УДК: 159.522
Яремчук О.В., Фокіна В.І.
Консолідація етнічних груп та особистостей в соціальній роботі на основі принципу мультикультуралізму
Проблеми розуміння та управління культурним розмаїттям на рівні регіонів, держав, національних спільнот і навіть окремих особистостей виявилися сьогодні важко вирішуваними. Тому видається актуальним розглянути умови, необхідні й достатні для того, щоб консолідувати в соціальній роботі спільноти, що різняться за культурним спрямуванням.
Мета. З’ясувати можливості консолідації етнічних груп та особистостей в соціальній роботі на основі принципу мультикультуралізму. Мета реалізується у наступних завданнях: 1) розглянути особливості мультикультурних суспільств в постмодерністському ракурсі. 2) проінтерпретувати соцієтальне підґрунтя політики мультикультуралізму. Одна з відмінних характеристик мультикультурного суспільства – заперечення ієрархії культури, культурного розподілу на центр і периферію, примат горизонтальних зв'язків над вертикальними. Все це зближує мультикультуралізм з практикою постмодерних спільнот [2].
Зокрема, відповідно з офіційною політикою мультикультуралізму в Канаді етнічні відмінності приймаються тією мірою, якою індивіди можуть ідентифікувати себе з культурною традіцією їх вибору, але тільки в тому випадку, якщо ця ідентифікація не порушує прав людини, права інших і закони країни [9]. У зв’язку з цим постає проблема соцієтального підґрунтя політичної практики мультикультуралізму. Оскільки воно, з одного боку, обумовлює зазначені вище горизонтальні зв’язки культур в мультикультурній спільноті, а з іншого – подолання людиною меж своєї ідентичності і визнання цінності інших культур у власній самореалізації. Останню тенденцію ми співвідносимо з індивідуальним мультикультуралізмом [11].
Дослідники мультикультуралізму сходяться на тому, що невід'ємною рисою сучасних спільнот і навіть умовою їх розвитку є культурна складність [1;7;11]. Вона відтворюється під впливом різних факторів, викликаючи проблеми міжкультурних комунікацій, міжетнічних відносин, етнічних конфліктів. Проблема полягає в тому, що культурні системи розглядаються як свого роду карта, яка при всій її наповненості етнографічними типажами насправді є тільки умовним і статичним відображенням неповторного багатства рельєфу [7]. Погляд на культуру тільки як на архетип, а на етнічну ідентичність – як на біосоціальний організм заперечує рух і розвиток культурних форм, ігнорує роль особистісної стратегії вибору, проектної діяльності людей, політичних приписів та управлінських процедур [7, с.163]. В сучасному світі окреслилися нові тенденції і канали культурного ускладнення, нові технічні та інформаційні ресурси руйнування культурної норми або монокультури без обов'язкової маргіналізації її носіїв, з'явився феномен і концепт культурної гібридності. Процес цей має глобальний і, швидше за все, незворотний характер. Ті країни та регіони, які знайдуть адекватні політичні відповіді, - виграють, ті, що будуть зволікати, - програють. У зв'язку з цим виявляється дискусійною соціально-культурна природа сучасних націй. Саме багатоетнічне співгромадянство, а не етнічні групи і релігійні громади є нині основними виробниками культурного капіталу [7, с. 164]. Нація в сучасному розумінні – це історична, культурна та соціально-політична спільність людей в межах державного утворення, що перебуває під єдиною суверенною владою та усвідомлює власну спільність на основі єдиних цінностей при збереженні культурної складності. Остання може стискатися і поступатися місцем громадянському націоналізму (патріотизму) в роки політичної централізації і загальногромадянських потрясінь і набувати актуалізовану стару і знову здобуту різноманітність в епоху демократизації, деколонізації та масових міграцій. Все це відбивається в перевіреній і широко застосовуваній формулі націєбудування - «єдність в різноманітті» [7, с.165].
Виокремлюючи нез’ясовані частини цієї проблеми, зазначимо, що загалом, етнічний «ренесанс» пов’язується дослідниками з ускладненням когнітивної, інформаційної структури сучасного світу, що зумовлює відродження етнічності на основі своєрідного «інформаційного фільтра», який дозволяє впоратися з інформаційним навантаженням [11]. У зв’язку з цим актуальною виявляється соціальна політика та соціальна робота з урахуванням соцієтальних складових мультикультуралізму [3].
Соцієтальна психіка, за визначенням О. А. Донченко – це продукт історико-культурного шляху певного соціуму, який утілює, зокрема, кліматичні, географічні, ландшафтні умови життя народів, що проживали на даній території, а також традиційні умови і форми задоволення їхніх основних потреб, взірці діяльності та поведінки в цих умовах, установки на ті чи інші реакції, певні мисленнєві та духовні спрямування. Дійсно, соцієтальна психіка – це своєрідний каркас, на якому вибудовуються суспільні психологія, свідомість, культура і який є ґрунтом для прийняття чи неприйняття тієї чи іншої соціальної політики зокрема. Політична практика мультикультуралізму, заснована на соцієтальному підґрунті, безпосередньо відбивається у практиці соціальної роботи [1].
У найзагальнішому вигляді «мультикультуралізм» передбачає визнання правомірності та цінності культурного плюралізму, і з цієї причини вважається, що всі сучасні держави зобов'язані надавати своїм культурним, етнічним і релігійним групам рівний соціальний статус. Несхожість і відмінність класифікується не як другосортне і чуже, вони оцінюються просто як "інше"; в цій ситуації етнічні меншини стають об'єктом особливої уваги [6;12].
«Мультикультуралізм» розглядається нами як політична практика, що реалізується в соціальній роботі щодо неконфліктного співіснування в одному життєвому просторі різнорідних культурних груп. Соціальна фасилітація такого типу стверджує повагу до відмінностей, але при цьому не відмовляється від пошуку універсальності. Тобто взаємодія культур відбувається через координацію, а не субординацію [11].
Термін «мультикультуралізм» використовується в різних значеннях залежно від контексту (політичного, емпіричного, або філософського), а також залежно від того, про який з чотирьох основних типів мультикультурних суспільств йдеться. До цих типів відносяться імперії, що існували до епохи сучасності; поселення в новому Світі; колоніальні і колишні колоніальні суспільства; нарешті, постнаціональне мультикультурне суспільство, характерне для сучасної Північної Америки та Західної Європи. Але об’єднуючим всі ці мультикультурні суспільства є рівноправне існування різних форм культурного життя.
Загалом, політика мультикультуралізму може носити як пасивний, так і активний характер. У першому випадку вона передбачає толерантне ставлення до культурного різноманіття, у другому – активну підтримку і заохочення цього різноманіття.
Зазвичай окреслюють такі сфери політологічного застосування поняття «мультикультуралізм»:
1) описове використання терміну, при якому поняття «мультикультуралізм» характеризує суспільство, яке має складний етнокультурний склад;
2) нормативну або ідеологічну сферу використання терміну, в якій мультикультуралізм позначає специфічну групу політичних принципів;
3) сферу політики, де мультикультуралізм – це низка політичних заходів [7].
Отже, мультикультуралізм як ідеологію західного суспільства можна розглядати як особливого роду ідеалістично – прагматичну (характерну саме для Заходу) концепцію соціального життя.
Можна констатувати, що ліберальна модель мультикультуралізму зіткнулася з неприйнятністю її неєвропейськими культурами і це є викликом сучасності. Демографічні зміни, що відбуваються в західних країнах, вже в найближчому майбутньому спричинять трансформації культурної політики. Тому пошук альтернативи, з одного боку, традиційній концепції національної ідентичності, а з іншого, ліберальній моделі мультикультуралізму потребує створення нової парадигми.
Для постання цієї нової парадигми необхідно враховувати сучасне тлумачення ідеології відмінності. В сучасних умовах расова дискримінація може існувати навіть за відсутності будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вона є вписаною у норми, зокрема, у Франції існує своєрідний тип антирасизму, що зародився у 1980-х роках як реакція на посилення ультраправої партії, Національного фронту, носія расистської ідеології. З іншого боку, існує антирасистський рух як спротив системним дискримінаціям, вписаним у політику і в соціальну роботу з боку держави. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але і заперечуючи будь-який расизм [4]. Якщо спільноту визначають через спільне походження чи культуру, то меншина неминуче переживатиме досвід дискримінації. Це радше результат, аніж причина: зрештою, Іншим стають унаслідок поводження як із відмінним – а не навпаки [4, с. 140]. Виникають запитання: який зв'язок існує між дискурсами в публічному просторі та щоденними практиками дискримінації? Чи можна сказати, що соціалізація веде до расизму? Розмірковуючи над ними, доходимо висновку, що треба привнести у соціальний рух із захисту меншин нові рамки інтерпретації чи новий інструментарій. Наприклад, сьогодні в Європі від особистості вимагають відповіді – кому ви надаєте перевагу, мусульманам і чорношкірим, чи жінкам і гомосексуалам? Формула, що зумисне шокує, прагнучи розвінчати логіку, яка ставить особистість у політично незручне становище. Поставивши це питання, ми мусимо підняти й інше: як уникнути необхідності відповідати на подібний виклик? Не знаходячи відповіді, найменше, що ми можемо сказати – це те, що слід змінити запитання [4, с. 144]. Цей дискурс безпосередньо пов'язаний з політичною практикою мультикультуралізму.
У зв’язку з цим, слід було б говорити не про відсутність у європейських політиків і більшості європейських громадян віри в дієвість мультикультуралізму, а про відсутність у них віри у самий принцип мультикультуралізму, а отже про відмінну морально-етичну позицію і, відповідно, прихильність до іншого підходу вирішення проблем полікультурності – моделі сегрегації або моделі примусової асиміляції (принаймні – щодо іммігрантів).
Зокрема, у Німеччині, боязкі спроби якось вбудувати досить об'ємну інокультурну меншість в життя суспільства робилися розрізнено, на рівні локальних і соціальних організацій. І навіть ці боязкі спроби мали на меті лише тимчасову, а не постійну інтеграцію мігрантів [1].
Саме в результаті фактичної відсутності послідовної та виваженої імміграційної політики і політики інтеграції етнічних меншин, Німеччина на початку ХХІ сторіччя зіткнулася з найскладнішою проблемою: на території однієї держави паралельно, практично не стикаючись культурно, живуть два (або навіть три) суспільства. Ці «паралельні суспільства» практично не мають каналів взаємодії один з одним, а держава не має збалансованого бачення того, як регулювати їх взаємини.
Але політика мультикультуралізму може бути розглянута не тільки в контексті імміграційної політики, але в більш широкому контексті – як політичний механізм зниження етнокультурної напруженості між різними спільнотами у складі мультикультурного суспільства.
В сучасній психології, альтернатива «ми – вони» розглядається на основі концепту соціальної ідентичності. Ідентичність – це базовий психологічний конструкт, який концентровано відображує сутність людини. Ідентичність складається з уявлень, емоцій, мотивів, знань, цінностей, стереотипів, поведінкових схем, норм і стандартів, а також несвідомих утворень. Це концентрація досвіду і сучасних поколінь й разом з тим усього людства, яка заломлюється в індивідуальному досвіді існування в групі. Позиціонуючи етнокультурну міфотворчість особистості як спосіб формування її етнічної ідентичності, зауважимо, що особистість є органічною складовою культурних та суспільних процесів, специфічною соціально-психологічною конструкцією [11]. Вона може розглядатися як результат конструювання з боку соціального оточення та самоконструювання в певних культурно-історичних контекстах. Занурюючись в етнокультурний дискурс в ході комунікації, особистість таким чином оприявнює власну ідентичність.
Головна функція ідентичності об’єктивно полягає у виявленні стабільності, тоді як у суб’єктивному плані ідентичність виступає джерелом змін і варіацій. Отже, індивідуальна ідентичність повинна мати двоїсту характеристику на основі цього суб’єктивно-об’єктивного принципу. Л. Б. Шнейдер наголошувала, що «ця ситуація досить добре охоплюється поняттям «цінності» [10]. Цінності – це уявлення про бажане, які задіюються в оцінюванні об’єктів, подій і т.ін. та визначають цілі й засоби діяльності. З цього випливає, що ідентичність суб’єкта залежить від того, як він сам себе ідентифікує, що для нього є цінністю.
Отже, з одного боку індивідуальні цінності інтегрують поведінку і переживання окремої людини, додають їм цілісності. З іншого боку, саме ідентичність визначає систему цінностей, ідеалів, а також життєві плани, соціальні ролі індивіда, його активність у житті суспільства. Це відбувається завдяки усвідомленню, закріпленню і трансляції суб’єктом смислів значущих ситуацій.
Групові цінності функціонують як правила соціальної взаємодії і визначають ідентичність спільноти. В цьому контексті особливо показовим є так званий «синдром нав’язаної ідентичності» (Н. М. Лебедєва), «гіперідентичності» (Л.І Науменко, Г. У. Солдатова [5]). Він має місце в результаті загострення ролі транслятора (інформаційні технології, ЗМІ, церква, влада, школа та ін.) у розв’язанні конфлікту «ми – вони».
Як відомо, існують розбіжності між досягнутою ідентичністю та нав’язаною, остання виникає переважно на основі шаблонних способів поведінки, засвоєних стереотипів реагування, є ригідною, закритою і жорсткою. Набуття істинної ідентичності вимагає внутрішньої активності особистості, конгруентності досвіду, мотивації до самоконструювання. Ідентичність конструюється в певних формальних проявах, що дозволяє говорити про наявність її психолого-феноменологічного комплексу. Найважливішими складовими цього комплексу є спілкування, досвід, мова. Спілкування та досвід оприявнюють ідентичність, у мові вона актуалізується.
На наш погляд, етнічна самоідентифікація – це усвідомлення унікальності «Я» у його екзистенції та неповторності особистісних якостей, при відчутті приналежності до соціальної реальності та етнокультури. Етнічна самоідентифікація здійснюється особистістю на основі позитивного ставлення до етнокультури і постає як вироблення моральної самооцінки на основі етнічної традиції. Отже, етнічна ідентичність досягнута шляхом етнічної самоідентифікації, включає особистісно прийнятні етнічні традиції, цінності і смисли творчої діяльності, досвід співпраці і співпереживання в складі колективного суб’єкта – етносу. Яскравим проявом творчої взаємодії особистості з етнокультурою є етнокультурна міфотворчість особистості, яка сприяє поглибленню етнічної ідентичності через етнічну самоідентифікацію [11].
Зазвичай, етнічна ідентичність є наслідком вільної, нецілеспрямованої інтеріоризації культурних рис етнічної групи завдяки механізмам наслідування. Але в результаті прискорення темпів соціальних та культурних перетворень світоглядні настанови змінюються настільки швидко, що безперервна трансляція традиційних моделей досвіду й мислення є надалі утрудненою, виникає нагальна потреба в інтеграції нових елементів в картину світу, що в свою чергу відбивається на процесі етнічної ідентифікації.
Етнічність все частіше розглядається як форма соціальної організації культурних розбіжностей, а етнос, нація позиціонуються як «сконструйовані» спільноти. З метою дослідження цих феноменів сучасна соціальна робота звертається до конструктивістської парадигми, в якій етнічність визначається як категорія соціальної ідентичності, ситуативний феномен, створюваний засобами символічного розрізнення, що має конвенціональний характер [8]. В цій логіці, етнічне почуття є наслідком освоєння етнічних наративів, запропонованих лідерами: письменниками, вченими, політиками. Неперервність процесу наративної ідентифікації передбачає здатність особистості здійснити деконструкцію етнічної картини світу з тим, щоб перейти до конструювання більш актуальної його моделі, з врахуванням національного буття етносу в сучасних умовах.
У зв’язку з цим великого значення набуває позиціонування освітою і засобами масової інформації консолідуючого національного міфу, який сприяв би розвитку національної ідентичності як результату колективної ідентифікації представників різних етносів в межах однієї держави [11].
Як відомо, етнічні міфологеми об’єднують тих, хто наділений подібним життєвим досвідом, мотивацією самоздійснення на основі певної культури. Саме тому, велика кількість ідей, які «конструктори» національного міфу пропонують масовій свідомості не знаходять відгуку.
З`ясовуючи соцієтальне підґрунтя політики мультикультуралізму, слід звернути увагу на феномен психічної інфляції (за К.-Г. Юнгом). Його сутність оприявнюється в тому, що шляхом розширення індивідуальних меж, особистість шукає захисту в груповій ідентичності. Одним з важливих психологічних ефектів дії цього механізму є феномен «інгрупового фаворитизму» (за Г. Теджфелом). Його сутність полягає в тому, що навіть символічна віднесеність людиною себе до певної групи, зазвичай передбачає її більш позитивну оцінку, порівняно з іншими групами. Таким чином, ідентичність виконує свої функції ототожнення і відділення, засновані на природній перевазі власних культурних цінностей. Феномен інгрупового фаворитизму відображує стремління людини до позитивної ідентичності. Адже, чим вище статус й престиж своєї групи, тим вище власна самооцінка. Захищаючи свою ідентичність, людина захищає власну групу і навпаки. Поняття позитивної ідентичності містить у собі позитивне ставлення не тільки до власної групи, але й подібне ж ставлення до інших груп. Якщо прийняти позитивну ідентичність за психологічну «норму» багатоманіття, яка окрім умови самостійного та сталого існування власної групи, виступає також умовою мирної взаємодії в багатополярному світі, у цьому разі в структурі такої ідентичності повинні співвідноситися позитивний образ своєї групи з позитивним ставленням до інших груп. Людина з такою ідентичністю не сприймає світ як погрозливий, вона толерантна до інших і для неї не характерні ксенофобські настановлення.
Висновки. З’ясовуючи можливості консолідації етнічних груп та особистостей в соціальній роботі на основі принципу мультикультуралізму, підкреслимо, що актуальним виявляється постмодерністський проект сучасної мультикультурної реальності. Він акцентує на гармонізації концептів «Свій», «Інший», «Чужий» в індивідуальному і соціальному просторі і апелює до ідеї культурного діалогу. У цих умовах необхідним є індивідуальний мультикультуралізм. Індивідуальний мультикультуралізм – це здатність суб’єкта в процесі свого існування створювати нові цінності і смисли на перетині різних культур. Етнічна ідентичність досягнута шляхом етнічної самоідентифікації особистості в соціальній роботі, включає особистісно прийнятні етнічні традиції, цінності і смисли творчої діяльності, досвід співпраці і співпереживання в складі колективного суб’єкта – нації. Необхідними і достатніми умовами консолідації спільнот, що різняться за культурним спрямуванням є: по-перше, розвиток культурних форм; по-друге, визнання ролі особистісного вибору, проектної діяльності щодо етнічної ідентифікації; по-третє, дослідження феномену культурної гібридності як наслідку індивідуального мультикультуралізму.
Література
1. Веретевская А.В. Перспективы и препятствия для политики мультикультурализма в консолидированных демократиях Западной Европы: дис.канд.полит.наук: 23.00.02. – М, 2012. – 209 с.
2. Вовк Д. Мультикультурализм как технология социально-политической регуляции современного гетерогенного общества / Д.Вовк // Administrarea Publică: teorie şi practică. – Chişinău, 2013. – Nr. 77/1. – P. 101-105.
3. Донченко О.А. Архетипи соціального життя і політика: глибинні регулятиви психополітичного повсякдення / О.А. Донченко, Ю.В. Романенко. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.
4. Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобія знизу, інтерв’ю П. Дефантена з Е. Фасеном // Спільне. Журнал соціальної критики. – 2012. - №5, с.140-144.
5. Солдатова Г.У. Психология межэтнической напряженности / Г.У. Солдатова. – М.: Смысл, 1998 – 389 с.
6. Тейлор Ч. Мультикультуралізм і політика визнання.–К.:Альтерпрес,2004.–172с.
7. Тишков В. Российская полиэтничность в мировом контексте // Россия в глобальной политике. – Т.11. - №5, Сентябрь-Октябрь, 2013. – с.160-174, с.163.
8. Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота: теорія і практика / Л.Т. Тюптя, І.Б. Іванова /. – К.: Знання, 2008. – 574 с.
9. Ульянова М. Е. Мультикультурализм в условиях миграционных процессов: социокультурная политика и практика : дисс.канд.культурологии: 24.00.01. Рос. акад. гос. службы при президенте РФ, 2008. – 120 с.
10. Шнейдер Л.Б. Личностная, гендерная и профессиональная идентичность: теория и методы диагностики / Л.Б. Шнейдер/. – М.: Моск.психолого-социальный инт., 2007. – 128 с.
11. Яремчук О.В. Концептуалізація феномену мультикультуралізму в теорії етнокультурної міфотворчості особистості / О.В. Яремчук// «Особистість у просторі культури»: Матеріали V Севастопольського Міжнародного науково-практичного симпозіумі, 27 червня 2013 р./ За ред. Г.О. Балла, О.Б. Бовть, В.О. Мєдінцева. – Севастополь: Рібест, 2013. – 190с., с.184-187.
12. Kymlicka W. Minority Rights go to the international level // Comporative constitutional review. 2008.№6, Р. 17-41.