Одним із аспектів проблеми особистісних цінностей є питання їх

етнокультурної та історичної детермінації. З кінця XІX століття учені активно

виявляють інтерес до цього питання. В 1872 році К.Д. Кавелін відзначає

важливість вивчення культурно-історичних чинників для психології, зокрема,

матеріалом для неї мають бути «історії вірувань, мови, політичних вчень та

установ, мистецтв, наук, філософії, культури» [3, с.24]. М.М. Троїцький у своїй

праці «Наука про дух» (1882) акцентує важливість вивчення розвитку

особистості як процесу психологічних перетворень на тлі історичних та

соціальних змін [8]. Проблема етнокультурних чинників психології людини,

впливу історичних подій на формування її особистісних якостей та світогляду

досліджується багатьма вченими І половини ХХ ст. (В.М.Бехтєрєв, В. Вундт,

Л.С.Виготський, П.Жане, О.Ф.Лазурський, Л.Леві-Брюль, О.Р.Лурія, Б.Рут,

Г.Шпет, К.Ясперс та ін.). В подальшому виокремлюються наукові дисципліни,

що вивчають взаємодію історичного, етнічного і психічного, культури, релігії й

особистості, зокрема етнопсихологія, психоісторія, культурна і історична

психологія, крос-культурний, індигенний, культурно-сензитивний та інші

підходи [2, 5, 11, 12 та ін.]. Щодо етнокультурних чинників психології людини

на сьогодні є актуальною дискусія між послідовниками універсалістського та

індигенного підходів [13, 18]. Також дослідники вважають неможливим

розуміння психології людини поза історичними чинниками.

Кожна епоха характеризується тими чи іншими мотиваційно-ціннісними

пріоритетами (наприклад, переважанням цінностей безпеки, стабільності або змін, творчості). Обґрунтовується зв'язок історії, світоглядних орієнтацій, трактування взірцевого життєвого шляху та належної поведінки людини.

Історична психологія розглядається як напрямок психології, що вивчає

взаємозв’язок психологічних та історичних феноменів, досліджує окремих

людей та соціальні групи як об’єкти та суб’єкти історичного процесу, аналізує психологічні риси особи в залежності від характеристик історичної епохи.

Згідно з концепцією історичного персоногенезу И. Майєрсона [17], уявлення кожної епохи про особистість залежать від ідеології, що визначає світогляд цієї епохи. Історична епоха – категорія історичного аналізу, що відображає стадію в розвитку суспільства, при цьому акцентується його динаміка, процесуальність, тривалість. Для кожного історичного періоду характерні свої специфічні особистісні профілі, специфічні психологічні проблеми та домінування тих чи інших систем цінностей. Психологи для вивчення взаємозв'язку історичних подій із формуванням особистості, її світогляду та поведінки ввели низку понять [11]. Історичний персоногенез – формування особистості під впливом історично специфічних зовнішніх та внутрішніх чинників в ту чи іншу епоху. Історична ідентичність – почуття належності до певного покоління, усвідомлення себе як об’єкта та суб’єкта історичного процесу. Історична ситуація — стан соціальної системи, часові межі якого визначені зміною соціальних параметрів, що мають психологічну значимість для членів суспільства з погляду їхньої самореалізації. Статичні характеристики історичної ситуації (соціально-економічні, політичні, культурні інститути і відносини) розглядаються як умови існування людини в

суспільстві з погляду їхньої значимості для її життєдіяльності. Динамічні характеристики історичної ситуації (соціокультурні, економічні, політичні й ін. зміни) оцінюються щодо їхнього психологічного ефекту. Властиві періодам стрімких соціально-історичних змін глибокі емоційні потрясіння, аномія,економічні труднощі, пережиті популяцією в цілому, впливають на людей інакше, ніж потрясіння чисто особистого характеру. Історична своєрідність особистості — комплекс психологічних властивостей, що сформувався під впливом конкретно-історичних умов соціалізації, характеризує особистість як
певний історичний тип та накладає відбиток на індивідуальність. Ступінь
впливу історичних подій на розвиток людини визначається також її
історичною чутливістю. Історична чутливість — це специфічна чутливість
особи до змін певних характеристик історичної ситуації. Представники різних поколінь і соціальних груп, люди з різними індивідуально-типологічними характеристиками мають різну історичну чутливість. У результаті історичної соціалізації в групах ризику можуть спостерігатися деформації мотиваційної сфери, особистісного розвитку, деструктивні світоглядні тенденції.
Несприятлива історична ситуація – така, що перешкоджає самореалізації
особи, ситуація, у якій соціальний конформізм може призводити до руйнівних змін особистості.
Тривалий вплив стресогенних чинників у несприятливій історичній
ситуації спричинює порушення цілісності особистості, її деформацію і/або
руйнування – історичний невроз. Історичний невроз — психічний стан особи, зумовлений патогенним впливом несприятливої історичної ситуації, що виходить за межі звичного життєвого досвіду (війни, революції, техногенні катастрофи тощо), характеризується подібністю змістовних характеристик психічного стану багатьох людей та зовнішніх проявів їх поведінки. Поширюється в суспільстві шляхом соціально-психологічного зараження. Для особи з невротичним компонентом властивими є дефіціт самостійності, ініціативи, наслідувальний характер поведінки, сугестивність, схильність до групування, підпорядкування групоцентричним цінностям і часто неконструктивним ідеям, що є своєрідним психологічним захистом від тривоги [1].
В аксіології існують поняття абсолютних та відносних цінностей,
позитивних та негативних, часткових та універсальних, цінності-мети та
цінностей-засобів та ін. З психологічної точки зору важливим є питання про ступінь розвитку цінності (цінність як лише "знаний" мотив, цінність як реально діючий мотив), ступінь її усвідомленості, спрямованість цінності, її обмеженість, частковість або універсальність, екзистенційне значення для конкретної людини.
В емпіричних дослідженнях ціннісно-світоглядних орієнтацій індивіда використовують опитувальники (наприклад методики Олпорта-Вернона-Ліндсея, М.Рокича та ін.), бесіду, проективний та психосемантичний
методи, зокрема незавершені речення, твори, вільне висловлювання на
запропоновану тему, відповіді на відкриті питання, інтерв'ю. Дослідження Ч. Морісона було спрямовано на визначення цінностей студентів різних країн – Індії, Китаю, Японії, США, Канади, Норвегії. В результаті було
охарактеризовано провідні ціннісні виміри, які, на думку Морісона, схожі на ноти; а кожна культура створює свою ціннісну мелодію [7].
Дж. Гофстид, вивчаючи етнокультуральні особливості різних спільнот у
другій половині 80-х років XX сторіччя, прийшов до висновку, що для них
характерний різний тип мотивацій та цінностей (лідерство, раціоналізм,
фінансовий успіх, досягнення, якість життя, стабільність, традиції та ін.). Подальші дослідження дозволили виявити переважання маскулінності або фемінності в ментальності різних спільнот. Такий гендерний аспект ментальності має, незалежно від соціально-економічного розвитку суспільства, безпосередній вплив на індивідуальне самовизначення людини як юного, так і зрілого віку в системі життєвих цінностей та смислів буття. Провідним критерієм самовизначення (незалежно від статевої належності) в рамках маскулінних орієнтацій суспільства виявилися цінності заробітку, кар'єри, матеріальних благ, професійних досягнень тощо (так званих его-цінностей), в фемінних – спілкування,' пізнання, взаємозамінності статевих ролей в сім'ї, комфорту, та якості життя. Маскулінними, тобто орієнтованими на традиційно чоловічі цінності, виявилися такі країни як Японія, Німеччина, США, Великобританія, Мексика, Італія, Філіппіни та деякі інші. Висока фемінність
процесах соціалізації притаманна Швеції, Данії, Норвегії, Франції, Коста Ріці, Таїланду та деяким іншим. Якщо для учнівської молоді з маскулінних країн підґрунтям ієрархії ідеального Я є наполегливість, публічне визнання успіхів, стрімка кар'єра тощо, то у фемінних — взаємини, якість життя, комфортне соціальне оточення [15].
Р.Бенедікт [12] розглядала сором і провину як основні регулятори
людської поведінки і за цими параметрами виокремлювала культури провини і сорому. Д.Фонтен досліджував залежність між ціннісними орієнтаціями та
домінуванням в культурі почуттів провини (Бельгія) або сорому (Індонезія). Виявилось, що в першому випадку в структурі цінностей людей переважають моральнісні, релігійні та екзистенційні цінності, а в другому – внутрішньогрупові та соціальні правила та норми [14]. Типовою культурою сорому є культура Японії, де сором — головний регулятор поведінки; належність до певної групи значить більше, ніж збереження власної індивідуальності; всі вчинки співвідносяться з моральними оцінками оточуючих. Почуття сорому перед членами своєї групи виховується з дитинства, несхвальні вчинки обговорюються в групі і «винуватець» піддається громадському осуду [16]. Як культуру провини Р. Бенедикт розглядає культуру США і західних країн. Дослідниця оцінює внутрішнє почуття провини як регулятор поведінки вище, ніж сором.
Слід відзначити, що в оцінках рівня розвитку "західної людини", порівняно зі "східною", часом спрацьовують цінності, зумовлені власною культурною належністю дослідника. В цьому контексті становить інтерес позиція Н. Пезешкіана. Дослідник, аналізуючи ментальність представників східної і західної культур, виокремлює 4 сфери (тіло/відчуття, діяльність/робота, контакти, фантазії/майбутнє), в яких зосереджені особистісні цінності. На основі культивування цих цінностей у популяції формуються пріоритети, прагнення до яких стає сенсом життя, а їхня втрата спричинює особистісну кризу. Цінності кожної зі сфер передаються з покоління в покоління, закріплюються в процесі виховання, зберігаються колективним несвідомим. Людина західної культури орієнтована на цінності, зосереджені в перших двох сферах: здоров'я, моложавість, спортивність, сексуальна привабливість, успіх у бізнесі, кар'єра,
орієнтація на престиж та успіх. Для людини східної культури пріоритетні:
емоційні контакти, пошук сенсу життя, релігія, інтуїція. Наслідування традицій, що виросли з досвіду багатьох поколінь, є однією з головних цінностей східної культури, що пом’якшує конфлікт поколінь [6].
Потреба у світогляді та системі цінностей є невід'ємною, глибинною
частиною людського існування. Е.Фромм подає перелік поширених
ціннісних систем (теоцентричні, релятівістичні, соціоцентричні, біологічно іманентні, гуманістичні) та їх короткі характеристики. Виокремлюючи систему цінностей, засновану на тому, що А. Швейцер назвав "благоговінням перед життям" (цінним та благим вважається усе, що сприяє більш повному розгортанню специфічно людських здібностей та що підтримує життя), Фромм відзначає, що бажання реалізуватися "опріч сфери виживання" – творіння історичної людини. Усі норми великих гуманістичних релігій (буддизму, юдаїзму, християнства, ісламу) та великих філософів-
гуманістів, починаючи з досократиків і закінчуючи сучасними мислителями,
становлять специфічну розробку цього загального принципу. Подолання власної пожадливості, любов до ближнього, пошук істини (на відміну від некритичного знання фактів) – цілі, спільні в усіх гуманістичних філософських та релігійних системах Заходу та Сходу. Ці цілі та цінності є альтернативою відчаю та безсиллю і пов'язані зі специфічними людськими переживаннями – вірою, надією, ніжністю, стійкістю, співчуттям. Вибір людиною системи цінностей залежить від рівня її особистісного розвитку, глибини переживань, спрямованості прагнень. Особистісно зріла людина буде формувати таку систему цінностей, яка дасть їй змогу осмислити своє буття, а також бути продуктивною, реалізуватися [10]. Особистісна зрілість передбачає світоглядну стійкість людини, резистентність щодо руйнівних ідейно-психологічних впливів середовища, домінування буттєвих цінностей [4]. До досліджень, що стосуються чинників особистісного розвитку людини (в західній культурі) в контексті історично зумовлених стилів виховання, належать психоісторичні праці Л. де Моза [2]. На думку Е.Еріксона, „психоісторія це вивчення приватного та колективного життя з використанням методів психоаналізу та історії.... Психоаналіз, завдяки своїм історичним детермінантам стане більш свідомим, а вирази типу „історія хвороби” або „історія життя” перестануть бути просто риторичними фігурами” [цит. за 9, с.183].
. де Моз, один з провідних психоісториків, вважає, що для рішення
питань історичної мотивації необхідна особлива методологія, заснована на
унікальному сполученні історичних документів, досвіду клінічної практики та власного емоційного досвіду дослідника. На думку де Моза, історичні зміни в суспільстві корелюють зі стилем виховання дітей на ранній стадії соціалізації, їх взаєминами з матір'ю, іншими членами родини (у тому числі інших поколінь), груповими фантазіями та мотиваційно-ціннісними пріоритетами. Поява нових стилів взаємин «батьки — дитина» формує нові психокласи, виникнення яких супроводжується періодами бунтів, реакцій, революцій (спочатку в сфері мистецтва, музики, літератури, кіно, театру, моди). Психокласи — це групи людей з подібним стилем виховання в дитинстві, що формуються в межах однієї популяції. З кожним поколінням на історичну арену виходить новий психоклас. Тобто, покоління — це не тільки вікова категорія, але насамперед це належність до групи з подібними неусвідомлюваними комплексами, груповими світоглядними уявленнями, фантазіями, ідеями як, зокрема, наслідків певного стилю виховання.Л. де Моз простежує еволюцію дитинства, яка складається з низки тісних контактів між дорослим та дитиною. „Історія дитинства – це жах, від якого ми тільки-но стали пробуджуватися. Що глибше занурюєшся в історію – то менше турботи про дитину і більше ймовірність для неї бути вбитою, покинутою, побитою, затероризованою та сексуально ображеною” [2, с.14].Л. де Моз аналізує найбільш поширені стилі взаємин між дитиною та
дорослим світом впродовж європейської історії. В залежності від рівня
розвитку культури в соціумі, вчений виокремлює декілька психогенних стилів ставлення до дитини. Аналіз їх виникнення показав, що еволюція цих стилів йде від найжахливіших (інфантицид) до найбільш прийнятих в сучасному суспільстві (соціалізаційний та допомогальний стилі). За Л.де Мозом, з часом змінюється ставлення до дитинства, дитина звільняється від «дорослих» обов’язків (важкої праці тощо), які стримують її дитячість. З кожним кроком еволюції зростає турбота про дитину. На думку психоісторика, для осягнення дитинства, переживань самої дитини культура поступово мобілізує свій потенціал. У дорослого з’являється відповідальність за дитину, що пробуджує його від духовної безтурботності. Дитина, за яку взяла відповідальність доросла
людина, змінює світ цього дорослого. Автор вважає, що якби не відбулося
осмислення сутності та смислу дитинства, історія давно закінчилась би
тотальним інфантицидом.

Головною причиною всіх історичних змін є психогенез, закономірна
зміна стилів виховання дітей під тиском поколінь. Психогенез залежить від здатності батьків чи тих, хто виконує їх функції, регресувати до психічного віку своєї дитини та другий раз долати страхи цього віку, але вже більш ефективно, ніж вперше – в своєму власному дитинстві.
Вроджене прагнення обох колишніх частин двоїстої єдності (мати і
дитина) – встановити один з одним зв’язок виступає причиною регресивно-
прогресивного процесу. Еволюція дитинства тече з різною швидкістю як на
індивідуальному, так і на популяційному рівнях. Відмінності темпів
психогенної еволюції на індивідуальному рівні пояснюється біологічними
відмінностями (спадковістю та внутрішньоутробними подіями), тим, що дитина може бути різною за рахунком у сім’ї (чим більш пізня дитина у багатодітній родині, тим, як правило, менше уваги їй приділяють батьки), випадковістю (раннє сирітство, образа, інші суто особисті обставини життя). На популяційному рівні психогенна еволюція проходить з різною швидкістю у зв’язку з ізоляцією (еміграція людей з більш чи менш схожими стилями виховання), імміграцією (коли виникає приплив до популяції нових людей з іншими стилями виховання), зниженням репродуктивності, культурними контактами (збільшення кількості людей з нестандартними стилями виховання, заміна батьків іншими людьми), соціальними та історичними умовами (війни та революції тою мірою, якою вони впливають на дітей); співвідношенням участі у вихованні дитини матері та батька.
Психоісторик характеризує психогенні стилі ставлення до дитини, де
розкриває бажання батьків стосовно неї та наводить приклади прояву цих явищ в ході історії. Психогенні стилі визначають гранично досяжний рівень розвитку особистості та створюють типові для кожного історичного періоду конфлікти та захисні механізми. Проаналізувавши історичний матеріал, Л.де Моз показує, що кожен психогенний стиль виховання формує певний тип особистості з характерними захисними психологічними механізмами, невротичними та психотичними розладами. Дослідник вважає, що люди, які у кожну епоху вважаються «невротиками», часто можуть стояти на більш високому психогенному рівні, ніж «нормальні». Їм просто доводиться витримувати тривогу, пов'язану з тим, що вони не поділяють групові уявлення епохи. Л.де Моз проаналізував европейську історію з погляду взаємин дорослого та дитини і виокремив шість основних стилів, назвавши їх за провідною характеристикою.1. Стиль дітовбивства (античність до IV століття н.е.). Характерні дитячі жертвоприношення і дітовбивства (причини: дитина хвора, слабка, не потрібна, не тої статі тощо). Про інфантицидний стиль психоісторик пише: „Що стосується масштабів дітовбивства, то мої найскромніші підрахунки вказують на те, що це явище і до цього часу дуже недооцінюють. В античні часи та в ранньому середньовіччі вбивали, ймовірно, від однієї третини до
половини всіх народжених дітей, а на початку нового часу ця кількість
зменшилась не набагато...” [2, с. 162].
2. Стиль відмови (IV-XIII ст.). У 347 р. у Римській імперії на настійну
вимогу християнської церкви був прийнятий закон, що забороняє дітовбивство.
З'являється новий стиль взаємин — відмова від дитини: популярним стає
навчання дітей в іншому місті чи іншій країні; дітей віддають у монастир, відправляють у тривалі подорожі та паломництво; віддають у підмайстри, прикажчики, пажі до двору. Стиль відмови Л. де Моз характеризує так: „Батьки почали бачити в дитині душу, а єдиним способом уникнути прояву небезпечних для дитини негативних проекцій батьків була фактична відмова від неї – чи віддавали під опіку годувальниці, в монастир або в заклад для маленьких дітей, в дім іншого знатного роду, як обслугу чи заручника, чи залишали назавжди в чужій родині або оточували суворою емоційною холодністю вдома ... Дитина сповнена зла, її потрібно весь час бити” [2, с. 84].
З. Амбівалентний стиль (XIV-XVII ст.). Згідно зі світоглядом епохи, у
дітях бачать створіння, у яких борються Бог і Диявол. З одного боку, дитину люблять, але з іншого боку, ведуть боротьбу зі смертним гріхом —
неслухняністю у всіх його проявах. Для викорінювання гордині застосовуються жорстокі покарання. Амбівалентний стиль поділяє весь еволюційний ряд на дві половини: після цієї стадії прогрес йде шляхом послаблення придушення та зростання автономії „Я”.
4. Нав’язувальний стиль (XVIII в.). Усі думки, вчинки, бажання,
успіхи в навчанні, стан здоров'я постійно контролюються батьками. При цьому, за неприйнятні вчинки дітей карають (як фізично, так і психологічно). На думку де Моза, подібний стиль виховання сприяв тому, що в популяції з'явилася достатня кількість людей, для яких боротьба з авторитетом (людиною, групою людей, державою) стала првідною потребою та метою життя. Тому XVIII століття завершилося найбільшими буржуазними революціями у Франції й Америці.
5. Соціалізаційний стиль (XIX-XX ст.). Батьки гуманні до своїх дітей.
Вони прагнуть виховувати їх, ґрунтуючись на знаннях в галузі психології та педагогіки. Намагаються сформувати особистість відповідно до своїх ідеалів, дати престижну освіту і краще підготувати дитину до дорослого життя.
6. Допомагальний стиль (кінець XX в.). У дитині цінується
насамперед індивідуальність. Завдання батьків — максимально сприяти
самореалізації дитини, не придушувати її унікальні способи самовираження
розвивати її творчий потенціал. Цей стиль виховання вимагає від батьків
великої емоційної, інтелектуальної і духовної підготовки та самовіддачі.
Для сучасних психологів, відзначає Л.М. Юр’єва, дуже важливий цей
психоісторичний погляд на проблему, тому що в період різких соціальних змін реанімуються архаїчні стилі взаємин дорослих і дітей. В кризові періоди зростає кількість дітовбивств і відмовного стилю виховання (від повної та явної відмови від дитини у пологовому будинку до часткових та завуальованих). А амбівалентний і нав’язувальний стилі спостерігаються і в стабільні часи [11].
Можна припустити, що охарактеризований Л. Де Мозом допомагальний
стиль виховних взаємин, який передбачає конструктивні батьківські
настановлення (прийняття дитини, емпатійне і делікатне ставлення до
внутрішнього світу дитини, повагу її автономії, підтримку самостійності та вираження дитиною своїх думок та почуттів), сприяє душевному здоров’ю дитини та досягненню нею в подальшому особистісної зрілості.
Психологи гуманістичної орієнтації, характеризуючи особистісно зрілих,
душевно здорових людей, відзначають їх стійкість до культуральної
патогенності (культуральні звичаї, що спричинюють розвиток психічних
розладів): таким людям властиве творче ставлення до культури в її глибокому розумінні та критичне ставлення до культурних упереджень соціального оточення, „просіювання” його впливів, несхильність до різних форм культурального групоцентризму, вихід за його межі, «імунітет» щодо
деструктивних впливів несприятливої історичної ситуації, вони можуть
поділяти групові уявлення, пов’язані із незначущими речами, проте щодо
суттєвих питань виявляють принциповість і незалежність суджень. Не
підпорядковуючись груповим ілюзіям та оманам часу, вони перебувають в
небайдужих стосунках із своєю епохою, глибоко переживають та осмислюють
її, намагаються сприяти духовно-еволюційному поступу, запобігати втраті
культурою різноманіття та складності, протистояти уніфікації, знеособленню, дегуманізуючим тенденціям.
На думку Е. Фромма, особистісно зріла людина обирає та формує таку
систему цінностей, яка сприяє глибокому осмисленню світу і свого існування в ньому, а також – дієвому утвердженню цінностей в продуктивній праці, в творчості, в конструктивних взаєминах з людьми. Водночас людину, що, зокрема внаслідок архаїчних виховних тенденцій, затрималася у своєму розвитку, приваблюють ірраціональні ціннісні орієнтири, які суголосні її травматичному досвіду та компенсаторним потребам.
Висновки. Більшість дослідників схиляються до думки про те, що
недоцільно розглядати проблему особистості та її цінностей поза контекстом історії та культури. Транскультурні дослідження свідчать, що преференції і зміст ціннісних систем значною мірою детермінуються етнокультурними та історичними чинниками. В різних культурних епохах відзначається домінування різних світоглядів та систем цінностей. Навіть в одній країні, але в історичні періоди, що супроводжуються соціальними трансформаціями, драматичні зміни стосуються і ціннісних орієнтацій людей. Водночас особистісна зрілість передбачає світоглядну незалежність людини щодо оточення, домінування буттєвих цінностей щодо дефіцітарних, резистентність до культуральної патогенності та руйнівних чинників несприятливої історичної ситуації.
Література
1. Боброва Е.Ю. Основы исторической психологии. – СПб.: – Изд. Санкт-
Петербург. ун-та, 1997. – 236 с.
2. Де Моз Л. Психоистория. – Ростов-на-Дону: Феникс. – 2000.– 512 с.
3. Капелин К.Д. Задачи психологии. Соображения о методах и программе
психологических исследований К.Д. Кавелина. СПб.: типогр. Ф.
Сущинского, 1872.
4. Маслоу А. Психология бытия. М.: Рефл-бук. – 1997. – 304 с.
5. Мацумото Д. Человек, культура, психология. Удивительные загадки,
исследования и открытия. – СПб. – Прайм-ЕВРОЗНАК, 2008. – 668 с.
6. Пезешкиян Н. Позитивная семейная психотерапия. – М., 1993.
7. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. – М., 1994.
8. Троицкий М.М. Наука о духе: общие свойства и законы человеческого
духа: В 2т. – М., 1882. – Т.1. – С. 86-294.
9. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность. Теории, упражнения эксперименты.
СПб.: прайм – Эврознак, 2004. – 608 с.
10. Фромм Э. Здоровое общество // Психоанализ и культура / Пер. с англ. – М., 1995. – С. 275-596.
11. Юрьева Л.Н. История. Культура. Психические поведенческие
расстройства. – К.: Сфера, 2002. – 314 с.
12. Benedikt R. The chrysantemum and the sword: patterns of Japanese culture. –Boston, 1946.
13. Berry J.W. Global psychology// South African journal of psychology. – 2013. –№ 43 (4). – P. 391–401.
14. Fontain J. The cultural embedment of quilt and shame: the relationship between religiosity, value orientation and quilt and shame feelings in Belgium and Indonesium// Abstracts III European congress of psychology. № 111. Tampere, Finland. 1993. – P.56.
15. Hofstede G. Masculinity and feminity: the taboo dimention of national cultures. – Thousand Oaks: SAGE Publikations, 1998.
16. Kitanish K., Tseng W.S. Social phobia among japaneses: clinical family and cultural explorations// Transcultural psychiatric research rev. – 1984. – Vol.26. –P.137–147.
17. Mеyerson I. Themes nouveaux de psychologie objective: L’hisoire, la
construction, la structure // J. Psychologie. – 1954. – T.1. – P. 45-69.
18. Yang K.-Sh. Indigenous psychology, westernized psychology and indigenized psychology: a non-western psychologist’s view// Chang-Gung journal of humanities and social sciences. – 2012. –№ 5 (1). – P. 1–32.