УДК : 35+316.722+351.85

Наумкіна С.М. (м.Одеса)
Соколов О.М (м.Одеса)
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.


Мультикультурна політика в тій чи іншій формі («м'якої» або «жорсткій») проводилася в життя майже в усіх європейських країнах впродовж трьох останніх десятиліть. Популярність в Європі отримала інтеграційна модель. Інтеграція передбачає сприяння отриманню активної суспільної ролі мігрантами, але не перешкоджає збереженню іммігрантами культурної своєрідності. Прийняття інтеграційної моделі державою означає, що вона несе відповідальність за створення умов для інтеграції меншинних груп і груп мігрантів. Різниця національних проектів полягає як в обсязі можливостей для інтегрування, так і у вимогах до груп, що підлягають інтеграції.
В 90-і роки країни Південної Європи із вступом до ЄС перетворились і імміграційні. Зміни в соціально-культурному середовищі не були підкріплені політикою регулювання міграції і інтеграційною політикою. Створення державних механізмів контролю стали завданням національної безпеки. В Іспанії та Італії головним засобом регулювання стали разові амністії, метою яких було визнання фактичного статусу проживання мігранті. Легалізація дозволяла забезпечити їм доступ до життєво важливих послуг в соціальній сфері. В цих країнах намагаються стимулювати участь іммігрантів в соціальному житті. В Італії була створена Консультативна ісламська рада. В Португалії – Національна система підтримки іммігрантів, яка надавала юридичну і соціальну допомогу. Ця система спирається на мережу органів на місцях.
Особливу політики займає Греція, в якій суспільство орієнтована на «націю грецької більшості», отже, тут держава не розробляє програм, яки би були спрямовані на визнання культурних розбіжностей або захист прав меншин, в тому числі і мігрантів.
Європа знає активні форми політики, які мають мультикультурну спрямованість. Важливо зазначити, що мультикультурне суспільство в країнах, де цей феномен став офіційною політичною програмою, досягає результату завдяки комплексу програм і проектів в різних сферах життя. Це є справедливим відносно Голландії, Данії, Швеції, де був накоплений найвищий потенціал толерантності відносно меншин.
Так, голландський уряд офіційно визнав, що країна стала мультикультурною. Голландська модель передбачала широке надання прав інокультурним спільнотам. Голландія вважалася взірцем європейської толерантності і найбільш послідовною у проведенні політики мультикультуралізму У Голландії отримала розвиток так звана «консоціативна» форма демократії : при інтеграції меншин їм надавалася змога зберігати свою культурну самодостатність, проте в парламенті при цьому приймаються рішення, рівнозначні для всіх [1].
В практиці Європи батьківщиною мультикультуралізму можна назвати Швейцарію. Це суспільство було засноване на союзі автономних, гомогенних в культурному відношенні кантонів, що займають обмежену гірську територію [2, с. 56]. Швейцарський мультикультуралізм склався історично, закріпивши принцип полікультурної нації.
За час, що минув з Другої світової війни, у мультиетнічну державу перетворилася Швеція. В 1975 році відбулося твердження мультикультуралізму в якості офіційної політичної стратегії, яка базувалася на трьох принципах – «рівність», «свобода вибору», «партнерства». Шведський мультикультуралізм мав соціально-політичну основу так званого «шведського соціалізму» (термін далеко не всіма сприйнятий). Це суспільство, яке в своїх «структурах дотримується свободи можливостей» [3, с. 8]. Отже, мультикультуралізм в Швеції відноситься до культурних відмінностей не як до самоцінності, яку варто зберегти, але як до реальності, яку не можна уникнути.
У ряді європейських країн (Ірландія, Швеція, Данія, Голландія, Бельгія, Іспанія) іммігранти отримали право голосу на виборах до місцевих органів влади. Політична участь розглядається як один з дієвих засобів стимулювання соціокультурної інтеграції.
Ще в 1935 р. Постійна палата міжнародного правосуддя (судовий орган при Ліги Націй) вказувала, що «існування меншин – питання факту, а не права» [4]. Ситуація другої половини ХХ ст. обумовила прийняття інших рішень. Основним завданням створеної в 1949 р. Ради Європи став захист прав людини, демократії та верховенства права на європейському континенті. Рада Європи і держави-члени, починаючи з 1949 р. і особливо в 1990-і роки, почали вживати кроки з метою пристосування суспільства до викликів зростаючого культурного різноманіття. Необхідність заохочення культурного розмаїття була продиктована: а) етно-демографічними, б) практико-політичними і в) гуманітарними причинами. Отже, мультикультуралізм набув якостей технології соціально-політичного регулювання. Він спирається на механізми організації діалогу різних культурних традицій в рамках національних утворень і став важливим елементом політики не тільки для країн, що приймають велику кількість іммігрантів, але і для країн, які є багатоскладовими від початку власної історії. Багатоскладові суспільства різного порядку стикаються з однотипними проблемами, серед яких – множинність та рухливість існуючих ідентичностей, конкуренція за володіння певними частками соціально-культурних просторів, боротьба меншин за позитивну дискримінацію в політичній, економічній та соціальній сферах, прагнення підвищення престижу кожної з контактуючих груп / культур.
Рада Європи ще в 1954 році прийняла Європейську культурну конвенцію, яка закликала здійснювати належні заходи для захисту спадщини Європи у сфері культури [5]. Вона заклала основу принципам культурного розвитку Європи, встановила рамки міжурядового співробітництва в галузі освіти, культури, спадщини, спорту та молоді.
Мультикультуралізм актуалізував процес формування етнократичних еліт, став «викликом для культурної гегемонії національних держав». Теоретична дискусія в Європі з приводу доцільності мультикультурної політики зосередилася навколо проблем протиставлення національної держави та мультикультурного суспільства.
Реалізація мультикультурних проектів здебільшого передбачала інтеграцію і надання рівних можливостей для мігрантів, не вимагаючи визнання норм і стандартів поведінки в країнах еміграції. Така практика у реальному житті призвела до «вихолощення» ідей мультикультуралізму, що проявилося в: акценті на культурних відмінностях, соціальній підтримки діаспор, комерціалізації культурних груп. Соціальна політика «вирівнювання» і підтримки меншин призвела до геттоїзації культурних груп (часто добровільної), фрагментації соціальних структур європейських держав, до формування системи етнічних та конфесійних діаспор, створення «паралельних суспільств». В результаті діаспоризація Європи за рахунок неєвропейської міграції стала розглядатися як загроза європейській культурі і ідентичності.
В останнє десятиріччя європейські лідери, здебільше консервативного табору, відмовляються від ідеї втілення «державного мультикультуралізму», який консервує патріархальність та традиційні общини. Кризою мультикультуралізму в Європі назвали той стан, при якому держава і суспільство представлені у вигляді розрізнених спільнот, що не співпрацюють і не ідентифікують себе як єдине ціле.
На початку ХХІ ст. почався процес переосмислення національно-культурних політик. Цей процес відбувається і в країнах, які вважалися зразковими в практиці реалізації мультикультурних стратегій. Нова політика спрямована на підтримку інтеграційних процесів і національно-культурної домінанти в країнах.
Таким чином, політика мультикультуралізму стала відповіддю національної держави на соціокультурний виклик, пов'язаний із зміною етнодемографічної структури населення, що обумовлено характером міграційних процесів, а також відповіддю на ослаблення соціальної функції сучасних держав.
Мультикультуралізм, як політична стратегія міжкультурної взаємодії, був відкинутий в Опатійській декларації, яка прийнята міністрами культури Ради Європи в 2003 р. Цей феномен був визнаний найбільшим викликом для сучасної демократії. Опатійська декларація представила міжкультурний діалог в якості альтернативи концепціям асиміляції і мультикультуралізму. Система міжкультурного діалогу включає елементи з обох попередніх моделей : з концепції асиміляції – інтерес до індивідуальної особистості; з мультикультуралізму – визнання цінності культурного різноманіття. Опатійська декларація була доповнена Афінською декларацією неформального саміту ЄС, яка була прийнята з приводу його розширення.
На Третьому саміті глав держав і урядів країн – учасниць Ради Європи в травні 2005 р. в Варшаві було прийнято рішення про підтримку міжкультурного діалогу і включення нової стратегії в План дій. Зокрема, у Плані дій вказується на те, що «мінлива історія Європи продемонструвала, що захист національних меншин має найважливіше значення для підтримки миру та розвитку демократичної стабільності. Суспільство, яке вважається плюралістичним, повинно давати своїм меншинам можливість мати власне обличчя, що є джерелом збагачення наших суспільств, їх збереження і розквітання» [6]. Міжкультурний діалог представлений як засіб просування компетентності, розуміння, згоди та толерантності, запобігання конфліктів, забезпечення інтеграції та соціальної згуртованості. Власне міжкультурний діалог розуміється як відкритий обмін думками між окремими людьми, групами людей різної етнічної, культурної, релігійної та мовної приналежності, що мають різні історичні корені. Мета діалогу полягає в розвитку розуміння різного світогляду і поведінки, у підвищенні рівня співробітництва, а також у створенні умов для розвитку особистості, просування толерантності та взаємоповаги.
Стратегія Ради Європи по міжкультурному діалогу конкретизована у «Декларації Фаро», яка була прийнята міністрами культури країн-учасниць Ради Європи у 2005 році. У Декларації йшлося про діяльність Ради Європи щодо створення «європейської ідентичності», яка заснована на загальних фундаментальних цінностях спільного «европейського простору», визнання спільної культурної спадщини та культурної різноманітності; підтримку моделі демократичної культури, розвиток міжкультурного і міжрелігійного діалогу; створення умов для сталого розвитку. В «Декларації Фаро» акцентовано увагу на здійсненні комплексної політики щодо міжкультурного діалогу, яка повинна охоплювати сфери культури, молоді, імміграції та освіти, міське планування і безпеку, діяльність засобів масової інформації та надання соціальних послуг [7]. Зазначено, що міжкультурний діалог повинен базуватися на універсальних цінностях, закріплених у документах Ради Європи (права людини, верховенство закону та демократії). Зазначені конкретні кроки, які необхідно зробити : розробка Європейської Конвенції з культури в якості рамки для міжурядової кооперації, створення Представництва з прав людини і Європейської комісії проти расизму та нетерпимості тощо. Координатором у сфері міжкультурного діалогу призначена Керівник Генерального директорату Ради Європи з питань освіти, культури та спадщини, молоді та спорту Габріелла Драгон.
Рада Європи впливає на розвиток міжкультурного діалогу через моніторингові механізми, програмами дій, співпраці з міжнародними партнерами. Подальший розвиток ці підходи отримали в «Білій книзі Ради Європи з міжкультурного діалогу», представленої у травні 2008 р. на засіданні міністрів закордонних справ Ради, в якій містяться висновки та рекомендації, розроблені на базі тривалих і масштабних консультацій представників держав – членів Ради Європи, організацій громадянського суспільства, релігійних спільнот, співтовариств мігрантів, місцевих і регіональних влад та інших учасників [8]. У «Білій книзі» описуються концептуальні засади та політичні принципи побудови міжкультурного діалогу, а також рекомендації і орієнтири для майбутніх дій. Європейські чиновники пропонують видозмінити мультикультуралізм, не відмовляючись від його гуманістичної основи, але додавши до цієї концепції необхідність інтеграції не просто груп, а кожного іммігранта в співтовариство. В «Білій книзі» надана негативна оцінка як концепції «культурної асиміляції», так і «мультикультуралізму» у сучасному вигляді.
Отже, «Біла книга» розуміє міжкультурний діалог як модифіковану версію мультикультурного розвитку, в основі якій є індивідуальна інтеграція. Серед головних умов зазначається, що етнічні, культурні, релігійні і лінгвістичні традиції не можуть бути підставою для того, щоб перешкоджати індивідам у здійсненні їх основних прав або в участі в суспільному житті; відмінність міжкультурного підходу від асиміляції в тому, що він визнає не тільки життєву модель більшості, але й інші моделі культур. А на відміну від мультикультуралізму він вимагає наявності загального ядра, яке б забезпечило соціальну згуртованість. І на відміну від обох згаданих підходів він визнає ключову роль інститутів громадянського суспільства.
Виходячи з цього, слід зазначити, що у Європі заперечення мультикультуралізму парадоксально. Розчарування у мультикультуралізму, по-перше, на практиці не відміняє його феноменальних проявів – в рамках європейського об'єднання представники різних народів мають можливість безперешкодно пересуватися і жити в будь-який з країн – членів ЄС, і це є одним з завоювань цього проекту; по-друге, введені в законодавство принципи мультикультуралізму не скасовані і продовжують залишатися ідеологічною основою для офіційної політики; по-третє, у нинішніх європейських еліт немає плану та ідеології щодо виправлення ситуації.
У сучасній ситуації виявилось недостатньо «механізмів» мирного співіснування – затвердження плюралізму та вимоги взаємної терпимості, тому головною рисою політичної стратегії міжкультурного діалогу стає «демократичне управління зростаючим культурним різноманіттям». Це «управління» проявляється в подальшому розвитку правової регламентації прав меншин. Ряд базових правових актів Європейського союзу сприяють реалізації цих проектів : Європейська хартія регіональних мов, Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія про місцеві та регіональні автономії, так само, як і Мадридська хартія про трансрегіональному співпрацю, яка покликана сприяти виходу регіонів з-під влади національних урядів з їх подальшим приєднанням до суміжних регіонах сусідніх держав під наглядом ЄС.
Виходячи з того, що культурне і релігійне розмаїття стало джерелом занепокоєння та напругу в Європі, Парламентська Асамблея Ради Європи заслухала доклад голови групи демократів і лібералів з Люксембургу Ганни Брассер про діалог культур від імені Комітету ПАРЄ з культури, науки і освіти. В результаті ПАРЕ прийняла Рекомендацію № 1962 «Релігійний аспект міжкультурного діалогу», в якій йдеться про обов’язок держави створювати умови для зміцнення релігійного плюралізму, ефективним засобом може стати структурований і постійний механізм міжконфесійного діалогу в Раді Європи, а також популяризація знань про релігії та включення тем про міжконфесійний діалог до програми підготовки вчителів [9].
Мультикультуралізм залишається однією з найбільш дискусійних концепцій політичної практики і сучасної політичної думки. Консервативна критика виходить з необхідності заміни мультикультуралізму монокультуралізмом, наполягає на законодавчо закріпленому режимі привілеїв для домінуючих культурних груп. Ліберальна критика мультикультуралізму виходить з того, що збереження культурної своєрідності є правом усіх громадян. Однак практика демонструє зростання добровільної та примусової сегрегації, посилення протиріч між правами людини і правами груп, порушення громадянської сутності сучасного суспільства. Поширена парадоксальна ситуація : мультикультуралізм на рівні країни обертається монокультуралізмом і сегрегацією на локальному рівні.

Література
1.Entzinger H. The Rise and Fall of Multiculturalism: The Case of the Netherlands / H. Entzinger // Towards Assimilation and Citizenship: Immigration in Liberal Nation-States; [Joppke C., Morawska E. (eds.)]. – N. Y. : Palgrave-Macmillan, 2003. – P. 59-86.
2.Тернборн Г. Мультикультурные общества [Текст] / Горас Терноборн // Социологическое обозрение. – 2001. – Т. 1. – № 1. – С. 50-67.
3.Хахалкина Е. В. Кризис политики мультикультурализма: сквозь призму проблем национальной идентичности на примере Швеции / Е. В. Хахалкина, К. В. Тёркина // Вестник Томского университета. – 2011. – № 3 – С. 61–72.
4.Minority School in Albania. Advisory Opinion. 1935 P.C.I. J. (ser.A). No. 64 (Art. 6) [Електронний ресурс] // Permanent Court of International Justice. – Режим доступу : www.worldcourts.com/pcij/eng/
5.Європейська культурна конвенція 1954 р. (укр / рос) Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 19.12.1954 / Офіційне видання Верховної Ради України // Офіційний вісник України від 25.10.2006 р. – № 41. – с. 241, ст. 2781, код акту 37555/2006
6.Варшавська декларація (Підсумкова декларація саміта) Ради Європи від 17.05.2005 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України – Бібліотека офіц. видань – Режим доступу : zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_716
7.Faro Declaration on the Council of Europe’s / Intercultural Dialogue : The Way Ahead Closing Conference of the 50th Anniversary of the European Cultural Convention 27-28 October 2005 Faro, Portugal [Електронний ресурс] / The European Institute for Comparative Cultural Research (ERICarts Institute). – Progect of ERIC «Intercultural Dialogue» – Режим доступу: http://http://www.coe.int/t/dg4/CulturalConvention/Source/FARO_DECLARATION_Definitive_Version_EN.pdf
8.White Paper on Intercultural Dialogue «Living together as equals in dignity» ; [Едектронний ресурс] / Launched by the Council of Europe Ministers of Foreign Affairs at their 118th Ministerial Session (Strasbourg 7 May, 2008). – 61 p. / Офіційний сайт Ради Європи – Режим доступу : www.coe.int/t/dg4/intercultural/.../whit...final_revised_en.pdf
9.Офіційний сайт Парламентської Асамблеї Ради Європи / Документи російською мовою [Елетронний ресурс] / Режим доступу : www.coe.int/T/r/Parliamentary_Assembly/%5bRussian_documents%5d/