Яремчук О.В.
Клюйкова-Цобенко В.О.
Групове психологічне консультування: дискурсивна практика «Діалог релігій»
З прадавніх часів міфи були невід’ємною частиною буття людини, яка впорядковувала світ навколо, пояснювала природу речей, диктувала правила взаємодії з одноплемінниками. Не дивлячись на те, що феномени міфу та міфоритуальної активності вже декілька сторіч цікавлять представників різних галузей науки як архаїчні, незбагненні, проте дуже живучі явища психічного життя, вони і досі викликають жваві дискусії та суперечливі точки зору вчених. Тож назріла необхідність знов звернутись до досліджень в цій галузі, спираючись на нові можливості, запропоновані постнекласичною методологією.
Взагалі антропологи, філософи, історики трактують міфи як перші спроби пояснення природних процесів або відгуки на історичні події. Психологи, починаючи з К. Г. Юнга, відкрили їх властивість відображати структуру та організацію психіки, тож наприкінці ХХ сторіччя здійснився «справжній бум у дослідженні міфологічних основ психічного» й відбувся феномен реміфологізації – нової рефлексивної діалектизації міфу (за Л. Менжуліною). Міф є культурною універсалією, компонентом певного індивідуального буття та культури загалом. Він виступає основною домінантою хаотичного та нерівноважного середовища, оскільки насьогодні знов активно використовуються міфологічні образи та сюжети в мистецтві, ЗМІ, політиці: створюються численні варіації архетипічних сюжетів, розширюється коло міфів та міфологій, на які орієнтуються митці, інтенсифікується створення «авторських міфів».
Однією з форм опредметнення міфу виступає міфоритуал. Ритуальне дійство і є тією матеріальною формою, в якій насамперед існує міф. У широкому сенсі міфоритуал є носієм генетичного коду культури, інваріантною смислопороджувальною структурою, стимулюючою перехід від старих культурних смислів до нових. Усе наше життя є міфоритуальним, міфоритуал створює універсум, оскільки є програванням, інсценіровкою міфологічного
сюжету. Він практично вічний, бо спирається на глибинну архетипіку колективного несвідомого, міф може змінювати свою структуру, а міфоритуал – ніколи (В. Ю. Давидова, Н. В. Чепелєва).
В якості прикладу живучості міфоритуалу можна навести давню слов’янську традицію святкування Масляної – коли спалюється опудало Мари, тобто Зими, печуться млинці, які є символом сонця аби скоріше прийшла весна. В цих простих діях прослідковується ідея смерті – відродження, зміни природних циклів і якщо ритуал не буде проведено, весна ніколи не наступить, вважали наші пращури.
Розглянемо явище міфоритуальної активності, яку ми розуміємо як свідомі чи спонтанні дії, спрямовані на програвання сюжету міфу. Метою такої активності є відчуття катарсису, душевного очищення. Перетворювальний ефект катарсису допомагає особистості в самоперевершенні «Я» через дотичність та вступ у резонанс з культурними смислами, вихід за межи буденної свідомості. Загальновідомим ефектом катарсису, який досліджували вчені в області психології мистецтв (Л. С. Виготський, Г. Лессінг…) також є перетворення деструктивних емоцій на творчі. Таким чином міфоритуальна активність – це, по суті, духовно-катарсична активність.
В якості однієї з форм міфоритуальної активності можна назвати іграїзацію, основи якої було закладено ще в ігровій концепції культури Й. Хейзинги. Поняття «іграїзація» використовується російськими дослідниками Л. Т. Ретюнських та С. О. Кравченко. Л. Т. Ретюнських розуміє іграїзацію як процес проникнення елементів ігрового світу у інші сфери буття, а С. О. Кравченко розглядає цей феномен як запозичення принципів гри, евристичних елементів у прагматичні життєві стратегії, що дозволяє людям за посередництвом саморефлексії достатньо ефективно виконувати соціальні ролі та адаптуватися до суспільства. Іграїзацію за С. О. Кравченко слід відокремлювати від гри: іграїзація (переплетіння гри та реальності, що розповсюджується на всі сфери життя) – це явище сучасних відкритих плюралістичних суспільств з нелінійним розвитком, яке має прагматичну орієнтацію; тоді як гра
не є утилітарною і локалізована (закінчується одразу після свята) та характерна для закритих соціальних систем.
Іграїзація як ігрова практика є звичайним станом сучасного суспільства постмодерна. В іграїзованому суспільстві індивіди звикають до дуальності, що характерна для ігрової ситуації, коли події, що відбуваються, одночасно є реальними та нереальними. До іграїзованих життєвих практик людей підштовхує безсилля вирішити серйозні життєві завдання. Якщо людина має сумніви щодо власної спроможності зробити дещо важливе, вона звертається до менш важливих або безглуздих завданнь – до іграїзованих практик. Наприклад, участь у різних ток-шоу в якості статиста додає людині відчуття власної значущості ілюзорної можливості змінити хід цієї історії.
Поняття іграїзації С. О. Кравченко пов’язує з регресією – переходом до більш низьких, спрощених, примітивних соціальних дій, що сприяє деструктивності особостистості. Регресія проявляється в різних формах – від вживання алкоголю до інших містичних або ризикованих ігрових практик, в ході яких, не зважаючи на можливі ризики, на правила безпеки, гравці порушують закон. Виникають певні соціальні типажі – авантюрист, який спрямований на успіх всупереч всьому, або маріонетка без відчуття власного «Я», що згодна обманюватись та прилагитовуватись до іграїзованої маси. Такі особистості перестають бути творцями власного життя, а стають слугами власних ідолів, застерігає С. О. Кравченко.
Дискутуючи з дослідником, ми зазначимо, що, звичайно, в феномені іграізації наявні певні ризики. Проте особистість із високо розвиненою суб’єктністю, творець власної долі спроможний, постаючи над іграїзацією, задіювати її в якості ресурсу самоконструювання. Підключаючи стратегії саморефлексування, особистість сприймає іграїзацію як прояв карнавальності, відрив від буденності з метою пізнання змістів власного несвідомого та створення умов для самоздійснення.
Іграїзація як форма міфоритуальної активності є інструментом поєднання спонтанності та усвідомлення того, що відбувається, розуміння того, які культурні міфологеми людина вносить у колективний простір. Дійсно, особистість постійно створює для себе такі ситуації, в яких може проявити власну міфоритуальну активність (сімейні свята, тематичні вечірки, весілля в певному етнічному стилі, тощо). Наприклад, зараз модним стало зустрічати Новий рік за східним календарем, залучаючи китайські обряди, одяг, аксесуари. Також в якості прикладів іграїзації в українців можна навести вже звичні глядачам ток-шоу: «Весільні битви», «Зважені та щасливі», «Міняю жінку», «Холостяк», тощо.
Негативний аспект іграїзації виражається в пасивному включенні в мас-культуру, яке є лише розвагою і не має на меті досягнення особистісної зрілості, етичний або естетичний розвиток особистості. Позитивні риси іграїзації можна помітити тоді, коли особистість «підключає» суб’єктність шляхом рефлексування себе в цьому процесі. Тоді іграїзація постає інструментом самоконструювання. «Я» саме на цьому ми акцентували увагу, залучаючи міфоритуальну активність студентів у дискурсивні практики «діалог релігії». Головною ідеєю запропонованого заняття-тренінгу було опрацювання запиту протагоніста крізь призму різних релігійних конфесій. Учасники тренінгу демонстрували актуальні для «обраних» ними релігій міфологеми, а завданням протагоніста було виокремити культурні та особистісні смисли ? цих мифологем та синтезувати їх в цілісну картину для вирішення власної проблеми. Такий підхід, на наш погляд, актуальний у сучасному полікультурному просторі, оскільки дозволяє синтезувати іноді прямо протилежні смислові інтенції в унікальні особистісні смисли.
Протагоніст – жінка, 40 років, заміжня, є дитина. Сімейна ситуація – сім’я мешкає у батьківському великому будинку, разом з матір’ю жінки, має постійні конфлікти, особливо між зятем та тещею. Розуміючи необхідність роз’їзджатися, протагоністка шкодує кидати добротний будинок. Чоловік, в свою чергу, висуває
ультиматум: «Або я в домі, або твоя матір». Жінка не знає, що робити, як задовольнити всіх, адже вона, як гарна дочка, не має права залишити свою матір одну.
Серед учасників заняття-тренінгу були присутні «представники» таких конфесій: індуїзм, мусульманство, християнство та секта ортодоксальних монахів-скопців. Групі було запропоновано надати рекомендації щодо заявленої ситуації. В ході обговорення серед «представлених конфесій» розпалилася суперечка, яка фактично відображала внутрішньо-особистісний конфлікт тілесного та духовного протагоністки. «Індуїстка» розповіла про те, що в Індії нормальним є переїзд молодої невістки до будинку чоловіка, проживання разом зі свекрухою однією великою сім’єю. Так, звичайно свекруха намагається керувати невісткою, змушує її робити всі хатні справи. Проте молода сприймає це як належне, адже й вдома вона майже все робила сама. Не про це вона має думати, а про те, як задовольнити свого чоловіка, про те, як створити з ним ідеальну гармонійну пару Шива-Шакті і досягти цього можна через сакральну науку Кама-сутра. Тобто рекомендацією протагоністці було звернути увагу на чоловіка, відродити свіжість та романтичність почуттів, а побут будувати як звичайно. «Мусульманка» підтримала цю позицію, наголосивши, що робити треба так, як чоловік каже, адже коли жінка виходить заміж вона нібито помирає для своєї батьківської сім’ї. «Християни» переконували, що головні чесноти – це Віра, Надія, Любов. Саме вони творять дива. Слід вірити, що все буде гаразд, бути впевненою, що Господь надасть грошей на нове житло, якщо його просити про це із надією. Необхідно любити рівною мірою й чоловіка, й матір, виказувати їм всіляку пошану, увагу, адже вони просто ревнують одне до одного. І не зважаючи на те, чи буде нове житло, чи ні, в їх сім’ї запанують розуміння та взаємоповага. «Представник» секти монахів-скопців запитав, навіщо вона переймається цим питанням? Їй є де жити, де прихилити голову, що поїсти. Головне завдання людини – служіння Богові, тож нехай молиться та подає приклад своїм близьким. Ось
вони, скопці, відмовились від усього тілесного, завдали шкоди своєму здоров’ю заради викорінення з себе гріха, проте це не стає на заваді істинному сенсу життя… «В якості зворотнього зв’язку протагоністка заявила, що «розуміє згубність нехтування тілесністю та її потребами». Якщо їй та її сім’ї так необхідне житло, як вона може проігнорувати цю проблему. Тож однією з цілей, що вона ставить перед собою, є розмін їх будинку. Іншою – налагодження взаємовідносин із чоловіком, адже навіщо їй комфортні умови, якщо коханої людини не буде поруч, а у їх подружжя зараз дійсно існують проблеми. Щодо спілкування із матір’ю, то вона припинить бути медіатором у їх стосунках із зятем, нехай самі домовляються, хоча, звісно, увагу матері приділяти й фінансово допомагати продовжить». «Чи є духовною боротьба з тілесністю, запитує протагоністка… Ні, відповідає вона на своє запитання, синтезуючи отримані смисли у власний особистісний смисл, сила в їх гармонійній взаємодії, в золотій середині».
Таким чином дискурсивна практика «Діалог релігій» виступила основою групового психологічного консультування, основним сенсом якого є розширення суб’єктивного образу світу клієнта шляхом ампліфікації міфологем з різних культур і релігій.