УДК 316.627

Васютинський В. О. (м. Київ)
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.


Проблема соціально-економічного самовизначення особи і спільноти тісно пов’язана з переважанням чи поєднанням у їхньому способі життя індивідуалістських або колективістських постав. У сучасній Україні це пов’язано зокрема або й насамперед із переходом від соціалістичного до капіталістичного способу виробництва та розподілу благ. Досвід останніх десятиріч показав, що ментально-психологічна перебудова виявилася набагато складнішою, ніж економічна.
Як зазначає В. Москаленко, цінності радянської економіки спрямовують особу на формування колективістських орієнтацій, тоді як цінності ринкової економіки – на індивідуалістські. У сучасних умовах багато які з відповідних постав утратили колишню привабливість, але самі постави залишилися, бо мають більшу інерцію. У тому числі й групоцентризм (колективізм – В. В.) не щез, а набув нових форм і втілень [9]. Переважання структурних пояснень причин бідності в Росії К. Муздибаєв виводить із сталого домінування колективістської орієнтації та зневажання індивідуалізму [10].
У такому контексті істотний інтерес становить історичний аспект розвитку уявлень про індивідуалізм і колективізм як важливих соціально-психологічних характеристик українського суспільства. Початково висвітлення їх відбувалося в контексті соціально-філософських розвідок.
В українській соціальній філософії (та політичній публіцистиці, що тяжіє до неї за тогочасною проблематикою) другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. (періоду капіталістичної і соціалістичної індустріалізації України) склалася досить потужна традиція обґрунтовувати відмінності українського етносу від російського шляхом, зокрема, приписування українцям сильніше вираженого індивідуалізму, натомість росіянам – колективізму. Знаходження цих особливостей мало служити справі українського ментального усамостійнення в умовах перебування під тотальним тиском великоросійських впливів.
Одним із перших такі відмінності намагався сформулювати Микола Костомаров у відомій праці «Дві руські народності». Він переконував своїх сучасників у тому, що українці (південнороси) схильні до більшої індивідуальної свободи, ніж росіяни (великороси). В українців переважало народне право обирати собі князів. Вони потребують жити окремим і самобутнім життям, а кровний зв’язок і спорідненість мало сприяють згоді і взаємній любові. Їхня громада – це добровільний збір людей, кожний із яких є незалежною особою, самобутнім власником, а з громадою його пов’язують стосунки взаємної безпеки й вигоди. Натомість у росіян переважає прагнення зміцнити єдність своєї землі, поширити непорушну законність спільної волі на всі сфери життя. Особисту свободу вони звужують і знищують. Домінує взаємний обов’язок, що ґрунтується на фатальній доконечності. Суспільство віддає владу і свою долю особі, якій воно зобов’язане коритися [5].
На думку Михайла Драгоманова, Костомаров переоцінив український індивідуалізм, через що «відбив увагу від спілкових змагань українців». Водночас Драгоманов застерігав, що «національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадськості» і що «урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх переоцінювати вартість національності в історії й житті» [4, с. 82–85]. Тому етнічний колективізм українців – це спільна емоційна відповідь на загрози їхньому вільному співжиттю.
Романтично-емоційні, сентиментально-захисні психологічні мотиви ще більш виразно простежуються у «філософії серця» Памфіла Юркевича. Він поширив їх і на сферу міжлюдської взаємодії. Справедливість і любов Юркевич проголошував найміцнішими умовами встановлення миру між людьми, заснування загальної товариськості й братерства. Тільки в мирі та живому союзі з іншими людьми особа може стати тим, ким вона має бути згідно з волею Божою. Прагнення миру становить моральну потребу кожної людини. В основі почуття людяності лежить потреба доповнювати себе іншими людьми, а саме: з одного боку, отримувати від них внутрішні спонуки, живити й виховувати свою душу, а з другого – відкривати їм свою душу, думки, бажання, радощі й страждання [15].
Дедалі типовішим для українських мислителів того часу ставало розуміння колективізму як патріотичного єднання народних мас навколо української ідеї. На цій основі будували свої світоглядні системи Пантелеймон Куліш [6] і Вячеслав Липинський [7]. Микола Міхновський наголошував на силі ображеного чуття нації і кривди цілого народу. Боротьбу за усамостійнення України він покладав за загальний громадянський обов’язок українців: «Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією. Нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність» [8].
Про колективну силу національно свідомої маси, що «з’єднана для своєї «рідної» ідеї», писав Д. Донцов. Проте, будучи речником національно-державної ієрархії, він підкреслював, що без належного керівництва така маса «попадає під сугестію фактів, обставин, чужої ініціятиви». А керівництво (провід) без маси – «під сугестію вічно змінних настроїв утомленої й байдужої більшості» [3, с. 266–267]. Донцов називав помилковою думку про те, що «вже сама демократична, «рідна» програма, саме згуртування якнайбільшого числа під один провід ... – забезпечать успішне функціонування демократії … Треба, щоб за сею програмою і числом була воля …, що імпонує своїм і чужим відвагою в ставленні і вирішенні питань, та вірою у справу [там само, с. 278].
Навпаки, на схильності українського народу до демократії, зумовленій його історичною долею, наполягав Михайло Грушевський. Цьому, на його думку, сприяють традиційні для українців автономізм і федералізм, радикальний демократизм із сильним соціалістичним забарвленням. Грушевський поєднував національні і соціальні устремління українства, «оскільки трудящі маси є головним національним контингентом, запорукою національного розвитку й сили». А тому «на першому плані … національної української платформи фігурує захист інтересів трудящих елементів суспільства й забезпечення їхніх інтересів». Відтак «загальний характер … має постулат якомога ширшої участі народу в управлінні й контролі, … створення сприятливих умов для суспільної самодіяльності й ініціативи» [2, с. 116–119]. Грушевський, отже, привертав увагу до двох головних аспектів українського світоглядного колективізму – досягнення національної єдності і встановлення соціальної справедливості.
Іван Франко розглядав культуру і прогрес як продукт асоціації і кооперації індивідів: «тільки здруження людей в громади, племена і держави могло розвити в них тисячні духові спосібності, саму основу всякої культури» [14, с. 94–95]. Спільне громадське життя людей зумовило вироблення в них соціальних схильностей. «Пошанування для життя співгромадян, для їх особистої власності, почуття свого обов’язку, любов для своєї родини, – всі ті привички та чуття, що суть основою суспільного життя …, виробилися аж з часом, по довгім і важкім розвитку, в початках дружного життя людей» [там само, с. 105].
Відносно менше місце в українській науковій традиції посідав аналіз індивідуалізму і колективізму в економічному житті суспільства. Із цього погляду явище індивідуалізму та його вплив на суспільне життя виявлялося більш актуальним і значущим, ніж у суто етнічному аспекті.
Свобода індивіда, що настала після феодалізму, «робилася в дуже практичних цілях», – писав Франко, бо розвиток мануфактур вимагав багато відносно вільних робітників, які шукають роботу [там само, с. 126–129]. А за Михайлом Туган-Барановським, індивідуалізм в економіці став джерелом капіталізму, що його створило безліч окремих господарів, які діяли незалежно і кожний із яких мав свої приватні, а не спільні цілі [12, с. 45].
Натомість до соціалізму людей вабили соціальне натхнення, надія здійснити величезну громадську справу в інтересах усього людства. Учасник комуністичної общини «мав бути завжди готовим відмовитися від особистої вигоди на користь свого товариша по общині, мав ставитися до останніх із такою самою безкорисливістю й доброзичливістю, із якою пересічна людина може ставитися тільки до членів своєї сім’ї. Він мав бути чужим заздрості і владолюбству, підпорядковувати свої особисті смаки й уподобання смакам та уподобанням своїх товаришів по общині» [там само, с. 63]. Колективізм Туган-Барановський трактував як державний соціалізм, за якого єдиним паном робітників буде їхня власна колективна воля, а на обличчі в усіх людей нового світу буде «вираз прихильності й дружелюбності», «радісна готовність допомогти один одному» [13, с. 433–434].
Соціалізм, за Франком, має ґрунтуватися «на скомбінованій спілці, на тісній організації праці, на зцентралізованій … робучій силі і на тісній федерації всіх людей в одну робучу спілку (з відповідним поділом праці) і в одно політичне тіло, основане на повній самоуправі та вольності його поєдинчих членів: племен, народів, громад [14, с. 113].
Утопічне бачення соціалістичного майбутнього знаходимо в Сергія Подолинського, який намагався ґрунтувати економічний розвиток суспільства на еволюційній теорії Дарвіна. На його думку, людське суспільство з часом припинить внутрішньовидову боротьбу, бо переможе почуття прихильності й солідарності. Завдяки цьому «помалу підвищуватиметься середній рівень розвитку більшості людей; суспільство не заважатиме скорішому розвиткові особливо обдарованих осіб або цілих поколінь». Спільна праця і боротьба «неминуче потягнуть за собою необхідну для задоволення усіх потреб рівномірність у користуванні результатами праці». Зростатиме кількість людей, що розвивається вище за середній рівень, і меншатиме число тих, хто перебуває нижче від середньої норми [11, с. 30–36].
Своєрідним утопічно-ідеалістичним узагальненням соціально-філософських поглядів українських мислителів на проблему індивідуалізму і колективізму могла стати (проте вчасно не стала) праця В. Винниченка «Конкордизм», видана допіру 2011 р. Автор трактує конкордизм як систему лікування та реорганізації фізичних і психічних сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), базовану на їхній рівновазі або погодженні [1, с. 86].
Винниченко виділяє чотири аспекти конкордизму – погодження з природою, собою, ближніми і колективом. Вочевидь саме два останні аспекти мають відображати колективістські постави людини.
В основі погодження з ближніми лежать егоїзм та альтруїзм. Натомість підінстинкт колективізму зумовлює ставлення до колективу і, як підкреслює Винниченко, не є тотожним альтруїзму: можна бути альтруїстом без колективізму або, навпаки, колективістом – без альтруїзму. Колективізм, що первісно постав із соціального підінстинкту, згодом почав становити основу патріотизму, любові до батьківщини або до людства, класового почуття тощо. Зріднення з колективом, уміння бути його органічною клітиною, навіть страждання за колектив дають людині найвищу радість. Водночас такі переживання можуть стати сприятливим ґрунтом для диктатур егоїстів-владолюбців, які підмінюють собою батьківщину, націю, людство, клас. А за плеканням інтересів колективу і нав’язуванням відтак оманливого «щастя» криється панування «вождя» [там само, с. 229–243].
Натомість індивідуалізм – це протиставлення індивіда колективові, це його самообман, прихований «захисною мантією індивідуалізму», це наслідок розладу інстинкту егоїзму з підінстинктом колективу [там само, с. 240–241].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що проблему індивідуалізму і колективізму, а надто її психологічних аспектів в українській соціально-філософській думці другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. репрезентовано слабко. Подані в описаних працях міркування мають здебільшого вторинний характер і є або відображенням більш загальних філософських і психологічних положень їхніх авторів, або відтворенням уже відомих на той час закономірностей індивідуальної та колективної життєдіяльності.
До певної міри увагу українських мислителів привертав колективізм як більш чи менш привабливий стан громадського співжиття, плекання якого сприяє поставанню суспільства як цілісної, насамперед етнічно оформленої структури. Натомість індивідуалізм не набував самостійного значення, його радше інтерпретували як логічну та онтологічну опозицію колективізму.
Трактування індивідуалізму і колективізму частіше мало політико-публіцистичний характер і було спрямоване на розв’язання актуальних громадсько-політичних проблем. Їхнє бачення найчастіше полягало, по-перше, у протиставленні індивідуалізму українців колективізму росіян, по-друге, у висвітленні переваг колективної праці в умовах соціалістичного суспільства над працею індивідуальною за капіталізму.
І хоча індивідуалізм українців подавано було як їхню істотну перевагу над росіянами, власне психологічний зміст цієї властивості залишався поза увагою дослідників. Натомість у змісті колективізму найбільше підкреслювано його емоційну складову – як спільний громадський порив до привабливих ідеалів майбутнього щасливого життя.

Список літератури
1. Винниченко В. Конкордизм. Система будування щастя: Етико-філос. трактат / В. К. Винниченко; Передм. Т. І. Гундорової. – К.: Укр. письменник, 2011.
2. Грушевський М. Українці / Михайло Грушевський // Тв. у 50 тт. – Т. 3. Серія: Сусп.-політ. тв. (1907 – березень 1917). – Львів: Світ, 2005. – С. 86–129.
3. Донцов Д. Маса і провід / Дмитро Донцов // Вибрані тв.: у 10 т. – Т. 3. Ідеологічна есеїстка (1922–1932 рр.). – Дрогобич: Відродження, 2012. – С. 253–280.
4. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу / Михайло Драгоманов. Вибрані праці. – Т. 1, кн. 2. – К.: Знання України, 2006. – С. 49–194.
5. Костомаров М. Дві руські народності / Микола Костомаров. – К., 2012.
6. Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції / Пантелеймон Куліш // «Книга о ділах народу українського…»: Вибрані тв. – К., 2012. – С. 202–216.
7. Липинський В. К. Вступне слово для читачів із ворожих таборів. Листи до братів-хліборобів / В. К. Липинський. – К.: Укр. прес-група, 2012.
8. Міхновський М. І. Самостійна Україна / М. І. Міхновський // К.: Діокор, 2002.
9. Москаленко В. Соціально-психологічні засади економічної культури особистості / В. Москаленко // Соціальна психологія. – 2007. – № 4 (24). – С. 3–16.
10. Муздыбаев К. Переживание бедности как социальной неудачи: атрибуция ответственности, стратегии совладания и индикаторы депривации / К. Муздыбаев // Социологический журнал. – 2001. – № 1. – С. 5–32.
11. Подолинський С. Соціалізм і теорія Дарвіна / Сергій Подолинський // Вибрані праці. – Луцьк, 2004. – С. 11–36.
12. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации / М. И. Туган-Барановский. – М.: Экономика, 1989.
13. Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение / М. И. Туган-Барановский // К лучшему будущему: Сб. соц.-филос. произв. – М.: Росс. политич. энциклопедия, 1996. – С. 257–437.
14. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості / Іван Франко // Зібр. тв. у 50 тт. – Т. 45. Філос. праці. – К.: Наук. думка, 1986. – С. 76–139.
15. Юркевич П. Д. Мир з ближніми як умова християнського співжиття / Памфіл Юркевич // Вибране. – К.: Абрис, 1993. – С. 222–229.