тісного зв’язку особистості з вмістами несвідомого (особистого й

колективного), мотивуючи її до індивідуального авторського міфотворення.

Спільний вихід за межі буденності у простір міфотворчості, а також

екзистенційні переживання етнокультурної спільності підсилюють причетність

особистості й групи до цілей й перспектив спільноти. По-третє, створюються

цінності та смисли консолідуючого національного міфу, завдяки чому

посилюється почуття «ми», відчуття спільної історичної долі і т. ін.

Спільний вчинок етнокультурної міфотворчості постає в синтезі,

ситуації, мотивації, дії та післядії. Ця структура лягла в основу процедури

формувального експерименту «Етнокультурна міфотворчість українців у

процесі створення консолідуючого національного міфу», про яку йтиметься у

наступному підрозділі. Етапи спільного вчинку етнокультурної міфотворчості

учасників формувального експерименту мали наступне змістове наповнення.

Ситуація спільного вчинку етнокультурної міфотворчості створювалася

експериментатором завдяки акцентуванню індивідуальної значущості спільних

соціокультурних завдань (зокрема, консолідації українського суспільства,

створення образу майбутнього, іміджу країни); підкресленню взаємодії

об’єктивних суспільних умов та суб’єктивних обставин її учасників. По суті

експериментатор організовував ситуацію спільної діяльності по створенню

міфологічного простору наративів, який потенційно вміщує культуротворчі ідеї

й форми їх реалізації.

Мотивація спільного вчинку етнокультурної міфотворчості

створювалась експериментатором на основі усвідомлення спільного

невдоволення існуючим рівнем взаємодії з етнокультурною традицією та

фасилітації прагнення до національної ідентифікації особистості. Таким чином,

суб’єкт етнокультурної міфотворчості стимулювався до дії.

Дія полягала у груповій роботі зі встановлення зв’язку з вмістами

несвідомого: особистого й колективного (етнокультурного). Результатом

організації цієї дії було постання індивідуальних авторських міфів стосовно

консолідації українського суспільства, а також об`єктивація індивідуально і

соціально значущих цінностей та смислів цієї консолідації. Ця дія

уможливлювалася за рахунок того, що група, як відкрита система «розсувала»

власні межі в культурно-історичному просторі, водночас «скануючи» його у

пошуках ідентифікаційних матриць (подій і постатей української історії) для

постання консолідуючого національного міфу.

Спочатку спостерігалося наростання дисоціативних процесів, оскільки

залучені суперечливі зразки ідентифікації, що включали архетипові образи від

Героя до Зловмисника і відповідні історичні події, дестабілізували звичну

етнічну ідентичність. В ході опрацювання цього протиріччя за допомогою

психодраматичних технік та розстановок стала можливою медіація

оприявнених бінарних опозицій у нарративах «Я в українському минулому,

сьогоденні та майбутньому».

«Спресовування», конденсація цих наративів у єдиний текст

супроводжувалися розподілом відповідальності суб’єктів спільного вчинку

етнокультурної міфотворчості за трансляцію та трансформацію цінностей та

смислів національної консолідації. Завдяки цьому «Ми-образ» поступово

набирав рис колективного суб’єкта.

Група як колективний суб’єкт завдяки роботі з несвідомим входила в

резонанс з цілісною соціо-культурною матрицею (соцієтальною структурою

української нації) і спільно генерувала метафори, в яких об’єктивувались нові

цінності та смисли, що можуть бути задіяні у створенні консолідуючого

національного міфу. Про це свідчили зокрема символічні конфігурації, що

проявилися в ході розстановок (за Б. Хелінгером) на другому етапі

формувального експерименту.

Післядія спільного вчинку етнокультурної міфотворчості відобразилась

у екзистенційному переживанні етнокультурної спільності, відчутті

причетності особистості до цілей й перспектив етнокультурної спільноти,

самопроектуванні в соціальне життя, самоконструюванні «Я» в культурно-

історичному просторі. Інтеграція у повсякденне життя наслідків спільного

вчинку етнокультурної міфотворчості тісно пов’язана з усвідомленням та

освоєнням тих особистісних та групових новоутворень (насамперед, цінностей

та смислів національної консолідації), які виникли в результаті етнокультурної

міфотворчості. Подальша спільновчинкова активність, може продовжуватись й

за відсутності безпосереднього спілкування з партнерами, бо діалог суб’єктів

спільного вчинку по суті не завершується, а переноситься в індивідуально-

відповідальну трансляцію здобутих цінностей і смислів в простір української

культури завдяки індивідуальному авторському міфотворенню.

Теоретико-методологічне обґрунтування та методичне забезпечення

формувального експерименту «Етнокультурна міфотворчість у процесі

створення консолідуючого національного міфу»

Постнекласична методологія, на відміну від класичної і некласичної,

найбільш насичена суб’єктністю і вчинковістю [21]. Згідно її принципів,

можливість адекватного пізнання етнокультурної міфотворчості особистості

пов’язується з тим, що і дослідник, і досліджувані включаються у пізнавальний

процес не як сторонні спостерігачі чи байдужі виконавці, а як зацікавлені

співавтори і відповідальні співвиконавці одного проекту, в даному разі проекту

«Національний міф». При цьому головним стимулом і основним критерієм

успішності такої їх спільної діяльності є відкриття нового бачення основ

національної консолідації, отримання унікального знання про етнокультурні

спільноти та національну ідентифікацію, яке дозволяє конкретизувати

теоретичні положення соціальної, етнічної та історичної психології стосовно

особистості та нації в дієвій соціально-психологічній технології створення

консолідуючого національного міфу. А це в свою чергу розкриває нові

можливості вдосконалення та розвитку української національної ідеї в

глобалізованому світі.

У змістовому відношенні це – спільний вчинок самопізнання та

національної ідентифікації особистості як суб’єкта української культури й

консолідації українського суспільства на цій основі [14].

Учасники формувального експерименту як рівноправні партнери його

автора (співавтори) включаються у пізнавальний діалог на межі своїх

суб’єктних і вчинкових можливостей, будучи фасилітованими створюваною

дослідником можливістю встановити зв’язок з етнокультурною традицією і

розв’язати таким чином проблему власної етнічної та національної

ідентифікації, відсутність ясності щодо якої заважає їм автентично існувати.

Важливо зазначити, що в ході такого пізнавального діалогу дослідник і

досліджувані не тільки обмінюються значеннями і смислами, але й генерують

їх, збагачуючи ними один одного, що і виступає внутрішнім

психоенергетичним джерелом процесу самопізнання та самоідентифікації,

надає йому необхідної спонтанійності. Поступово пізнавальнийдіалог, таким

чином,набуває ознак перетворювального, наповненого співпереживанням і

спільнимтворенняметнокультурних цінностей, смислів і значень для

ситезування консолідуючого національного міфу. Суб`єкт-суб`єктна взаємодія

– як основна ідея комунікації в ході пропонованого формувального

експерименту – ґрунтується на взаємоповазі, довірі, готовності підтримати всіх

учасників в прагненні до самопізнання та розвитку. Вона виявляється на різних

ціннісно-смислових рівнях, але має своєю кінцевою метою спільний вчинок

етнокультурної міфотворчості як вищий рівень, коли особисте, індивідуальне

постає в гармонії із етнічним та національним. Навички такої діалогічної

взаємодії можуть бути задіяні в сфері політичної активності молоді, що надасть

їй можливість консолідовано впливати на хід подій в країні, вирішувати

життєво важливі політичні питання.

Мета формувального експерименту: у процесі формування у студентської

молоді здатності до етнокультурної міфотворчості визначити її ціннісно-

смислові, предметно-дієві складові, а також механізми здійснення.

Гіпотеза: ціннісно-смислові та предметно-дієві складові етнокультурної

міфотворчості студентів, а також механізми її здійснення можливо виявити в

ситуації спільного вчинку творення консолідуючого національного міфу.

Предметом формувального експерименту виступила етнокультурна

міфотворчість українців та її семіотичні прояви (символи, міфологеми,

індивідуальні авторські міфи, образ майбутнього України).

Методологічні засади організації формувального експерименту.

Упровадження принципу інтеракційно-феноменологічного бачення джерел

колективної суб’єктності (В.О. Васютинський) стимулювало колективну

суб’єктність як продукт інтерсуб`єктної взаємодії, у процесі якої відбувалася

взаємна суб’єктна актуалізація її учасників і залучення їхніх індивідуальних

суб’єктностей до акту створення колективного суб’єкта по відношенню до

соцієтальної структури української нації. Механізмом, який це уможливлював

було обопільне суб’єктне зумовлення, проникнення у внутрішній світ один

одного шляхом психорезонансу з енергіями зазначеної соцієтальної структури у

собі та в інших учасниках, які її актуалізували. Таким чином, комунікація в ході

формувального експерименту виявилась як спільновчинкове перебування у

світі, що підтвердило доцільність застосування ідеї спільного вчинку

етнокультурної міфотворчості в єдності його індивідуального і соціального

вимірів.

Методологія організації формувального експерименту включала також

принцип символічного опосередкування та трансформації етнічної реальності,

яка для кожного окремого суб’єкта постає в індивідуалізованому варіанті

світобачення (М. Степико). З одного боку, людина взаємодіє зі світом як

автономний суб’єкт, а з іншого – її відношення зі світом мають інтерсуб’єктне,

соціальне підґрунтя, що базується на колективному досвіді етнокультурної

спільноти. Отже, безпосередність світовідношення людини, що проявляється в

індивідуальному досвіді, виконувала, таким чином, етнознакову функцію.

Покладання індивідуального досвіду суб’єкта в основу

етнонаціональнихконсолідаційних процесів у формувальному експерименті

сприяло співіснуванню різних світоглядних позицій учасників експерименту та

уможливило спільний вчинок етнокультурної міфотворчості.

Ідея спільного вчинку(В.О. Татенко) як особливої системи взаємодії

людини з людиною, що передбачає спільне творення його учасниками

унікальних, а також індивідуально і соціально значущих смислів і цінностей,

які визначають рух до вищих рівнів автентичності людського буття, у

змістовому плані реалізувалася успільному вчинку самопізнання та

національної ідентифікації особистостей як суб’єктів української культури, що

творять її ціннісно-смисловий простір з метою консолідації українського

суспільства.

Суб`єкт-суб`єктна взаємодія в ході формувального експерименту виявлялася

на різних ціннісно-смислових рівнях, але мала своєю кінцевою метою спільний

учинок етнокультурної міфотворчості як вищий рівень, коли особисте,

індивідуальне постає в гармонії з етнічним та національним. Інтерпретування

результатів формувального експерименту ґрунтувалося на ідеї формування

психіки під впливом знакових систем (Л.С. Виготський). Враховуючи, те що

базовими механізмами актуалізації етнокультурної міфотворчостіу

формувальному експерименті булисимволотворчість та смислоутворення,

процес творення нового ціннісно-смислового простору української спільноти

аналізувався на основі індивідуалізації культурно-історичних знаків

(історичних подій та видатних особистостей) та переводу їх у значення, що

породжували індивідуальні метафори, які зрештою трансформувалися в

символи й синтезувалися в індивідуальні авторські міфи учасниками

експерименту.

Експеримент проводився в три етапи впродовж 2009-2012 років. Перший

етап – «Культурно-історичного потенціалу молоді з різних регіонів України

(південь, центр, захід)». Комплексне соціально-психологічне дослідження

констатувально-формувального типу. Другий етап – «Етнокультурна

міфотворчість українців як умова створення консолідуючого національного

міфу». Формувальний експеримент на основі екологічної фасилітації. Третій

етап – «Практики національного міфотворення в мультикультурних регіонах».

Соціально-психологічний тренінг.

Серед учасників були студенти гуманітарних спеціальностей 2 – 5 курсів

класичних університетів (n=625)(Одеса, Київ, Івано-Франківськ, Львів, Луцьк).

Ця кількість склалася з трьох досліджуваних груп по 200 учасників з

південного, західного та центрального регіонів України, експериментальної

(n=25) та контрольної груп (n=25). Схема залучення груп у формувальний

експеримент подана у рисунку 5.2. Залучення такої численної вибірки на

констатувально-формувальному етапі експеримента зумовлено його

специфікою, а саме врахуванням при роботі з експериментальною групою

широкого контексту культурно-історичного потенціалу молоді з різних

регіонів. Саме на основі рефлексії експериментальною групою продуктів

етнокультурної міфотворчості представників різних регіонів уможливлювалася

післядія спільного вчинку етнокультурної міфотворчості учасників цієї

групи.На другому етапі експерименту, коли здійснювалося формування

здатності до етнокультурної міфотворчості в учасників експериментальної

групи, був залучений досвід восьми пілотажних груп, що складалися з частини

учасників попереднього етапу з різних регіонів, а саме південь – 3 групи (n=90), захід – 3 групи (n=90), центр – 2 групи (n=60).

Теоретико-методологічною основою формувального експерименту

виступила теорія конструктивізму (К. Джерджен, Р. Харре, Г. Матуран, Р.

Баумастер) [1; 9; 8; 22; 23; 26]. Знання про етнокультурну реальність розглядалося

не як відображення зовнішнього соціального середовища, а як перетворення,

трансформація досвіду в мовленнєву реальність (наратив) [2; 7; 15]. Етнічне

середовище й етнічна особистість тлумачилися в термінах конструктивізму.

Мова розглядалася як своєрідна соціальна дія, що утворює сфери

розрізнення (перехідні форми, межі), тому об’єктивне знання етнокультурної

реальності породжувалось лінгвістичною формою взаємодії групи [27].

Екзистенційний статус дискурсу у формувальному експерименті полягав

у тому, що дискурсивна практика розглядалася як специфічна форма

використання мовлення, через посередництво якого відбувалася зміна концепта

(моделі) етнічної реальності, трансформація системи особистісних смислів

суб’єкта.

Дискурс розглядався як спосіб мовного конституювання суб’єкта,

повний і всеосяжний репрезентант його внутрішнього досвіду. З іншого боку,

той самий дискурс розглядався як об’єкт, що містить сліди суб’єкта мовлення,

які свідчать про присвоєння ним цього мовлення.

Основні принципи формувального експерименту:

 Суб’єктність. Висловлювання розглядається як акт особистісного

вибору і як вчинок. Важливі семантико-синтаксичні відносини: «Хто

говорить?», «Чому?» і «Навіщо?». Точна атрибуція висловлювання суб’єктові,

який може не збігатися зі свідомим «Я» (Его), тобто може відбуватися

«подвоєння» учасників діалогу. Присутність Іншого – складова частина

мовлення суб’єкта, звідси випливає розщеплення, що має конституююче (для

суб’єкта) та структуруюче (для дискурса) значення. У лінійному мовленнєвому

ланцюжку присутня спонтанна поліфонія, через яку можна виявити сліди

несвідомого. Суб’єкт «не знає» змісту висловлювання і не усвідомлює цілком

коннотативну семантику вимовленого. У мовленні постійно присутній

«надлишок змісту» порівняно з тим, що хотілося висловити («відлуння

вимовленого»).

 Ідеологічність. У мовленні присутні приховані ідеї, вплив яких

обумовлює смисл висловлювань, утворюючих дискурс. Ідеї як вторинні

означувальнідискурса визначають прихований зміст мовлення, що здатний

замінити і витіснити наявний у будь-який момент.

 Інтенціональність. Враховуються інтенції висловлювань та інтенції

значущих переживань, які їх супроводжують. Феноменологічний аналіз

дозволяє розрізнити зазначені типи інтенцій. Навіть невеликі за обсягом

фрагменти дискурса можуть містити різні, часто протилежно спрямовані і

взаємовиключні наміри і прагнення.

Включення інтерпретації у комунікативний контекст перетворює діалог

на засіб прояснення особистісних смислів і значень партнерів комунікації.

Неусвідомлювані інтерпретаційні схеми учасників взаємодії стають

предметом аналізу, рефлексії, обговорення. Це потребує від співрозмовників

усвідомлення і роз’яснення не лише висловлювань іншого, а й власних

контекстів та тих інтерпретаційних схем, у які ці контексти були включені. В

цьому випадку інтерпретація перетворюється у витлумачування, яке

передбачає не тільки розгорнуту рефлексію повідомлення, що сприймається, а

й рефлексію власних інтерпретаційних процесів та їх роз’яснення іншому [25].

Алгоритм експерименту та його методичне забезпечення були

розроблені на основі виконаних нами теоретичних та емпіричних досліджень

етнокультурної міфотворчості.

В організації формувального експерименту застосовано принцип

актуалізації етнокультурної міфотворчості особистості, сутність якого

розкривають наступні положення. Розвиток етнокультурного міфотворчого

потенціалу особистості відбувається у процесі встановлення особистістю

глибинного в’язку з колективним несвідомим етнокультурної спільноти через

символи та міфологеми. Вихідним рівнем етнокультурної міфотворчості є

індивідуально-психологічний рівень, що дозволяє звернутися до семіотичних

утворень, зокрема індивідуального авторського міфу особистості. Методики,

задіяні у формувальному експерименті відтворюють процес психологічного

впливу у спільному вчинку етнокультурної міфотворчості. Прийоми

психологічної взаємодії дослідника з особистістю та групою передбачають

здійснення як діагностичних, так і розвивальних процедур.

Окрім зазначених теоретико-методологічних основ формувального

експерименту, необхідно звернутися до теоретичних положень стосовно

пояснення та інтерпретування його результатів. Серед них, культурно-

історична концепція психічної організації людини Л. С. Виготського:

формування психіки під впливом знакових систем [5], принцип інтеракційно-

феноменологічного бачення джерел колективної суб’єктності [4, 3], положення

про безпосередність світовідношення людини, що постає в індивідуальному

досвіді і виконує етнознакові функції [18].

Алгоритм семіотичної реконструкції [16] узгоджувався з положенням

Л.С. Виготського про те, що вищі психічні функції базуються на способах

використання знаків, тому семіотичні організми і психіка формуються

одночасно, що дало змогу розглядати дійсність психіки крізь призму дійсності

семіотичного організму [10] – індивідуального авторського міфу.

В розробці процедури формувального експерименту «Етнокультурна

міфотворчість українців у процесі створення консолідуючого національного

міфу» ми виходили з того, що учасники експерименту включені в організовану

експериментатором ситуацію професійної підготовки, спеціально орієнтованої

на формування в них суб’єктивно та соціально значущих цінностей та смислів

консолідації українського суспільства в національному міфі. Процес

смислоутворення відбувався на основі індивідуалізації учасниками

експерименту культурно-історичних знаків (історичних подій та постатей) та

подальшого переводу їх у суб’єктивні значення, в результаті чого виникали

індивідуальні метафори, що трансформувалися в символи консолідації в ході

написання індивідуальних авторських міфів та спільного синтезування

міфологічного наративу «Книга буття України» у спільному вчинку

етнокультурної міфотворчості. Цьому сприяла реалізація трьох соціально-

психологічних умов.

1) Еколого-фасилітативний супровід актуалізації етнокультурної

міфотворчості особистості та групи. Основою фасилітації стали елементи

інсайту як події (за П.В. Лушиним), що включала підготовку, визрівання у

несвідомому, осяяння та розробку ціннісно-смислового ресурсу етнокультурної

міфотворчості.

2) Доповнення навчальної інформації соціально-психологічною

технологією створення консолідуючого національного міфу.

3) Моделювання ситуацій рефлексивної самоорганізації студентів щодо

створення консолідуючого національного міфу.

Формувальний експеримент охоплював теоретичний і практичний

аспекти професійної підготовки майбутніх фахівців – психологів,

культурологів, політологів, філософів, соціологів з різних регіонів

(n=625).Схема залучення груп у формувальний експеримент представлена на

рисунку 5.2. З метою доведення експериментального ефекту були виділені одна

експериментальна(n=25) та одна контрольна група (n=25) – студенти-психологи

четвертого курсу відділення психології ОНУ імені І.І. Мечникова. На масиві

експериментальної і контрольної груп реалізовувались різні моделі організації

професійної підготовки при збереженні стандартного блоку дисциплін

навчального плану.

Продовження в Частині 2 .