Аспірант кафедри загальної психології Факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка



Проблема зв’язку функціонування психіки та мозку існує стільки ж, скільки й власне психологія. Дуже часто дослідники звертаються до так-званого фізіологічного редукціонізму який пояснює функціонування психіки через безпосереднє функціонування зон мозку. У статті розкрито історію походження поняття фізіологічного редукціонізму, динаміку його історичного розвитку та сучасні погляди на функціонування психіки. Зокрема у статті розкривається проблема зв’язку функціонування мозку та особистості у її суто психологічному вигляді. Зроблено висновок стосовно доцільності зведення конструкту особистості через її психологічні прояви виключно до фізіології мозку.

Ключові слова: фізіологічний редукціонізм, особистість, фізіологічний субстрат, мозок, психіка

Постановка проблеми. Спершу варто зазначити, що питання фізіологічного редукціонізму виходить за традиційні межі предмету психології, торкаючись питань філософії та нейро-біології, і навіть фундаментальної фізики. Окрім цього, важко уявити умови, за яких можна дати відповідь «так», оскільки в якості ментального експерименту завжди можна уявити психічне життя, причини якого лежать поза матеріальним світом (згідно з П. Блумом ми є інтуїтивними дуалістами), а все логічно можливе неможна відкидати остаточно. Перш за все варто дати визначення поняттю редукціонізм. Воно походить від латинського слова reducere, що буквально означає «відводити назад». Термін означає сукупність онтологічних, епістемологічних і методологічних тверджень, що стосуються відношень предметів різних наукових дисциплін. Ці твердження передбачають можливість пояснення якостей, концепцій, пояснень та методів одних наукових дисциплін (зазвичай вищого рівня організації) виходячи з якостей, концепцій, пояснень та методів інших наукових дисциплін (зазвичай нижчого рівня організації). Фізіологічний детермінізм постулює можливість повного розчинення психології в біологічних науках, насамперед у фізіології [6].
Мета статті. Метою цієї статті є висвітлення проблеми фізіологічного редукціонізму який присутній у психологічній науці, розкрити специфіку зміни уявлень про психіку в історичному контексті, враховуючи фізіологічний редукціонізм як превалюючий пояснювальний принцип як в історії розвитку психології, так і у її сьогоденні. До того ж, у статті розкрито специфіку функціонування особистості у контексті фізіологічного редукціонізму та посталено під сумнів його використання саме для пояснення особистісних особливостей.
Результати дослідження. Через надмірну складність предмету даної роботи зосередимося на класичному експерименті фізіолога із Медичної школи Каліфорнійського університету (Сан-Франциско) Б. Лібета, проведеному в 1970-х роках, який дав старт дискусії при свободу або обумовленість людської психіки. Представники нейронаук ведуть суперечки з філософами і спеціалістами з гуманітарних дисциплін стосовно результатів цього експерименту. Вважається, що це дослідження підтверджує редукціоністську тезу, пояснюючи психічне життя виключно із фізіологічних процесів, які можна безпосередньо споглядати. Б. Лібет пропонував кожному досліджуваному обрати випадкові моменти щоби порухати пальці або зап’ястя на правій руці, тоді як сам вимірював електричну активність – потенціал дії їх мозку за допомогою електроміограми. Оскільки відомо, що потенціал дії передує руху, дослідник вивчав, чи передує потенціал дії наміру, прийнятому рішенню здійснити рух. Щоби визначити, коли досліджуваний прийме рішення рухатися, експериментатор просив стежити за секундною стрілкою годинника і повідомляти її положення при свідомому намірі вчинити рух. Б. Лібет виявив, що позасвідома мозкова активність передує свідомому рішенню здійснити рух приблизно на півсекунди. Протягом 100-200 мілісекунд свідомість може накласти «вето» на попередньо прийняте рішення руху. Результати експерименту передбачають, таким чином, що рішення початково приймаються на несвідомому рівні, і лише потім усвідомлюються – після того, як воно були прийняте, тоді як особа вважає, що свідомо прийняла рішення. Втім, свідомість, хоча й не спонукає до дії, має функцію дозволити або заборонити дію, що розпочинається поза свідомістю. Філософ Ю. Габермас вбачає в такій контрольній функції свободу, хоча й негативну. Моторний імпульс не призведе до дії без активації свідомості. Б. Лібет зазначає, що його дослідження із очевидністю доводить визначну роль неусвідомленої сфери в ініціації вольових дій [8, с. 536].
Щодо свободи волі, Б. Лібет застерігає проти «спекуляції та теорії, що не базуються на експериментальних даних». Він стверджує, що свободи волі, можливо, не існує, а для аналізу питання про неї має бути застосований експериментальний метод: «Науковий прогрес майже завжди залежить від відкриттів, зроблених на основі простих, контрольованих експериментальних парадигм, які пізніше надають ґрунт для ширших висновків. Проблеми функціонування мозку у стосунку до свідомих вольових актів можуть також вимагати подібного експериментального аналізу» [8, с 563]. Детермінізм, який виходить із даної дослідницької традиції, важко поєднати із феноменологією вільної волі – ми приписуємо собі й оточуючим відповідальне авторство своїх дій. Ю. Габермас вважає, що експеримент Б. Лібета не дозволяє повністю взяти на себе обґрунтування детерміністської тези. Б. Лібет досліджував довільні дії, але результати експерименту екстраполювали на будь-які дії людини. В нормальному стані дії, пише Ю. Габермас, представляють собою складні поєднання інтенцій та намірів. Виконання окремої беззмістовної тілесної дії не може бути моделлю діяльності як такої. Дивно, вважає філософ, що дилема свободи виражається в ситуації буриданового віслюка. Такій суто механічній дії «не вистачає саме того, що якраз і перетворює дії у вільні вчинки: внутрішні зв’язки із підставами… В “голому” рішенні витягнути праву або ліву руку свобода дій не маніфестується до тих пір, поки відсутній контакт із засадами, який, наприклад, може мотивувати велосипедиста до того, щоби повернути направо або наліво» [5, с. 147]. Ми вільні, згідно з Ю. Габермасом, лише в усвідомлено здійснених вчинках, і ці вчинки пов’язані з нашими підставами, тобто цінностями і цілями.
В свою чергу, моральні судження, як вважає інший дослідник Дж. Хайдт (автор теорії соціального інтуїціонізму в психології моралі), виносяться інтуїтивно, а раціональні аргументи надаються postfactum. Інакше кажучи, люди приймають моральні рішення виходячи на з аналізу аргументації, а миттєво, афективно, а вже потім обґрунтовують готове рішення. Дж. Хайдт визначає моральну інтуїцію як «Миттєву появу в свідомості морального судження, включаючи афективний елемент (добре-погано, подобається-не подобається) без будь-якого усвідомлення проходження на шляху пошуку, зважування результатів або здійснення висновку» [7, с. 6]. Він давав досліджуваним ситуації, і просив дати ним оцінку. Приклади ситуацій: прибирання жінкою туалету національним прапором; єдиноразовий безпечний секс між братом та сестрою, який не призвів до зміни родинних стосунків між ними; сімейний обід із померлого в ДТП собаки. Ситуації не порушували прав людини, нікому не завдавали шкоди, однак досліджувані вважали дії персонажів ситуацій неприпустимими. Вони наводили аргументи на кшталт «Це погано, бо завдає шкоди» тощо, і коли Дж. Хайдт розбивав їх аргументи шляхом раціонального аналізу, вони стверджували, що «Все одно я знаю, що це неприпустимо!». Процес раціональної моральної аргументації більше нагадує захист адвоката, ніж пошуки істини суддею або науковцем. Моральні судження більше пов’язані з моральними емоціями, ніж з моральними аргументами [7].
Згідно з деякими сучасними інтелектуалами, свобода волі необов’язкова для морального і щасливого життя. С. Блекмор вважає, що коли люди відкидають ілюзію, що вчиняють вільно, їх поведінка стає більшою мірою моральною [1, с. 78]. Інші аргументують наявність свободи складністю будови мозку (С. Пінкєр), хоча для інших це не є аргументом (М. Шермер) [1, с. 75]. Психолог і нейробіолог із Мерилендського університету Р. Провін пропонує припустити, що свідомість не грає значної ролі в людському житті, і вважає це припущення ліками від «хвороби філософа» – неадекватного надання переваг розуму перед несвідомими процесами. Посилаючись на дослідження, аналогічні дослідженням Дж. Хайдта, які показують невідповідність раціонального обґрунтування справжнім причинам думок або вчинків, він припускає, що «Можливо, ми все життя ми прислуховуємось до внутрішнього голосу, який нашіптує нам ті чи інші конфабуляції причин наших дій» [1, с. 205]. Складне соціальне облаштування бджіл, мурах та термітів можливе за відсутності свідомого контролю.
Висновки із дискусій сучасності робити рано, але в цілому варто зазначити, що відкидання свободи парадоксальним чином не є відкиданням відповідальності. Те, що фізіологічні процеси є засадничими для протікання всіх психічних процесів не означає, що останніх не існує. Автори, які стверджують, що ми часто не знаємо причин наших вчинків, хоча в нас є ілюзія знання, що наші судження будуються не на раціональному аналізі, а на емоціях, тим не менше в суто попперівському ключі пропонують розумно обмежити амбіції нашого розуму з метою кращого його функціонування. Дж. Хайдт писав про групу студентів, які виносили моральні судження, протилежні своїм афектам – вони перебували під впливом ліберальних ідей про те, що свобода є можливість робити все, не заважаючи іншим робити теж саме.
Існують думка, що будь-яка теорія обов’язково передбачає редукціонізм – зведення будь-якої групи явищ або об'єктів до елементів, одиниць, тощо., які лежать в їх основі («ідеальна точка», атом, ген, інтеракція, асоціація, дія і т. п.). Як правило, пояснення не обмежуються таким зведенням, а припускають побудову, виведення, «конструювання» з вихідних одиниць або елементів «ідеальних» моделей. Такі моделі служать поясненню певних аспектів досліджуваного явища. У зв'язку з цим можна досить умовно розділяти пояснення на: а) редукційні – переважно зводять складні явища до більш простих; б) конструктивні – переважно будують складні предмети і явища шляхом їх теоретичного конструювання (виведення) з простих предметів і явищ. Можна стверджувати, що редукціонізм виступає в явному вигляді в тому випадку, коли одиниця аналізу будь-якої сторони психічного явища, по мірі розвитку наукової психології, стає неспроможною у своєму пояснювальному потенціалі по відношенню: а) до емпіричних фактів, б) до пояснювального потенціалу інших психологічних теорій – одиницям аналізу, які забезпечують більш переконливе пояснення тих же самих фактів, предметів, явищ [2].
Альтернативою редукціонізму прийнято вважати таке виділення одиниці аналізу, в якій потенційно (імпліцитно) представлені всі властивості і особливості явища, що вимагає пояснення з боку будь-якої групи явищ. Передбачається, що такою альтернативою в психології виступають генетичні пояснення. Зауважимо, що звинувачень у редукціонізмі уникають тільки ті теорії, які мають високу надійність в прогнозі нових фактів у будь-якої строго окресленої галузі застосування (застосування теорії) [2, с. 63]. При аналізі та поясненні психічних явищ велику складність представляє розведення їх онтологічних і гносеологічних аспектів. Це пов'язано з тим, що відповідь на питання про те, що вважати буттям психічних явищ, багато в чому залежить від визначення предмета дослідження, а також від гносеологічних установок. Разом з тим ігнорування такого розведення не дозволяє уникнути тих чи інших типів редукціонізму. Варто сказати, що вказати емпіричні ознаки психічних явищ важче, ніж феноменологічні особливості, саме в силу суперечливості онтологічної інтерпретації психічних явищ різними психологічними напрямками. Одна з основних причин труднощів традиційно формулюється як психофізіологічна проблема. Особливості існування (онтології) психічних явищ розглядаються в рамках питання про предмет психології. Перші способи онтологічного уявлення психічних явищ носили феноменологічний характер і визначали психіку через поняття «душа», а пізніше – через поняття «свідомість», «свідомий досвід». Досвід, який дано суб'єкту у самоспостереженні в формі відчуттів, уявлень, переживань, думок, розглядався як онтологія психічних явищ [2].
Що ж стосується особистості та фізіологічного редукціонізму, то враховуючи велику кількість теорій особистості, вдаватися до редукціонізму будь-якого характеру, в тому числі і фізіологічного, не є доцільним, так як можна застосувати велику кількість інших пояснювальних принципів. Цю точку зору влучно висловив Р. Павелків: «Особистість – це не суто психологічне поняття, і вивчається вона всіма суспільними науками – філософією, соціологією, етикою, педагогікою та ін. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, наукових, культурних, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття» [4, с.115]. Мається на увазі, що для визначення пояснювальних категорій та принципів, існує багато альтернатив, окрім суто психологічних. Саме тому на сьогоднішній день говорити про наявність фізіологічного редукціонізму у сучасній психології важко, проте до нього вдавалося багато вчених протягом багатьох років, адже функціонуванням мозку найлегше пояснити специфіку протікання психічних явищ будь-якого рівняю
Висновки та перспективи подальшого дослідження. Висновок полягає в тому, що ми не можемо достеменно знати про те, чи породжується психіка мозком. З точки зору біологічної та психологічної науки немає смислу сумніватися в цій тезі, оскільки вона є наслідком послідовного застосування «бритви Оккама». Психологи не можуть собі дозволити вважати наявність корелятів причинами. Тому задля пояснення багатьох психічних явищ, сьогодні використовується набір інших інструментів, які включають в себе велику кількість альтернативних пояснювальних категорій. Із розвитком психологічної науки, «звернення» до власне фізіологічного редукціонізму зменшилося і продовжує зменшуватись так як формуються нові пояснювальні принципи які можна назвати суто психологічними. Таким чином, на сьогоднішній день конструкт особистості знаходиться поза межами фізіологічного редукціонізму так як застосування суто фізіологічних понять для пояснення функціонування такого складного конструкту як особистість не є доцільним у зв’язку із різнорівневістю зазначених понять.


1. Брокман Дж. Во что мы верим, но не можем доказать: Интеллектуалы XXI века о современной науке / Джон Брокман; Пер. с англ. – 2-е изд. М.: Альпина нон-фикшн, 2012. – 336 с.
2. Маланов С. В. Методологические и теоретические основы психологии / С. В. Маланов. – М.: МПСИ, 2005. – 336 с.
3. Маркус Г. Несовершенный человек: Случайность эволюции мозга и ее последствия / Г. Маркус ; Пер. с англ. – М.: Альпина нон-фикшн, 2011. – 255 с.
4. Павелків Р. В. Загальна психологія / Р. В. Павелків. – К.: Кондор, 2009. – 576 с.
5. Хабермас Ю. Между натурализмом и религией. Философские статьи / Юрген Хабермас; пер. с нем. М. Б. Скуратова. – М.: Весь мир, 2011. – 336 с.
6. Brigandt I., Love A. Reductionism in Biology // The Stanford Encyclopedia of Philosophy. (Fall 2015 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL: plato.stanford.edu/archives/fall2015/entries/reduction-biology.
7. Haidt J. The Emotional Dog and its Rational Tail: A Social Intuitionist Approach to Moral Judgment // Psychological Review. – 2001. – № 108. – P. 814 -834.
8. Libet B. Unconscious cerebral initiative and the role of conscious will in voluntary action //Behavioral and Brain Sciences. – 1985. – Т. 8. – №. 04. – С. 529-539.
PhD student
Faculty of psychologyФакультету психології,
Natinal Taras Shevchenko university of Kyiv
The problem of communication between mind and brain has always been an issue for psychology. Often researchers are turning to the so-called physiological reductionism explaining the functions of the psyche through direct functioning areas of the brain. The article deals with the history of origin of the concept of physiological reductionism, the dynamics of historical development and current views on the functioning of the mind. In particular, the article reveals the problem of connection between the brain function and personality in its purely psychological form. The conclusion regarding the relevancy of the indicated connection in terms of the personality is made.
Keywords: physiological reductionism, personality, physiological substrate, brain.