УДК 159. 9

Коропецька О. М. (м.Івано-Франківськ)
Коропецька Н. Б.( м. Івано-Франківськ)

Постановка проблеми. Сьогодні українське суспільство переживає

чергову кризу, яка характеризується глибоким проникненням не лише в

економічну, але й соціальну і гуманітарну сфери. Криза торкнулася не лише

найменш захищених прошарків суспільства, пенсіонерів та людей з особливими

потребами, але й призвела до збіднення та зростання безробіття серед тих, хто

знаходиться на щаблі «акме». Соціальна ситуація розвитку, що

характеризується нестабільністю, мінливістю, тривожністю, породжує

невпевненість і страх за своє майбутнє не лише у молоді і людей старшого віку,

але й у тих, хто досягнув зрілості не лише за віком, але й особистісної і

професійної зрілості, тобто володіє достатнім професійним досвідом, який міг

би забезпечити суспільне визнання, відповідний соціальний статус,

матеріальну незалежність, повну реалізацію професійного потенціалу.

Однак, сьогодні в Україні важко знайти роботу людині, якій минуло всього 40.

За таких умов кожен українець змушений навчитися виживати і вирішувати

не лише нагальні щоденні життєві завдання, але й прогнозувати і

попереджувати небажані сценарії розвитку в майбутньому.

Водночас, найважливішою особистісною характеристикою людини є

прагнення до самореалізації, яке залишається актуальним упродовж усього

життя, хоча і зміст, і характер, і ресурси самореалізації для кожної людини

різні, і на кожному етапі онтогенезу мають свою специфіку і свої просторово-

часові координати.

Мета статті розкрити особливості самореалізації людини у період

середньої дорослості (зрілості).

Виклад основного матеріалу. Сьогодні психологія володіє великою

кількістю різноманітних теорій самореалізації, рушійною силою якої є потреба

у самовдосконаленні і розвитку. Ця потреба, як вроджена властивість,

детермінує самореалізацію людини протягом усього життя, спонукає до

осмисленого і повноцінного особистісного і професійного здійснення. У різних

авторів і у різні часи це потенційно закладене в людині прагнення називалося

по-різному: самопізнання (Сократ), духовне самовдосконалення (Платон),

реалізація людиною своєї сутності, вільний вибір долі (Аристотель),

самозбереження і самоутвердження заради суспільного блага (Сенека),

самотворення (Ф. Бекон), індивідуація (К. Юнг), прагнення до переваги та

самовдосконалення (А. Адлер), самоактуалізація та розкриття усіх своїх

потенційних можливостей (А. Маслоу), реалізація екзистенційних потреб (Е.

Фромм), безперервне становлення (Г. Олпорт), прагнення до особистісного

самовдосконалення і реалізації (К. Роджерс), самореалізація ( К. Хорні,

Ш.Бюлер) та ін. Власне, це - те спрямування, яке навіть найнесприятливіші

умови життя не можуть остаточно зупинити. Воно забезпечує як саморозвиток

людини, так і визнання її здобутків суспільством [2]; [3]; [4]; [5].

Водночас, як зазначав А. Маслоу, кожна людина має свою власну

сутнісну природу, що детермінована генетично, однак, вона не є такою

сильною, впливовою і безпомилковою, як інстинкти тварин. Вона слабка,

вразлива, тонка, легко долається звичкою, тиском культури, неправильним до

неї ставленням. Проте, будучи слабкою, вона не зникає у здорової людини, -

та й у хворої, також. Навіть не прийнята або відкинута людиною, вона все одно

продовжує підпільне існування, вічно прагнучи самореалізації [4, с.155].

В кожній людській істоті, навіть у новонародженої дитини проявляється

ця «активна воля до здоров’я, імпульс до росту, або до актуалізації людського

потенціалу. Проте, дуже мала частина людства досягає ідентичності, самості,

повної людськості, самоактуалізації…» [4, с.33].

У вітчизняній психології розробку ідей самореалізації започаткували

персонологи, які, досліджуючи проблему особистості, підняли питання,

рушійних сил та чинників розвитку особистості, мотиваційної та ціннісно-

смислової сфери особистості, проблеми активності та життєтворчості, розвитку

самосвідомості, смисложиттєвих та ціннісних орієнтацій особистості, що тісно

пов’язані з проблемою самореалізації. У цьому контексті біля витоків проблеми

самореалізації стоять дослідники психології особистості К.О. Абульханова,

Б.Г. Ананьєв, О.Г. Асмолов, Л.І. Анциферова, Г.О. Балл, М.Й. Боришевський,

Б.С. Братусь, Л.С. Виготський, З.С. Карпенко, Г.С. Костюк, Д.О. Леонтьєв, С.Д.

Максименко, С.Л. Рубінштейн, Т.М.Титаренко, П.Р. Чамата Н. В. Чепелева та

ін.

Безпосередньо проблему самореалізації сьогодні в сучасній психології

вивчають і розроблють В.В. Байлук, Л.Г. Брильова, Е.Е. Вахромов, Е.В.

Галажинський, В.Е. Клочко, Л.І. Коростильова, Д.О. Леонтьєв, С.Д.

Максименко, О.В.Селезньова, О.В. Федосенко та ін…

Усі згадані автори погоджуються з думкою, що самореалізація це -

багатогранний різноаспектний різновекторний феномен, що виражає докорінну

потребу людини у максимальному саморозкритті свого потенціалу, який є

стрижнем особистості, що відображає її «життєстійкість», установку на

активність, волю і відвагу «відбутися», «стати тим, ким вона може стати» [1],

[2], [6].

Однак, життєвий шлях людини – це не зафіксована раз і назавжди

життєва позиція, але певна лінія життя, яку особистість реалізує в часі,

поступово, крок за кроком розгортаючи, розширюючи та зміцнюючи її. Одним

вдається відразу визначити свою основну життєву лінію, свою професійну

перспективу, іншим доводиться випробовувати себе у різних сферах і лише

після цього обрати головний напрям своєї самореалізації. Мистецтво жити

полягає не лише в тому, щоб усвідомити свою індивідуальність, але в більшій

мірі в тому, щоб навчитися співвідносити свої життєві цілі, плани і бажання зі

своїми індивідуальними особливостями, щоб розкрити в собі нові якості, нові

здібності, оскільки самореалізація особистості можлива лише за умови

сформованого уявлення про себе, свій образ Я і здатність будувати свої взаємин

зі світом. Роль людини полягає не лише в тому, щоб обирати спосіб життя і

напрям розвитку, який би відповідав цінностям особистісного росту, а, перш за

все, в тому, щоб розвинути потенційно закладену можливість бути

першопричиною власного розвитку, здобути саму можливість вибору [1, с.53].

Кожна людина, задовольняючи ті чи інші потреби у конкретний момент

свого життя, обирає свою мотиваційну стратегію поведінки, яка визначається її

індивідуальним досвідом, внутрішніми ресурсами, особистим індивідуальним

потенціалом та зовнішніми умовами. Серед мотиваційних стратегій, які обирає

людина при розв’язанні тієї чи іншої життєво значущої ситуації або задачі,

виокремлюють стратегії, що сприяють прогресивному розвитку (пошук

труднощів, ризику, що спрямовані на вивчення та випробування людиною

своїх можливостей), і стратегії, що перешкоджають розвитку (ситуативні або ті,

що пов’язані з «імпульсивною поведінкою» або неадекватно мотивовані, що

вказують на дисгармонію у психічному розвитку, наприклад, вибір цілей, що

знаходяться значно вище або нижче функціональних можливостей людини, чи

високої мобілізації функціональних можливостей людини для досягнення

відносно легко досяжних цілей [1, с. 27].

Самореалізація - це і результат, і, одночасно, процес, що триває

протягом усього трудового життя. У пошуках засобів для саморозвитку і

самореалізації кожна особа спрямує свої зусилля і у свій спосіб рухається до її

досягнення, мобілізуючи себе до самоорганізації та самодисципліни,

самоосвіти і самовиховання.

Середовище тільки запрошує нас до змін, до зростання, наголошує

Титаренко Т.М., а характер цих змін, траєкторія розвитку - це вже справа

далеко не зовнішніх детермінант [6, с. 296].

Самореалізація це реалізація внутрішнього потенціалу у зовнішній

діяльності, це здійснення можливостей розвитку «Я» шляхом власних зусиль,

співтворчості, співдіяльності з іншими людьми (близькими і далекими)

соціумом, світом загалом [2, c. 8-9].

Вона є найвищою ціллю, яка постає перед людиною протягом життя. Для

особистості це завдання, яке полягає в пошуку опори, в пошуку того, що не

можливо зруйнувати або знищити – у одвічній природі людської психічної

субстанції, завдяки якій людина здатна поєднатися з вічністю, де життя і смерть

– це лише тимчасові зупинки, де сенсом життя стає не «Я» людини, а інші, у

відношенні до яких значущими стають ввічливість і толерантність, у ставленні

до яких виробляється терпимість і доброта - якості, які притаманні лише тим

людям, що пізнали і усвідомлено пережили глибини свого власного

внутрішнього світу. Саме суспільство зацікавлене у формуванні такої людини.

Власне суспільство само формує відповідальну особистість, яка усвідомлює

свої обов’язки як у малих справах, так і у великих починаннях на основі

глибокого індивідуального досвіду – досвіду переживання власної психічної

«цілісності» (7, с. 505.)

Особистість сама організовує своє життя, регулює його перебіг, вибирає і

реалізує обраний напрям. Вищі особистісні утворення - свідомість, активність,

зрілість тощо виконують функції організації, регуляції, і забезпечення

цілісності життєвого шляху, тобто суб’єктом, ким людина стає в процесі свого

розвитку [1, с.16].

Самореалізація можлива лише тоді, коли особистість має чітке

уявлення про свої здібності, коли у неї сформований образ свого Я і здатність

будувати свої взаємини зі світом, тобто коли у неї сформована особистісна

готовність до забезпечення усіх зовнішніх умов самореалізації. Якщо така

готовність не сформована, то у такому випадку буде мати місце не процес

самореалізації, а процес самовираження, який у зрілому віці сприймається не

інакше, як дорослий інфантилізм. Вона неможлива без самовдосконалення. Її

можна розглядати як вищу стадію, результат особистісного розвитку і росту

[1, с.53].

Саме у період середньої дорослості людина досягає того рівня розвитку,

який ототожнюється зі словом «зрілість», коли вона стає інтегрованою,

цілісною, коли у неї сформована готовність до самореалізації.

У даній статті, ми пропонуємо розглядати зрілість як відрізок життєвого

шляху, коли людина, переживши кризу середини життя, вступає у якісно

новий віковий етап, що приблизно припадає на період від 40-45 до 60-65 років.

Найважливішою особливістю дорослого періоду є те, що і суб’єктивне

самовідчуття, і об’єктивні показники розквіту або занепаду сил визначаються в

більшій мірі не хронологічним віком, а особистими обставинами життя,

зокрема досвідом, специфікою професійної діяльності або видом заняття,

установками, соціально-економічним статусом, рівнем освіти тощо.

У віці середньої дорослості (40–60 років), вважав Е. Еріксон, перед

людиною стоїть завдання розв’язати конфлікт між “продуктивністю» і

«стагнацією», тобто обрати курс або на подальший продуктивний розвиток, або

ж розслабитися, задовільняючись досягнутими здобутками і професійними

успіхами. Цей час дійсно може стати або періодом застою, або зростання і

нового підйому у творчій активності, який може тривати до 65-70 років.

Оптимальним і для самої людини, і для суспільства загалом, є збереження

людиною установки на активну життєву позицію, а не на доживання. Більше

того, сучасне суспільство потребує сьогодні спеціалістів, які спрямовані на

неперервний саморозвиток і самоздійснення, особистісне зростання і

самовдосконалення, що мають розвинену стійку єдність особистісних рис і

ціннісних орієнтацій, розвинену моральну свідомість і сформовану ієрархічну

мотиваційно-потребову сферу, в якій домінують духовні потреби.

Саме в період дорослості мудрість і прозорливість приходять на зміну

фізичній і розумовій енергійності. Цінності «его» сублімуються у соціальні,

релігійні, громадянські і філософські символи. Сама природа спонукає людину

до самоаналізу і пошуку сенсу подальшого існування. Це період, коли

особливими цінностями для людини стають її знання, життєвий досвід,

компетентність, які вона здобула на цей час. У неї виникає потреба передати

свій досвід і знання наступним поколінням, тому їй властиво постійно шукати

нові, більш глибокі та більш індивідуальні сенси, які визначатимуть характер і

спрямованість її подальшої професійної діяльності і забезпечать професійне

зростання. В цьому віці людина стає емоційно гнучкою, прагне стабільності у

побуті та осмисленості свого буття. Вона проявляє більшу активність у

боротьбі за простір для свого розвитку, тому вона відчуває потребу виходити за

межі власного існування і намагається розв’язувати проблеми вдосконалення і

розвитку не лише як свої власні проблеми, але й як проблеми вдосконалення

суспільства, в якому живе, людства загалом [2], [7].

У цьому контексті період зрілості (середньої дорослості) є

найоптимальнішим періодом для реалізації сутнісних сил людини, її

потенціалу. Основними здобутками зрілої людини є компетентність,

продуктивність, генеративність (Е. Еріксон), психологічне здоров’я і пошук

сенсу життя (В. Франкл), творчість і внутрішня свобода, прагнення до

самореалізації (А. Маслоу, К. Хорні, К. Роджерс), здатність до самодетермінації

(Д. О. Леонтьєв), тобто ті особистісні характеристики, які навіть за

несприятливих умов зовнішнього середовища, зможуть слугувати потужним

ресурсом, що забезпечить можливість самореалізації.

Період середньої дорослості є тим віковим періодом онтогенезу, коли

людина почувається досвідченою, сильною, здатною вибороти свій шанс,

реалізувати свій потенціал, здійснити себе.

Висловлюючи свою щиру віру в людину, А. Маслоу стверджував, що

природа людини - це багатство потенційних можливостей, а не сукупність

невротичних комплексів .

Вивчаючи людей, що самоактуалізуються, можна сказати, що це люди,

хто присвятив себе якійсь справі, професії, улюбленому заняттю, обов’язку,

тобто знайшли своє покликання, реалізують своє призначення, виконують свою

місію. Таким покликанням може бути не лише професія, але, наприклад,

покликання бути матір’ю, дружиною чи домогосподаркою, головне, щоб

внутрішня необхідність не просто співпадала із необхідністю зовнішньою, щоб

між ними склалася гармонія. В ідеальній ситуації, коли «я хочу» і «я мушу»

зливаються в одне ціле, можна стверджувати, людина дійсно реалізує своє

істинне «Я». У такому випадку ідеться про людей, які ідентифікують себе з

роботою, коли праця стає частиною їх «Я». Якщо запитати у такої закоханої у

свою професію людини: «Хто ти?», її відповідь найімовірніше буде пов’язана з

покликанням, наприклад, «Я – психолог», або «Я – мати». Покликання стає

сутністю людини.

Проте досить часто в житті трапляється по-іншому: людина виконує

роботу для того, щоб заробити гроші, завдяки яким вона зможе одержати те,

чого хоче насправді. У цьому випадку професія виступає як носій засобів або як

втілення певних цінностей. А. Маслоу виокремлює кілька типів ідентифікації

людини із справою, професією або покликанням: професія як засіб досягнення

скритих, неусвідомлених цілей, професія як самоціль, коли її мотивацією

можуть бути як дефіцитарні або навіть невротичні потреби, так і метапотреби.

Вона може детермінуватися будь-якою комбінацією цих потреб і метапотреб,

однак, чим ближче людина знаходиться до самореалізації і людськості, тим

більше вона мотивована метапотребами, а не базовими потребами. Всім людям

в більшій чи меншій мірі, потенційно притаманна метамотивація.

Менш розвинені індивіди можуть використовувати свою професійну

діяльність для досягнення задоволення базових потреб, невротичних потреб

або як засіб, що забезпечує існування і виконувати свою роботу із звички або як

реакцію на культурні очікування. Працюючи заради сім’ї чи в ім’я закону,

заради науки, мистецтва чи будь-якого іншого виду діяльності, коли людина

віддана своїй професії, вона, насправді в більшій чи меншій мірі є мотивована

внутрішніми (метапотреби) або кінцевими цінностями, з якими пов’язана сама

її діяльність, носієм яких ця діяльність є.

Внутрішні цінності є тим показником, на який ми орієнтуємося у

визначенні людини, оскільки, як зазначає А. Маслоу, вони є частиною

людської природи. Щоб визначити найглибші, найбільш аутентичні, найбільш

фундаментальні аспекти істинного «Я», ідентичності аутентичної особистості,

необхідно брати до уваги не лише конституцію і темперамент, не лише

анатомію і фізіологію, неврологію, ендокринологію, не лише здібності і базові

інстинктивні потреби, але й Б-цінності (мета потреби) оскільки вони, так само

як і «найнижчі» потреби, є частиною «природи» людини.

Для актуалізації цінностей необхідні відповідні умови середовища,

культури, які можуть або сприяти, або перешкоджати самореалізації [4, с.293-

296]. Хвороби виникають в результаті депривації внутрішніх цінностей.

Відмова від внутрішнього світу на користь зовнішнього з відповідною його

здоровому глузду «реальністю» є сильнішою у тих, хто повинен успішно діяти

у зовнішньому світі. Чим жорстокіше середовище, тим сильнішою є

потреба людини відмовитися від свого внутрішнього світу, який стає все

більш небезпечним для її «успішного» пристосування. А. Маслоу зазначає, що

страх проявляти свої поетичні почуття, фантазії, емоційне мислення,

мрійливість, ліричний настрій притаманний у більшій мірі чоловікам ніж

жінкам, дорослим ніж дітям, інженерам ніж митцям. Такі патологічні

установки на зразок, що «можна бути лише чоловіком і в усьому», або

«жінкою - і ні в чому, окрім жінкою», прирікають людину на боротьбу з собою

і на вічне відчуження від осіб протилежної статі. Лише тоді людина може

досягнути цілісності, коли зрозуміє, що протилежності є складовими однієї

структури, що жіноче і чоловіче начало ( «аніма» і «анімус») притаманне

кожній людині, коли чоловік зможе примиритися з жіночим началом у собі, а

жінка - з чоловічим, тоді вони стануть розуміти один одного і насолоджуватися

спільним життям.

Якщо хочеш подружитися з будь-якою сферою зовнішнього світу, вважає

А. Маслоу, то спершу варто подружитися з тією його частиною, яка є у тобі.

Якщо ми сліпі і глухі до чогось всередині себе, то ми сліпі і глухі до цього ж і у

зовнішньому світі, незалежно чи це схильність до гри, поетичне почуття,

естетична чутливість, первинна креативність тощо. Подолання цієї дихотомії

(або-або) може стати добрим початком для подолання усіх дихотомій, тобто

перехід від дихотомічного мислення до інтегративного [4, с.159 -160].

Загалом, особистість і середовище дві взаємопов’язані складові єдиного

динамічного процесу взаємодії і взаємовпливу, в якому чим більше особистість

стає індивідуальною, цільною і інтегрованою, тим багатшим, яскравішим,

інтегрованішим стає її світ. Цей процес взаємодетермінації А. Маслоу визначає

як «взаємний ізоморфізм». Особистість і середовище стають схожими один на

одного. Зростання рівня середовища сприяє зростанню рівня особистості і

навпаки.

Висновки. У підсумку можна сказати, що самореалізація це -

найістотніша життєва потреба людини, це – процес, що охоплює весь життєвий

шлях, однак сенситивним для самореалізації є період середньої дорослості,

оскільки в цей період онтогенезу найбільш оптимально поєднуються три

важливі складові, що детермінують самореалізацію: професійний досвід,

психологічна зрілість, автономія та можливість до здійснення самостійного

вибору. Серцевиною проблеми самореалізації є мотиваційно-потребова та

ціннісно-смислова сфери. Потенційно прагнення до самореалізації має кожен,

але не кожному вдається її досягнути. Для цього необхідні сприятливі соціальні

умови. Вона можлива лише тоді, коли людина має сильний спонукальний

мотив до особистісного зростання, до здійснення можливостей розвитку Я,

готова до співдіяльності. З огляду на сказане, можна виокремити два фактори

самореалізації: особистісні або ті що залежать від людини (ціннісні орієнтації,

мотивація, готовність до самотворення, гнучкість мислення, воля та ін.) і

ситуативні, що не залежать від людини (соціальна ситуація, рівень життя,

матеріальна забезпеченість, культурне і екологічне середовище, вплив засобів

масової інформації).

1. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299 с.

2. Коростылева Л. А. Психология самореализации личности: затруднения в

профессиональной сфере / Л. А. Коростылева. – СПб.: Изд. «Речь», 2005. – 222 с.

3. Маслоу А. Мотивация и личность / Пер. с анг. А. Маслоу. – СПб. 2008, 352 с.

4. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / А.Маслоу ; пер. с англ. Балл Г.О.,

Попогребський А.П. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

5. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека – М.: Прогресс, 1998. –

486 с.

6. Титаренко Т.М. Життевий світ особистості: у межах і за межами буденності. – К.:

Либідь, 2003. – 376 с.

7. Якоби И. Психологическое учение К. Г. Юнга // К. Г. Юнг : Дух и жизнь. Сборник. Пер

с нем. – М. Практика, 1996. – 554с.