Онищук Віталій Михайлович
e-mail: Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.


ДИНАМІКА ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ТА ЦІННІСТНО-МОВНИХ ОРІЄНТАЦІЙ У МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ

Аналіз проблеми національних відносин в контексті оцінки перспектив соціальних трансформацій вимагає спеціальних методичних прийомів, що дозволяють виміряти рівень національної толерантності як глибинного психоемоційного фундаменту міжнаціональної поведінки. Як свідчить офіційна статистика, на сьогодні в Україні мешкають представники 126 національностей, що дозволяє вважати нашу країну поліетнічною. Проте, не створено чіткої етнонаціональної концепції, а також чіткої концепції мовної політики. Сюди ж додається проблема міжконфесійної політики. Як наслідок, питання мови, релігії та міжетнічних відносин набувають політичного забарвлення, їх систематично використовують у спекулятивно-агітаційних цілях та перетворюють на фактор дестабілізації політичної ситуації в країні. Відзначимо, що етнонаціональні конфлікти оминули українське суспільство, де, згідно з останнім переписом населення у 2001 році, частка національних меншин становить понад 22% населення, а мовних – 32,5%. Дослідження психологічного стану населення, соціальної дистанції та ксенофобії в українському суспільстві проводиться щорічно з 1992 року. Якщо із початком вивчення Інститутом соціології НАН України, а з 1994 року Київським міжнародним інститутом соціології – середній показник ксенофобії становив 3,4 бали, то тепер цей показник зріс до 4-х балів. До речі, у 2007 році він становив 4,3 бали.
Пояснимо, що означають ці бали. Це шкала соціальної дисертації американського соціолога Богардуса, де кожному респонденту ставиться запитання: «Я згоден допустити представників названих національних груп: як членів сім’ї (за позитивну відповідь нараховується 1 бал), близьких друзів (2), сусідів (3), колег по роботі (4), жителів України (5), відвідувачів України (6), не допускав би в Україну (7 балів).
На 2012 р. середній показник 4 бали означає, що сприйняття чужих звелося до колег по роботі. Тільки 17% дорослого населення готові допустити представників інших етнічних груп як членів своєї сім’ї та близьких друзів. В 1994 р. таких було в два рази більше.
Найкраще ставляться до україномовних українців (менше 2 балів), потім росіяни (2,5) потім із деяким відривом білоруси (3,2), поляки (4,2), вслід за ними йдуть представники Європи (4,3).
Найгірше ставляться до представників чорної Африки (5,5), і циган (5,7). При цьому 35% дорослого населення не хотіли б допускати в країну циган, а 18% – негрів. Враховуємо, що циган є громадянами нашої країни. Це ставить перед державою відповідні запитання. Україна живе в глобалізованому світі, вона не може бути ізольована від нього. Чим розвинутіша економіка та соціальна сфера тим стабільніше і толерантніше суспільство. Україна мусить стати соціально конкурентоспроможною, досягти більш збалансованих і гармонійних відносин не тільки між різними регіонами, між різними верствами населення, але і між різними етнічними групами.
Щоб національна політика працювала ефективно, потрібні розвинені системи освіти та науки, охорони здоров’я та соціального забезпечення літніх людей, інвалідів, бідних, безробітних [1, c. 13].
Валідність подібної інтерпретації підтверджується досить високою кореляцією цього показника громадянської ідентичності. Як свідчать дослідження 2012 року компанією Researech & Branding Group, кожен другий житель України – незалежно від своєї національної приналежності – насамперед вважає себе українцем, громадянином України (49%), кожен четвертий – ідентифікує себе насамперед зі своїм населеним пунктом (27%). При цьому кожен десятий вважає себе радянською людиною, громадянином колишнього СРСР (9%), а кожен дводцятий житель країни насамперед вважає себе жителем свого регіону, області (5%) або представником своєї національності (5%).
Крім того, більшість жителів України на сьогодні оцінюють міжнаціональні відносини в нашій країні як загалом добрі й толерантні (44%). Третина респондентів вважає міжнаціональні відносини в Україні настільки добрими, настільки й поганими (по 30%). Загалом напруженими й конфліктними міжнаціональні відносини в Україні вважають 14% опитаних.
При цьому більшість жителів України вважають неможливими на сьогодні серйозні конфлікти на національному ґрунті в нашій країні (60%), тоді як протилежного погляду дотримуються 28% опитаних [2].
Перед початком Євро-2012 ЗМІ Великобританії мусувалася ідея расизму та неприязні в Україні, але перед закінченням Євро-2012 британські вболівальники в Донецьку демонстративно поховали символ расизму. Вони не помітили ні расизму, ні ксенофобії, ніякої неприязності – принаймні на стадіонах, вулицях і в готелях.
Українське суспільство збурює мовна проблема. Не останнє місце в цьому процесі посідає ухвалення низки законодавчих актів, пов’язаних із практичним функціонуванням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Поштовхом до збурення та протистояння безпосередньо стало прийняття Верховною Радою України Закону про функціонування мов в Україні.
Частина населення України налаштовані агресивно стосовно української державної мови. Ця частина населення досить строката. Можна виділити три різних підходи до цієї проблеми представників національних меншин. Перша група – це росіяни Криму, угорці Закарпаття та румуни Буковини, прагне возз’єднатися із своїми історичними батьківщинами разом із населеними ними регіонами. Відмітимо, що в Криму росіяни і в Буковині румуни є пришлими національними меншинами.
Друга частина, а це переважно мешканці східних та південних областей, вороже ставляться до європейського вектора розвитку, сподіваючись довіку залишитися у звичному радянському державницько-патерналістському цивілізаційному затишку.
Третя частина, а це насамперед національні меншини, що побоюються втратити внаслідок українізації свою етнічну або культурну ідентичність, переважно російсько-культурну.
Як вважає історик В. Нахманович, що ставлення національного табору до кожної з перелічених частин населення має бути різне. Якщо перші взагалі загрожують цілісності Української держави, а другі принципово протистоять її європейському майбутньому, то треті, за певних умов, можуть стати щирими союзниками національно-демократичних сил. Як приклад назвемо позицію кримських татар, поляків і молдаван, які кожні – з власних міркувань, вважають для себе за краще підтримати становлення сучасної незалежності соборної України. До речі, в 2012 р. вперше за роки існування незалежності України по результатам опитування вищеназваної Branding Group 48% жителів Автономної республіки Крим висловилися за інтеграцію в українське суспільство і 42% дивляться в сторону Російської Федерації.
В Європі ситуація подібна, але набагато простіша. На сьогодні Хартію імплементовано у двадцяти чотирьох державах. Найбільше мов на загальнодержавному рівні зобов’язалися захищати Румунія (20), Польща (15), Угорщина (14), Україна (13), Сербія (10), Іспанія (10), Словаччина (9) та Німеччина (7). Із країн СНД крім України цю Хартію імплементувала тільки Вірменія.
Ще одна проблема стосується характеру мов, котрі взято під захист у різних країнах. Хартія розрізняє лише територіальні та не територіальні мови. Але для того, щоб визначити, чи потребує мова підтримки взагалі та в якому обсязі є інша, більш докладніша класифікація мов, які побутують як в Європі, так і в Україні.
1. За статусом:
а) державні мови – мови, що є загальнодержавними (офіційними) у країні-імплементнтанті;
б) офіційні мови – мови, що є офіційними в окремих регіонах країни-імплементнтанти;
в) інодержавні мови – мови, що є державними в інших країнах;
г) іноофіційні мови, що є офіційними в окремих регіонах інших країн;
д) бездержавні мови – мови, що не мають офіційного (державного) статусу в жодній країні світу.
2. За побутуванням:
а) внутрішньодержавні автохтонні мови – мови, що походять та історично побутують у певному регіоні країни-імплементанта, за побутуванням в Україні лише в окремих регіонах п’ять мов, а саме караїмська, кримськотатарська, кримчацька, румейська та урумська є внутрішньодержавними автохтонними мовами;
б) трансдержавні автохтонні мови – мови, регіон походження та історичного побутування який розділений між декількома країнами, включно з країною-імплементантом. Трансдержавними автохтонними мовами є шість мов – гагаузька, молдавська, російська, румунська, словацька та угорська;
в) локальні мови – мови, регіон походження яких лежить поза межами країни-імплементнтанта, але які історично побутують у певному регіоні країни-імплементнтанта. Локальними в Україні є дві мови. Це болгарська і грецька і ще дві відповідають цьому критерію – албанська і шведська;
г) дисперені мови – мови, що історично дисперсно поширені на території країни-імплементнтанта, незалежно від того, де лежить територія їхнього походження та основного побутування. Дисперсними мовами є білоруська, іврит та ідіш, польська, німецька, ромська, вірменська, литовська, татарська та чеська.
Варто наголосити, що мовна ситуація в Україні відрізняється від ситуації в інших європейських країнах. Україна сьогодні є класичною постколоніальною державою. У різних її частинах у суспільному, приватному, а почасти й офіційному просторі домінують культури колишніх монополій: Росії (Схід, Південь, Центр, Крим), Угорщини (Закарпаття), Румунії (Буковина). За цих умов офіційна (державна) українська мова у більшості регіонів є, фактично, мінотарною і потребує захисту та розвитку.
У Польщі до переліку підтримуваних мов віднесено українську та лемківську мови, а в Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині та Хорватії – українську та русинську мови. В Закарпатті в окремих її регіонах постає питання визначення і підтримки регіональних русинської, лемківської, шостківської та гуцульської мов.
Така ситуація визиває напругу в суспільстві: виникає небезпідставне побоювання, про небезпеку для майбутнього держави. Якщо взяти освітню галузь, то описаний підхід призвів до того, що сьогодні вся освіта національних меншин ведеться за програмами та підручниками, складеними на їхніх історичних батьківщинах, і вчителями – підготовленими там-таки. Це призведе до того, що з національних шкіл виходять нові емігранти, або потенційні сепаратисти. Щоб запобігти можливим зазначеним наслідкам, держава повинна повністю взяти на себе забезпечення освітнього процесу національних меншин.


Список використаних джерел:
1. Горовий В.В., Пилипенко В.Є. етнічні спільноти столиці у дзеркалі соціології. – В.В. Горовий, В.Є. Пилипенко – К.: ПЦ «Фоліант», 2007. – 200с.
2. «Радянських» залишилося 9%. Дзеркало тижня. Україна. 2012 р. №35.