УДК 159.964.3:141.32

Лановенко Юлія Іванівна, кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри психології та педагогіки Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.
E-mail: Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.


Переживання людиною особистої кризи є не лише її індивідуальною проблемою, але й суспільною. Бо накопичення в суспільстві громадян з нерозв’язаними кризами життя (екзистенціальними кризами) спрацьовує по закону «перехід кількості у якість» як криза всього суспільства. Проте вирішити власну кризу через зміни суспільного ладу неможливо, оскільки «суспільство» та «індивідуальність» є протилежними категоріями, тобто вони існують за різними законами.
Ключові слова: екзистенціальна криза, кінцеві даності існування, індукція індивідуальних законів існування.
Постановка проблеми: представники багатьох суспільних наук давно вже зробили висновок, що людство в своєму розвитку постійно повертається всередині замкненого кола. І хоча вчені-оптимісти говорять про спіраль розвитку, а не про коло, все одно це не зменшує кількості помилок, яких здійснює людство на своєму наступному витку історії. Додавання до аналізу суспільних процесів нових факторів, таких як – економічних, геополітичних, історичних, соціологічних, етнічних тощо – не робить картину ясніше з точки зору прийнятих суспільством рішень. Ці рішення по-старому залишаються просоченими провідною ідеологію, а їх руйнуючий розмах стає видимим лише на відстані пройдених поспіль років.
Початок ХХ століття ознаменувався кризою суспільства, ознакою якої була перша світова війна, що потрясла весь світ. Початок ХХІ століття, зокрема для нашої країни, також ознаменувався кризою суспільства. На поверхні – криза політичної системи України, яка виявилася «нежиттєздатним організмом», говорячи мовою біології та суміжних наук. А всередині – криза набагато глибшого порядку, оскільки вона зачепила всі решта політичних систем планети. І якщо виокремити ідеологічні гасла від суспільних подій, то на перший план вийде суто психологічна дилема: бути, або не бути.
Минула криза ХХ століття каталізувала розвиток філософської антропології, центральною проблемою якої стала «людина». Ми ще не можемо говорити, що саме каталізує криза ХХІ століття, але є підстави зробити припущення, що проблема «людини» піде розв’язуватися далі, і замість шекспіріанського «бути, або не бути?» вийде питання «яким бути?». Мета нашої статті саме і полягає в здійсненні глибинно-психологічної інтерпретації подій суспільного життя українців через застосування категорій сутнісного існування людини.
Категорії, або – закони сутнісного існування людини (говорячи мовою екзистенціалістів – «кінцеві даності існування») були виявлені та обґрунтовані протягом всього ХХ століття. Їх «обов’язкова присутність» в житті людей перевірена практикою психотерапевтичної роботи (зокрема – екзистенціальної психотерапії), в межах якої було здійснено узагальнення механізму перебігу особистої кризи. У цілому особистий кризовий стан можна представити так: людина більше не може жити так, як вона живе, але як саме змінити своє життя, вона не знає (не хоче/не може). Реакцією на цей стан може бути:

а) ігнорування (людина продовжує надалі жити тим же стилем життя),
б) втеча від кризи (від «забутися в алкоголі» до втечи з самого життя),
в) пошук виходу з кризи.

Останній варіант передбачає наступне розгалуження: людина або намагатиметься самостійно шукати якійсь ресурси самопорятунку, або звертається за допомогою до інших. Зрозуміло, що у всякому разі пошук виходу з кризи – це найбільш доречний варіант реакції на кризовий стан. Проте наявність «ігнорування» та «втечи» свідчить про те, що не всі люди можуть доречно (гармонійно) позбутися кризи.
Які існують причини особистої кризи, якщо тимчасово викреслити з аналізу політичні обставини життя (таке абстрагування можна зробити лише ментально, оскільки в реальному житті всі зовнішні і внутрішні процеси нерозривно пов’язані)? Умовно ці причини можна поділити на два види:

1) наявність травмуючої події,
2) внутрішня логіка розвитку самої особистості.

Перший вид кризи (травматичні) суб’єктивно переживаються легше, тому що вони «виправдані» такими драматичними обставинами (наприклад, смертю близького, важкою хворобою, тощо), які отримують безперечне розуміння від соціуму (саме тому людині в такій кризі легше, бо оточуючі співчувають її стану). При переживанні другого виду криз – кризи особистісного розвитку – суб’єкт не завжди може отримати сторонню підтримку через те, що в такій кризі розкривається «внутрішня логіка» його розвитку. Тобто перед ним ставляться такі задачі його існування, які оточуючі не лише не можуть допомогти вирішити, а й навіть – зрозуміти.
Якщо більшість громадян не розв'яже задачі свого особистого розвитку, накопичення такого контингенту, по закону «переходу кількості у нову якість», спричинить наближення країни до «точки неповернення» виникнення суспільної кризи. В нашій країні спостерігається саме це: ми маємо злам однієї політичної системи та неприйняття іншої. Більше двадцяти років Україна переживала досвід «самостійного існування». За цей період мали б напрацюватися такі нові цінності життя, які були б доречними як до законів капіталізму (оскільки ми відмовилися від соціалізму), так і до менталітету наших громадян. Для зовнішнього спостерігача закони капіталізму нібито вкоренилися в нашій колективній свідомості. Але внутрішньо вони виявилися недоречними для нас, українців.
Західний світ створював свій капіталізм, маючи чітку ідеологію: накопичення матеріального багатства. Під цю головну ідею західна колективна свідомість створила цілу низку індивідуальних цінностей, які і забезпечили «матеріалізацію» цієї ідеї. Наша колективна свідомість ніколи такої ідеї не породжувала. А довгі роки радянського періоду так взагалі викоренили з наших цінностей саме поняття «гроші» (вони – не головне в житті). Проте мавпування чужих цінностей означає одне: ігноруються свої, аутентичні цінності. Іншими словами, ми опинилися в ситуації, коли почали «примірювати» на себе не власні задачі розвитку, а чужі, не властиві нам. Природно, що це повинно було вибухнути через кризу розвитку всієї країни.
Застосовуючи категорії сутнісного існування людини, можна прослідкувати чітку структуру глибино-психологічних чинників сучасної суспільної кризи:

- Закон смертності – це найзагальніше апріорне правило людського існування, оскільки в якому б суспільстві які б події не відбувалися, конечність людського життя ніхто не відмінив. А це значить, що глибинна людська тривога стосовно власної смертності постійно присутня в нашій свідомості, а точніші – в нашій підсвідомості. Своєрідним викликом цій тривозі є необґрунтоване логікою прагнення людини кинутися назустріч небезпеки. Класичний психоаналіз убачав в цьому прагненні до смерті один з вирішальних мотивів людської активності взагалі. Екзистенціалісти ж трактують це явище як бажання «погратися зі смертю», така своєрідна ілюзія власного безсмертя, яка дозволяє хоча б на якусь мить вийти за межи тривоги смерті. Це не просто «адреналіновий вибух», це можливість насміятися над смертю, після чого відбувається значне піднесення власної самооцінки. Проте таке самопіднесення не приміряє людину із самим фактом, що вона смертна. Це лише маскує страх смерті іншими сильними почуттями: азартом, гнівом, ненавистю. Якщо з розширити прояв даного закону на рівень суспільного життя, то одразу впадає в око той факт, що суспільство «не боїться» втратити якогось індивідуального елементу, оскільки його місце одразу ж буде зайнято іншим. В цьому розумінні страх смерті є абсолютно одиничним феноменом, не суспільним.
- Закон самітності – його вплив на людське існування найчастіше проявляється через пошук близьких стосунків, в яких можна забути про безодню самітності. Це прагнення знайшло своє романтичне втілення через освячення кохання. Поети усіх часів возвели це почуття на п’єдестал абсолютної цінності, хоча реальні людські стосунки давно вже довели, що любов не може зародитися із страху самітності. В цьому розумінні екзистенціалісти наголошують: від самітності, як і від смерті, не позбавитися, бо ми приходимо в цей світ наодинці, і ми уходимо (вмираємо) наодинці, ніхто не зробить це замість когось. Тобто самітність «живе» всередині людини. Страх же самітності може породити лише адиктивне (залежне) кохання, що ми і маємо у різноманітних видах сучасних взаємин, які яскраво супроводжується великою кількістю сімейних розлучень. Оскільки єдиними запереченням страху самітності є занурення у відносини, не лише романтичні, то в цьому розумінні потреба людей групуватися є значним сигналом того, що сучасність, з її всеохоплюючим інтернет-спілкуванням, з її посиленим мобільним зв’язком не «вилікувала» людей від самітності. Люди по-колишньому прагнуть відчути себе неодинокими, бути причетними до чого значного та величнішого, ніж окреме людське життя.
- Закон свободи – розпоряджатися власним життям – це чи не найголовніша цінність, під гаслом якої відбувалися численні революції. Проте, що означає в глибинному розумінні «розпоряджатися власним життям»? По-перше, це означає самостійне, без усіляких консультацій та «допомоги друзів», прийняття рішень. Подібним достоїнством мало хто може похвалитися, оскільки при найменшій загрозі власному існуванню люди потребують на допомогу, не помічаючи, що, по суті, вони відмовляються від власного авторства своїх рішень. По-друге, власноруч прийняте рішення означає і повне прийняття на себе провини у разі невдачі (якщо ж станеться вдача, тобто прийняте рішення не призведе до загрози для існування, то тривога з цього приводу і не виникне). А це означає, що людська свобода – це не свавілля («що хочу, те є й роблю»), а відповідальність за свої вчинки («що посію, те і пожну»). Відповідальність переживається, зазвичай, як одне з неприємних почуттів, оскільки вона завжди супроводжується підвищенням тривоги та страхом помилки. В натовпі, при прийнятті сумісних рішень цей страх знижується, бо відповідальність ніби розкладається на всіх присутніх.
- Закон смислу життя – його первинне звучання таке: «закон безґрунтовності життя». Тобто, жодна людина «не одержує» смисл свого існування з народження, вона формує його протягом всього свого життя. І якщо у разі травматичних подій смисл життя втрачається, то людині залишається два вибори: покінчити з цим життям (а право самогубства, як вважають екзистенціалісти, підкріплено правом на свободу), чи сформувати новий смисл. Є ще третій шлях, який, нажаль, частіше за все використовується в нашій сучасності: «запозичити» смисл життя. Інакше кажучи, взяти собі за приклад чиєсь існування, його принципи та гасла. Це позбавляє від кількох глибинних джерел тривоги: з’являється смисл жити, немає страху помилки (оскільки дане рішення взято з «взірця», то винним буде «взірець»), поява спільних з кимось інтересів – анти-самітність (а наявність «живого взірця» взагалі гарантує почуття причетності до чогось великого, оскільки цей «взірець» притягує навколо себе людей, даючи їм почуття соборності). «Запозичений» смисл життя, по суті, це – ілюзія, якого вигляду вона б не набула, тому що неможливо позичити чужі знання, їх треба зробити власним здобутком, тобто – вивчити. Протилежний же варіант – створити власний смисл життя передбачає дуже кропітку внутрішню роботу, в якій не останнє місце займають власний вибір цієї роботи та готовність прийняти помилки тільки на себе, і нікого іншого. Продовжуючи метафору «смисл життя = знання», створити власний смисл життя означає зробити винахід в сфері законів існування, віднайти те, чого людство ще не знає. А це означає, що смисл життя кожної людини має бути індивідуальним. Об’єднання в натовп автоматично призводить до прийняття узагальненого смислу життя, в якому індивідуальність як би втрачається. Якщо таке сталося, то це є слідством того, що насправді люди так і не винайшли правила власного, індивідуального існування. Звичайно, смислом життя може стати принцип «слугувати іншим людям», і історія знає численні приклади такого слугування. Проте, мало хто може віддатися цьому принципу щиро, без усяких очікувань на вдячність.
Підводячи підсумок вище сказаному, як результат дослідження, можна зазначити, що сучасні події – це наслідок втечи людей самих від себе, втечи від своєї самітності, безглуздості свого існування, втечи від своїх тривог та заниженої самооцінки. Той стиль життя, який притаманний більшості наших сучасників (облаштування своїх домівок та турбота про кар’єрне зростання) насправді не є для цієї більшості істинною цінністю. Це – лише прийнятий взірець, фальшивість якого і була доведена тим, що люди покинули цей взірець й із задоволенням прийняли інший, не даючи собі ради стосовно своїх індивідуальних законів існування. Доказом того, що новий взірець існування – це також фальшивка, є той факт, що після подій (суспільно-політичних пертурбацій) ми спостерігаємо не приріст радості та щастя, а навпаки – зростання кількості депресій та агресивних розчарувань.
Висновками та перспективами подальшого дослідження виступає той факт, що людина, як індивідуальність, не може вирішувати глибинні питання свого власного існування через зміну суспільного ладу, через мавпування чужих цінностей. Чим більше людей невдоволені своїм життям через нерозв’язання своїх задач розвитку, тим скоріше вони знайдуть якийсь «зовнішні виправдання» своєму дискомфорту. Саме так суспільні кризи стають наслідком особистої екзистенціальної кризи, помноженої на все населення країни. Щоправда, це дає нам певний вектор виходу з цієї кризи: через повернення людини до самої себе. І в результаті при розв’язанні своїх законів існування відбудеться своєрідна індукція – перехід від одиничного до загального. Інакше кажучи, гармонізація всього суспільства можлива лише у разі гармонізації існування її громадян. Звичайно, говорити про глибинно-психологічну роботу з кожним громадянином окремо – це фантастика. Проте відсутність такої роботи абсолютно точно відкладає, або – навіть – заперечую можливість щасливого життя країни.



1. Бьюдженталь Дж. Наука быть живым – М.: Класс, 1998. – 336 с.
2. Лушин П.В. О психологии человека в переходный период. – К.: Науковий світ, 2007. – 207 с.
3. Теория и методология исторической науки/ Отв.ред. А.О.Чубарьян. – М.: Аквилон, 2014. – 576 с.
4. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
5. Фрейд З. Интерес к психоанализу. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 352 с.
6. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1989. – 280 с.
7. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – М.: Класс, 1999. – 576 с.

Lanovenko Yuliya Ivanivna, candidate of psychological sciences, associate professor, associate professor of Department of Psychology and Pedagogy, Tavria National Vernadsky University.
HISTORICAL INDUCTION OF EXISTENTIAL CRISIS
The experience of human personal crisis is not only the problem of the individual but also social. The accumulation in the society of citizens with unresolved crises of life (existential crisis) triggered by law "transition from quantity into quality" as the crisis of society. However, to solve its own crisis by changing social order is impossible, because "society" and "individuality" is the opposite category, meaning they exist by different laws.
Keywords: existential crisis, final givens of existence, induction of individual existence laws.