Світлана Литвин-Кіндратюк
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.


Етикетна поведінка аналізується у контексті історіогенезу ритуально-побутової поведінки особистості в аспекті індивідуалізації останньої. Опираючись на існуючі у прагматиці та соціальній психології підходи до вивчення ввічливості та гарних манер етикетна поведінка конструюється у просторі регулярних практик як така, що має переважно комунікативну спрямованість. З огляду на специфіку модерного побуту у порівнянні з традиційним укладом життя, світська бесіда набуває характеру соціально-ілокутивного конструювання. Зазначені трансформації простежені на прикладі зародження рицарського етикету, куртуазного дискурсу та культу Прекрасної дами.
Ключові слова: етикетна поведінка особистості, ритуально-побутова поведінка,куртуазність, дискурс, ввічливість, соціальне конструювання, історіогенез.

The etiquette behavior is analyzed in a context of history-genesis ritual-domestic behavior of the personality in aspect of its individualization. Leaning on developed in pragmatics and social psychologists approaches to studying of politeness and good manners the etiquette behavior is designed in space regular the practical and has mainly communicative focus. Considering specifics of the modern life in comparison with traditional tenor of life, polite conversation gains character social illocutionary designing. The specified transformations are traced on the example of origin of knightly etiquette and to a cult of the Great lady.
Keywords: etiquette behavior of the personality, ritual-domestic behavior, courtosity, discourse, politeness, social designing, history-genesis

В умовах глобалізації ускладнюються форми соціальної взаємодії, в яких проте продовжують панувати регулярні та рутинні практики, численні ритуалізації побутової поведінки, що орієнтовані головно на норми етикету та гарних манер в побуті та діловому спілкуванні. Водночас «повернення до ритуалів»[13] в сучасних соціологічних та культурно-антропологічних студіях ставить питання про способи зв’язку ритуальних та ритуалізованих практик з етикетною поведінкою особистості, що вказує на духовні витоки останньої. Проте таке трактування етикетної поведінки гальмується недостатньою осмисленістю цієї проблеми у соціально-психологічному ракурсі. На нашу думку, у пригоді тут можуть стати напрацювання соціального конструкціонізму, з його готовність до історичного вивчення дискурсивних практик, що дозволяє застосувати прийоми психолого-історичної реконструкції на цьому терені. Йдеться про психолого-історичний аналіз трансформацій ритуально-побутової поведінки в бік її індивідуалізації в якості етикетної поведінки в контексті соціального конструювання на мікрорівні «дискурс-практика».
Метою статті є психолого-історичний аналіз трансформацій етикетної поведінки як різновиду ритуально-побутової поведінки особистості на шляху її індивідуалізації. Нами були поставленні такі завдання:
1. Розглянути міждисциплінарні підходи до етикетної поведінки в контексті модерної повсякденності.
2. Визначити прагматичний, ритуально-побутовий аспект духовних витоків етикетної поведінки особистості.
3. Проаналізувати історичні зміни ритуально-побутової поведінки особистості на прикладі практик рицарського поводження, світської бесіди у вимірах основних характеристик: стереотипності та діалогічності, на шляху до її індивідуалізації.
Відомо, що в умовах традиційному трибу життя ритуально-побутова поведінка особистості представлена в ситуаціях переважно регламентованого повсякденного, а також не повсякденного, святкового життя. За модерного укладу життя ритуально-побутова поведінка стає більш індивідуалізованою, нестереотипною, як і сам характер спілкування в мінливих комунікативних ситуаціях. Взаємодія в останніх передбачає встановлення взаєморозуміння між учасниками діалогу з огляду не лише на їх вікові та гендерні особливості, але й з врахуванням соціального стану, професії, культурної приналежності тощо. Зростаючий репертуар свободи мовця в дискурсі конструюється на основі урізноманітнення діалогу (М. Бахтін)[2], переходу до координаційних діалогів, нестереотипності манер та більш розвиненого самоконтролю учасників взаємодії як основи їхньої суб’єктності [3]. Проте вважаємо, що саме правила поведінки, тобто конвенційні, регулярні елементи залишають стрижнем етикетного, ввічливого спілкування, хороших манер модерної особистості. З цього випливає, що гарні манери, ввічливість у складі нормативно-поведінкового комплексу етикету стають основним втіленням ритуально-побутової поведінки особистості в добу модерну, проте у значно зміненій формі. Вони реалізуються у сферах публічного та приватного життя більш різноманітно як міжнародний, придворний, салонний, діловий, застільний етикет тощо. Проте погляд на етикетну поведінку як на більш індивідуалізовану форму ритуально-побутової поведінки потребує з’ясування соціально-психологічних механізмів цієї історичної трансформації.
На даний час найбільш грунтовно етикетна поведінка досліджується у межах філософсько-етичних концепцій. Проте фахівці говорять про периферійність проблематики етикету в науці етиці, його недостатнє вивчення у історичному та структурно-функціональному аспектах. Протиставлення морально-просвітницькому підходові аксіологічного аналізу у вимірі культури поведінки дозволяє, на думку О. Проценко, розглядати етикет у єдності таких складових: 1) правила гарного тону; 2) такт, стиль, образ; 3) поведінка (належна, пристойна). При цьому етикетна поведінка базується на комплексі нормативних стереотипів, зразків, моделей і виступає як форма факту (манери, прийоми-техніки) та форма процесу (ритуал, церемоніал, процедура та інші види колективної діяльності) [12]. Це вказує на двовекторність етикету – його моральну нормативність та водночас естетичну втіленість.
У порівнянні з утвердженням аксіологічного підходу на ниві етики вивчення соціальної психології етикетної поведінки представлено у вітчизняній науці недостатньо. Водночас звернення до міждисциплінарних студій, зокрема на теренах зарубіжної соціолінгвістики та прагматики, засвідчують значний інтерес фахівців до цієї проблематики. У цій царині існують розлогі напрацювання категорії ввічливості-неввічливості не лише як імперативної етикетної норми, але й стратегії поведінки, договору, конверсаційної ситуативності (П. Браун, С. Левінсон, Г. Ліч)[16;17]. Значний вплив на становлення найбільш знаної нині концепції ввічливості Брауна-Левінсона здійснили ідеї соціальної драматургії Е. Гофмана [5].
Прагматичний поворот у дослідження ввічливої поведінки у царині соціології та соціальної психології потребує доповнень з боку розробок у річищі морально-етичної психології. Проте в останніх витоки цієї поведінки вбачаються насамперед у етичній імперативності. Приміром, у монографії, яка присвячена проблемам моральної та морально-етичної психології в Росії, М. Воловіковою, Л. Поповим постулюється необхідність історико-психологічного підходу у вивченні моральної сфери (особистісної, суспільної, професійної). Зазначена сфера окреслюється на рівні людяності особистості у протиставленні добрих та порочних, розпусних намірів [11]. Проте основним орієнтиром у дослідженні моральності як людяності, її християнської духовності, для авторів є суто моральна імперативність, що надає цим розвідкам дещо абстрактного характеру. На нашу думку, розвідки проблем морального відчуження особистості в координатах доброго-негідного слід підсилити прагматичним локусом етично-етикетної психології, а декларації психолого-історичного пошуку доповнити конкретним психологічним аналізом історіогенезу етикетних практик, зокрема у вимірах вічливості-невічливості, директивності-налаштування на врахування думки іншого тощо.
Застосуємо соціально-конструкціоністський підхід до аналізу духовних витоків трансформацій етикетної поведінки в історіогенезі. Представимо приклади історичних конфігурацій ритуально-побутової поведінки особистості на межі традиційного та модерного побуту. Основними характеристиками ритуально-побутової поведінки особистості визначаємо її стереотипність та діалогічність, відтак трансформації хороших манер простежимо по лінії набуття ними якості дедалі більшої рідкісності, оригінальності та не стереотипності, а також нових форм діалогічності. На думку Н. Еліаса, становлення нових, більш індивідуалізованих, видів етикетної, ритуалізованої поведінки була сконструйовані у дискурсі владних еліт на тлі регулярних практик традиційного суспільства нижчих верств [6]. Згодом, зі змінами, що відбувалася в організації модерного побуту, відбувається соціальна дифузія практик ввічливої поведінки згідно з елітарними взірцями у побут інших станів (насамперед бюргерства), тобто їх відносна гомогенізація з врахування часткового нівелювання станових характеристик (зрілий модерн).
Водночас сучасні дослідники феномену лицарства в Західній Європі вказують на більш ранні витоки менш радикального варіанту західноєвропейського індивідуалізму. Йдеться про малодосліджені з соціально-психологічного боку лицарські практики в добу раннього Середньовіччя в аспекті їх впливу на становлення модерного світського етикету, зокрема явищ куртуазності спілкування та світської бесіди.
Зміни способу життя лицарів (від мандрівних лицарів до придворних шевальє) тісно пов’язані зі становленням середньовічного суспільства в умовах демографічної кризи, високого рівня насильства та економічних ризиків. Тогочасне суспільство, зазначає Д. Бартелемі було пройняте силовими стосунками та структуроване на основі частково впорядкованої змагальності [1]. Йдеться про повсюдне панування дискурсу конфлікту та тимчасового примирення. Поряд з більш індивідуалізованими практиками військового стану (лицарів), які конструювали вкупі з їхньою причетністю до героїчних предків та правом на відстоювання власної доблесті та честі, джерелом практик цього спрямування стають також міські комуни, які виникають із сусідських общин на засадах рівності її учасників та готовності до взаємного діалогу (Ле Гоф) [9]. Останньому сприяло становлення та розвиток середньовічних міст, наростання процесу урбанізації, який зрештою призводить до взаємного тяжіння придворного суспільства та бюргерського суспільства міської громади.
Таким чином, елементи протомодерну в ритуально-побутовій поведінці особистості ми вбачаємо у рицарських практиках, а раннього модерну – у придворних практиках, яким властивий яскравий становий характер. Трансформації більш індивідуалізованого рицарського етикету важко зрозуміти без ретельного аналізу практик рицарського поводження. Так, до останніх М. Осовська відносить низку різновидностей рицарського етосу – гомерівський, спартанський, середньовічний тощо [10]. Натомість Д. Бартелемі вважає, що практики рицарського поводження мають свої витоки в соціальному конструюванні екстремальної поведінки воїнів гальських та германських остів (загонів воїнів окремої спільноти) та дружин (міжплеменних загонів воїнів). Приймаючи думку французького медієвіста вбачаємо у зазначених практиках елементи екстремального особистісного життєконструювання в ситуації ризику (Т. Титаренко) [14], війни, бою. Вони опиралися на особливе поцінування індивідуальної «доблесті» та «несамовитої відваги», вміння прийняти стратегічне рішення один на один з життєвими обставинами, що вивищувалося у даньогерманських та франкських спільнотах.
Таким чином, виокремлені Д. Бартелемі ритуалізовані практики засвідчують притаманну германським лицарям доби раннього Середньовіччя, як і давнім германцям загалом, пошанування індивідуальної «доблесті та честі» воїна-вершника, захисника та нападника. Подвиги останніх здійснювалися спершу цілком ритуально, з моменту ініціаційного вручення юнакові зброї (пошанування меча) – шляхом війни з сусідами та традиційних бенкетів у складі дружини, яка утворювала молодіжну внутрішньопоколінну групу. Аксіологія індивідуальної доблесті лицаря мала архаїчний характер. Вона личила лише тому воїну, що мав генеалогічне дерево (легітимізований між поколінний діалог з предками) й засвідчував його гербом, сімейними легендами, промовистим родовим титулом.
З часом доблесть воїна змінюється на галантність, гречне поводження, що набуває ігрових, демонстраційно-перформативних форм на дозвіллі (турніри, захист слабших, культ Прекрасної дами). Останнє відбувається на тлі послаблення конфліктного дискурсу та перерозподілу ресурсів життєзабезпечення (земель, замків). Що стосується східно-європейських теренів, то варто звернути увагу на манери поведінки дружинників (гриднів) Київської Русі, мандрівних богатирів-лицарів, що припускаємо, частково трансформували у козацьку манеру поведінки. Габітус українського козака реалізується переважно в контексті духовно-релігійних, егалітрно-утаємничених практик (козаки-характерники), а уклад життя січовиків та реєстрових козаків мав свої відмінності. На противагу їм європейське лицарство після доби хрестових походів стає більш світським, надаючи перевагу куртуазності та становій знатності.
Шляхом узвичаєних нових ритуалізацій рицарська культура втрачає риси екстремальної спонтанної грубості, тобто відбувається «рицарська мутація». Для рицарської поведінки стають властивими грайність, декоративність, естетизм, які узагальнюються у практиках куртуазності як прагнення до земної радості та галантності, тобто вишуканих манер. Аналіз історії рицарства з позицій соціального структуралізму П. Бурдье, дозволив Д. Бартелемі стверджувати, що рицарство, яке присвячувало себе традиційним подвигам, іграм, видовищам та хорошим манерам у спілкуванні між рицарями різних країн, можна поділити на два види - проторицарство та класичне рицарстово. Перше виникло та поступово сформувалося в остах та при дворах регіональних князів [1]. Друге, саме класичне рицарство, з його турнірами й святкуваннями, що отримало відображення у куртуазних романах та ліриці було здебільшого соціально сконструйованим стилем поведінки, конфігурацією ритуальних та «вигаданих» ритуалізованих практик в ситуації зниження рівня насильства в суспільстві [Там само].
Не ідеалізуючи рицарство як соціальний стан слід уточнити його аксіологічні орієнтири, що декларувалися в рицарському дискурсі й стосувалися рицарської спільноти, норм стосунків між рицарями, культури рицаря, що постійно мандрує й перебуває поза домом, мало поціновує сімейні радості, тобто кінного воїна (шевальє). На думку М. Осовської рицарський етос стверджує цінності сили, мужності, слави, щедрості, вірності [10], з погляду Ж Дюбі – це радість битви та пригоди, утвердження своєї могутності, торжества над супротивником [4]. Спершу у фундамент рицарської культури були закладені «чоловічі та воєнні чесноти: сила, відвага і вірність вільно обраному командирові» [Там само, c. 204], де всіх об’єднує приналежність до родовитих та героїчних предків. Фактично на той час лише феодали (аристократи, рицарі) мали право засобами між поколінної взаємодії утверджувати своє право на діалог з предками. І хоча більшість з них були неписьменними, проте були залучені до міжкультурного спілкування і зазвичай володіли іноземними мовами.
Згодом аксіологічний профіль рицаря змінюється - для нього багато важить краса зовнішнього вигляду, куртуазність, галантність (ввічливе поводження з особами протилежної статі), оскільки рицарський дискурс доповнюється новими формами міжгрупового гендерного діалогу (лише з жінками свого соціального стану). Йдеться про культ Прекрасної дами, щодо причин виникнення якого точаться численні дискусії. Приміром історики-медієвісти говорять про зростання економічної незалежності та соціального статусу жінки з вищих прошарках суспільства [4], фахівці з етики (М. Осовська) – про компенсацію у такий спосіб деформацій подружніх взаємин [10, с. 93]. Водночас С. Жижек слідом за Ж. Лаканом, який розглядав куртуазну любов як анаморфоз, вважає, що «куртуазний образ чоловіка як слуги своєї Дами є машкарою, яка приховує реальність чоловічого панування»[7, c. 96], а «куртуазна любов значною мірою – справа ґречності й етикету, вона не має нічого спільного з якоюсь там елементарною пристрастю, що вільна від усіх суспільних правил»[Там само, c. 81]. Проте, наводячи приклади анаморфозу «куртуазної матриці кохання» на матеріалі модерного побуту С. Жижек не враховує історичні зміни феноменів ґречності й етикету на тлі відмінностей протомодерного (рицарського) та середньо модерного (буржуазного) побуту.
На нашу думку, культ Прекрасної дами варто розглядати не як архетипову матрицю, а як продукт соціального конструювання гендеру, тобто у контексті рицарського дискурсу, в якому сексуальний порив упокорення жінки регламентується засобами ритуалізації поведінки й стає складовою нового гендерного поведінкового стереотипу. Останній конструюється в якості гри-загадки, що передбачає боротьбу-змагання й водночас любов-опіку, протиборство в чомусь з рівним (боротьба), а в чомусь незрівнянно різних (опіка) супротивників. З погляду рицаря, дама-супротивник, безумовно заслуговує на повагу та васальне служіння, дотримання кодексу честі в новій якості (куртуазності). Легітимізація васального служіння здійснюється у сповнених небезпек для життя рицарських поєдинках, які поступово з групових військових сутичок у ХІІ - ХІІ столітті перетворюються на ретельно регламентовані за правилами парні поєдинки генеалогічно засвідчених благородних супротивників, верховний суд над якими могла чинити лише дама серця, дароносиця призів (вінок, меч, обручка тощо). Затим головним стає не перемога, а галантне поводження на турнірі, до того ж у ХV столітті поширення набувають такі собі турнури-спектаклі (па д’арм).
То ж, на нашу думку, Прекрасна дама – це зовсім не безлика «чорна діра» в уявленні чоловіка і не якийсь там «абстрактний предмет»[7], а рівноправна учасниця куртуазного дискурсу. Останній має виразний ритуалізований характер, емоційну тональність та ігрове тло, що вказує на небуденно-ілюзорний, духовно-утаємничений стиль цих практик, що надолужували дефіцит реальної гендерної внутрішньо поколінної взаємодії у суспільстві. Так, Ж. Дюбі зазначає: «за своєю сутністю і формою вираження куртуазна любов повністю, як і свято, є втечею від реальності, де свято було галантною грою на засадах поетизації зовнішності, одягу і розгорталося як налагоджений діалог між двома статями»[4, с. 256].
Відомо, що близько ХІІ-ХІІІ століть на більш залюдненому та урбанізованому південному заході Франції освічені аристократки створюють свої салони. Перед у салонному дискурсі ведуть окремі вельможні пані, тому куртуазна поведінка конструюється в осерді середньовічного способу життя - в замках, часто віддалених від міст, найперше при дворах Марії Шампанської, Елеонори Аквітанської, де поширення набуває світська бесіда, справжні «суди кохання». На той час, вважає Ж. Дюбі і була вироблена нова форма взаємин між статями, яку назвали західною любов’ю. Значущі для рицаря цінності боротьби та веселощів на свободі природного життя були збагачені радістю залицяння [4, с. 251], оскільки галантна любов – це не просто сексуальне просторікування, але й, передовсім власний вибір, що унеможливлювався процедурою одруження. Віднині рицар присвячує себе любовному переслідуванню дами свого стану, оскільки бути закоханим – його обов’язок, а тривала розлука – це випробування вірності. Рицар прагне не взяти даму силою, а завоювати серце, служити їй. То ж вся лексика такої стратегії, цієї таємної гри та розваги запозичується із словника васальності залежності та збагачується любовним лексиконом, що надає їй вигадливої емоційності. Вона мала передавати контрастні емоційні стани - радість, сум, сльози, відчай, а саме: «amitie» - дружба, «ardeur» - запал, «attachement» – прив’язаність, «embarras» - зніяковіння, «passion» - пристрасть, «tendresse» - ніжність, «trouble» – хвилювання тощо.
Вважаємо, що куртуазна поведінка є варіантом соціального конструювання гендерних практик за принципом декоративної поляризації, що дозволяє екстетизувати стереотипний дискурс владності-підпорядкування у цій сфері, тим самим окреслити простір інноваційної грайності, відстроченої спонукальності (ілокутивності) для його учасників. Цьому сприяли поступові трансформації рицарського побуту, який стає дедалі більш осілим, а його ресурси зростали у бік найвищих на той час стандартів добробуту і вже не відповідали рицарській міфології, що спричинило, на думку Й. Хейзінги, їх штучні консервацію [15]. Наративними засобами регламентації сексуальних потягів учасників куртуазного дискурсу стають придворна любовна поезія та епічні твори («Парціфаль», «Трістан» тощо)[8, с. 157]. Не менше важать куртуазні романи («Ланселот» Кретьєна де Труа, «Про мистецтво куртуазного кохання» Андреаса Капеллануса тощо). Вони переконливо утверджують новий стиль та ігрову стратегію взаємодії, які передбачають дотримання кодексу честі та галантності. Конструювання нового стилю завершилося у другій половині ХІІ століття, а широке розповсюдження мало місце у ХІV столітті. Консенсусність та регулярність в цьому стилі поєднувалася з орієнтацією на індивідуальність, екзотичність, що досягалася завдяки рицарській досконалості (хоробрості) та досвіду спостережливості мандрівника в близьких та далеких землях. Згодом правила рицарської та галантної гри стали ідеалом для всіх тих, хто прагнув належати до еліти Таким чином, виникненню придворного етикету, якому за Н. Еліасом ми завдячуємо становленню саморегуляції сучасної особистості, передували практики куртуазності, рицарського служіння Прекрасні дамі, які утверджували нові аспекти нестереотипності та діалогічності ритуально-побутової поведінки на шляху її індивідуалізації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бартелеми Д. Рыцарство : От древней Германии до Франции ХІІ века/ Д. Бартелеми; [пер. с франц. М.Ю. Некрасова] – СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2012. – 584 с.
2. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин; сост. С.Г. Бочарова. – М.: Искусство, 1986. – 446 с.
3. Боришевський М. Дорога до себе: Від основ суб’єктності до вершин духовності: монографія [Текст] / Мирослав Боришевський. – К.: Академвидав, 2010. – 416 с.
4. Дюбі Ж. Доба соборів: Мистецтво та суспільство 980 – 1420 років; [пер. з фр.] – К.: Юніверс, 2003. – 320 с.
5. Гофман Э. Ритуал взаимодействия. Очерки поведения лицом к лицу / Э. Гофман; [пер. с англ., под ред. Н.Н. Богомоловой, Д.А. Леонтьева]. – М.: Смысл, 2009. – 319 с.
6. Элиас Н. О процесс цивилизации Социогенетические и психогенетические исследования. – Том 1. Изменения в поведении высшего слоя мирян в странах Запада. – М.: СПб.: Университетская книга, 2001. – 332 с.
7. Жижек С. Метастази насолоди: Шість нарисів про жінку й причинність / Славой Жижек; [пер. О. Мокровольський]. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2000. – 188 с.
8. Кіндер Г. Всевітня історія: dtv-Atlas / Г. Кіндер, В. Хільгеман : [пер. з нім / Худож. Гаральд і Рут Букор; наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О.Ф. Іванов]. – К.: Знання-Прес, 2001. – 631 с.
9. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада / Ж. Ле Гофф; [пер. с фр. под общ. ред. В.А. Бабинцева; Послеслов. А.Я. Гуревича]. – Екатеринбург: У-Фактория, 2003. – 568 с.
10. Оссовская М. Рыцарь и буржуа / Мария Оссовская; Исслед. по истории морали; [пер. с польск. А.А. Гусейнова]. – М.: Прогресс, 1987. – 528 с.
11. Попов Л.М. Нравственно-этическая психология / Л.М. Попов // Проблемы нравственной и этической психологии в современной России / Отв. ред. М.И. Воловикова. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2011. – С. 40 – 56.
12. Проценко О.П. Етикет як аксіологічний вимір культури поведінки і спілкування / О.П. Проценко. – Автореф. дис. … доктора філос. наук. Спеціальність 09.00.07 – етика. – К., 2004. – 21 с.
13. Селигман А. Б. Да здравствует ритуал (Ритуалы и их господство там, где не нужна искренность): введение к книге / А. Селигман, Р. Веллер, М. Пьет, Б. Саймон // Иностранная психология и социальная история. – 2004. – № 2. – С. 171 – 183.
14. Титаренко Т.М. Особистісне самоконструювання: пульсації хаосу і порядку / Тетяна Михайлівна Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології. Збірник статей. – Випуск 31 (34). – Київ, 2012. – С. 3 – 11.
15. Хейзінга Й. Homo ludens / Йохан Хейзінга; [пер. з англ.. О. Мокровольського]. – К.: Основи, 1994. – 250 с.
16. Brown P. Politeness Some Universals in Languaqe Usage / P. Brown S. Levinson. – Cambridge, Cambridge University Press, 1987 – 345 p.
17. Leech G.N. Principles of Pragmatics . – London Longman Publishing Group, 1983. – 250 p.