УДК: 159.922.4
Шапаренко Ю.В. (м. Київ) ORCID: 0000-0002-1679-420X Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Культурно-історичні аспекти розвитку етнічної самосвідомості лемків
Феномен етнічної самосвідомості є важливим фактором розвитку спільноти в цілому, він безпосередньо впливає на хід соціально-політичних процесів, актуалізує проблему етнічного різноманіття, етнозбереження, національного відродження, самобутності народів у світової цивілізації, а відтак – формує міжнародний гуманітарний простір. Трансформація суспільства, яка відбулася за останні роки, помітно вплинула на стан етнічної самосвідомості та етнічних процесів. Все це потребує глибокого і конкретного аналізу змісту і функціонування етнічної самосвідомості, з'ясування значення психологічних чинників, що впливають на її розвиток.
Окреме місце в сучасній психологічній науці посідає проблематика самосвідомості етнічних груп, особливо актуальним є вивчення етнічних груп, які в ході соціально-політичних змін були територіально знищені або зазнавали тривалого асимілятивного впливу (припинили своє існування як етнографічна група) внаслідок політичних репресій та переселень. Зокрема, до таких належать лемки – давні русини, автохтони західних Карпат.
У сучасній Україні лемки залишаються в багатьох планах «невідомим народом»: загальноукраїнська картина подій, вартостей дещо відмінна від специфічно лемківської картини світу. До цього варто додати мовний фактор, культурні відмінності, етнокультурні схеми світосприйняття лемків, – всі ці обставини зумовлюють актуальність аналізу історичних і соціально-психологічних чинників розвитку етнічної самосвідомості лемків.
У нашому дослідженні ми виходимо з положення, що етнічна самосвідомість є головною ознакою та умовою існування етнічної групи, а також головним чинником, що впливає на соціально-психологічну організацію етносу, забезпечує перетворення етнічної групи в національну спільноту. Етнічна самосвідомість – це, в першу чергу, знання, усвідомлення особливостей свого культурного спадку, унікальності певної спільноти людей, «члени якої поділяють образ себе як спільності, яка об’єднана виразною (відмінною, чіткою) культурою... і артикулюють цей образ у своїх нормативних системах» [3, с. 11].
Згідно з працею F. Barth, суб’єктивною складовою етнічної групи виступають так звані етнічні кордони – соціально-психологічні межі, що встановлюються на основі взаємосприйняття, як результат групових стосунків [1], та базуються на факті групового включення та виключення (визнання та невизнання інших членами даної спільноти). Barth виділяє два види (типи) етнічних кордонів – внутрішні та зовнішні. Внутрішні кордони є галуззю самостійного включення в группу, що перетинаються з процесом самоідентифікації. Зовнішні кордони є параметром виключення членів. Отже, етнічність є результатом подвійних кордонів: внутрішніх, які підтримуються процесом соціалізації, і зовнішніх, які встановлюються в процесі міжгрупових відносин.
Лемки – первинно етнографічна група, тобто група, яка існує у тому самому місці, де вона історично сформувалася. Проте, «дві хвилі переселення», одна з яких відома як операція «Вісла», призвели до виселення (переселення) майже всієї лемківської популяції [2, с. 45]. Історія знає багато прикладів «етнічних експериментів» – подібного лиха зазнав і кримсько-татарський етнос у 1944 році.
У 2011 році лемки були найбільш численною етнічною меншиною в Польщі, незважаючи на виселення та депортації, які мали місце після Другої світової війни. Водночас у етнічних меншин ніколи не було формального політичного представництва в Польській Народній Республіці. Держава спонсорувала соціально-культурні об'єднання, які утворилися в процесі політичної відлиги в Польщі у 1956 і 1957 році. Однак, навіть якщо меншина мала хоча б одну суспільно-культурну організацію, журнал рідною мовою, деякі фольклорні групи і школи, то ці організації та установи слугували лише як інструменти для державного контролю [4, с. 102].
Оскільки свого часу етнонаціональна своєрідність лемків чи русинів не була визнана, вони не отримали правового статусу від польських державних органів [4]. На відміну від етнічних меншин, великі (домінантні) етнічні групи є такими, що детермінують характер базових соціальних інститутів – політичних, економічних та культурних. Ці групи задають характер норм у цілому суспільстві, особливо це стосується правової системи. Їх культура стає культурою цілого суспільства, у яку асимілюються етнічні групи меншин. Іншими словами, домінантні етнічні групи – головні визначники зовнішніх етнічних кордонів, а отже в змозі мати вирішальний голос щодо державної політики та законодавства щодо меншин у даному суспільстві [3].
Зовнішньополітичні маніпуляції призвели до несприятливих наслідків для лемків як окремої етнічної групи. Приклад такої маніпуляції, як вже було згадано вище, стосується спроби довоєнного польського уряду відділити лемків від набагато більш політично активних українців на сході: у другій половині XIX – початку XX століття під впливом національного руху русинської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення русинської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці» [10]. Під час Першої світової війни, частково завдяки деяким адміністративних зусиллям, вдалось замінити терміни «рутени» і «рутенський» на «українці» і «український» [6].
У міжвоєнний період терміни «Україна» та «українці» були повністю заборонені до вжитку польськими чиновниками. Східні території Польщі, населені в основному українцями, були зараховані до Малої Польщі (Malo Polska) а жителям була дана офіційна назва – русини (rusini, rutheny) [4].
Відповідно до такої політичної тенденції, термін «русин» стали все частіше використовувати як синонім «українець» у засобах масової інформації, а пізніше у наукових публікаціях, наприклад, в роботі E. Romer [5].
Також і в Чехословацькій республіці назви «Україна», «український» щодо автохтонних мешканців Чехословацької республіки були у 20–30-х роках ХХ ст. офіційно забороненими, а їхня спадкова територія, згідно з конституцією республіки, називалася Підкарпатська Русь [9].
Інші політичні стимули спонукали післявоєнний комуністичний уряд зробити навпаки – він розпочав кампанію, протягом якої лемки були визначені як українці. У результаті це призвело до масового вигнання і депортації лемківської етноменшини: в 1945-1946 рр – в Радянську Україну; в 1947 р. –насильного переселення з метою асиміляції 40,000 тих, хто залишився – на північ Польщі (Операція «Вісла») [4]. Отже, лемки були виселені із своїх первинних земель і зараз існують як етнічна група, яка прийшла на зміну етнографічній формі існування.
Становище русинів особливе тим, що вони зазнавали асиміляторського тиску з різних боків. Основним принципом ідентифікації підсвідомо ставав стереотип відштовхування: «не-мадяри», «не-словаки», «не-поляки» (оказіональний синонім до поняття «не-галичани»). Подібність самоназви Русь, руський (русин) до омонімічних російських форм, деякий час живила промосковські симпатії [7, с. 723].
Асиміляційні тенденції в польських школах, польських церквах і польських поселеннях, і одночасно, тиск щодо прийняття української ідентичності призвів до значного ослаблення лемківської самосвідомості. Питання самосвідомості у лемків нерідко зводилося до селянської ідентичності (village identity), а щодо мови вживалося означення «говорити по-нашому». З часом невизначена, нестійка, локально орієнтована самосвідомість («я зодси») поступалася місцем проміжній, регіональній, змодельованій за принципом найближчої спорідненості (мовної, релігійної, культурної) [7].
Нейтральна назва «край» стосувалася земель, що в різний час (і синхронно також) належали до різних держав: Угорщини, Польщі, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Росії, СРСР тощо. Назвати їх Руссю чи Україною не давали підстав як геополітичні причини (такої держави на карті світу тоді не існувало), так і гіперонімічний характер терміна Русь, що охоплював значно більші обшири. Локальні етнотопоніми (Лемківщина, Гуцульщина, Бойківщина тощо) у свою чергу були вужчими від культурномовного континууму близькоспоріднених руських країв [7].
Від тривалого перебування в ембріональній етнографічній фазі національний елемент втрачає життєздатність, що становить для нього не меншу небезпеку, ніж прямий етноцид. Тому етнографізм, як домінанта самовідомості, може бути зручним плацдармом для асиміляторського впливу: етнографічний компонент такої агломерованої самосвідомості – лемко – досить «неофіційний і непридатний для символічної та ідеологічної функції, але він може служити притулком для ідентичності у разі зовнішньої загрози і в цьому сенсі є своєрідною мушлею, де етнічні основи зберігаються на елементарному рівні» [7, с. 709].
На жаль, історичні знання лемківської спадщини передавалися наступним поколінням у формі усної традиції, яка кане в небуття разом з тими людьми, які пішли з життя. Ці знання також не змогли добре закріпитися у самосвідомості все більш і більш дисперсних (розпорошених) і майже повністю асимільованих лемківських меншин у польському суспільстві [2]. Незважаючи на те, що старше покоління є носієм дуже сильної етнічної ідентичності, процес етнічної деконструкції починається вже з них, і найбільш імовірно, ще задовго до їх переселення [3].
Навіть якщо представники першого чи другого поколінь робили спроби навчити своїх дітей говорити «по-нашому», то відсутність чіткої етнонімної самоназви (самодефініції) значно ускладнювала це завдання. Важко сформувати ідеологічно мотивовану лояльність до «безіменної» мови, якою говорить «новостворений» народ, розсіяний у чужій країні за сотні кілометрів від історичної батьківщини [7]. Уживання різних систем письма, як і подвійна невизначеність самоназви, віддзеркалює загальний стан етномовної самосвідомості лемківської громади. Зв’язок з мовою є важливим стабілізуючим чинником такого часом аморфного й хисткого поняття, як ідентичність. Як суспільному явищу, мові, завдяки її інерційності, властива більша стійкість: «на відміну від національної ідентичності – свого роду «щоденного плебісциту» – мова вже за своєю природою не може бути предметом оперативного вибору» [7, с. 741]. Невиразна окресленість лемківської ідентичності, розрив між живомовною практикою і «високою мовою» та відсутність літературного стандарту є негативними умовами становлення лемківської самосвідомості.
Отже, теоретичний аналіз культурно-історичних чинників розвитку етнічної самосвідомості лемків дає підстави стверджувати, що внаслідок жорсткої дії несприятливих зовнішніх чинників та включення захисних психологічних механізмів етнічна складова самосвідомості лемків зазнала травмуючого впливу та стала витіснятися у структурі цілісної самосвідомості особистості. Становище лемків особливе тим, що вони зазнавали і зазнають асиміляторського тиску з різних боків, тому актуальним напрямом подальших досліджень є визначення шляхів збереження та розвитку етнічної самосвідомості у представників молодого покоління.

Література:
1. Barth, Fredrik. (1969) «Ethnic Groups and Boundaries: the Social Organization of Culture Difference». Results of a symposium held at the University of Bergen, February 23–26, 1967. Bergen/Boston: Universitetsforlaget/Little Brown & co.
2. Cieoeliñski Ryszard, Szum Ernest, «Fun and Games as a Form of Physical Culture in the Traditional Religious and Social Rituals of the Lemkos. the Ethnomethodological Approach», Polish Journal of Sport and Tourism, 2013, vol. 20, issue 1, pages 44-50.
3. Isajiw, W. “Definition and Dimensions of Ethnicity: A Theoretical Framework”, Joint Canada United States Conference on the Measurement of Ethnicity (Ottawa, Ontario): 1992.
4. Lehmann, R. (1999). “Ethno-Nationalism and the Socialist Heritage: The Case of the Lemkos in Poland”, Focaal, no. 33: 59-73.
5. Romer, E. 1919. “Struktura spoleczna i kultura materialna Polaków i Rusinów w Galicji wschodniej”. Lwów: Ksiaznica Polska Tow. Naucz. Szkól Wyzsz.
6. Rutkowski, Ernst. “Die k.k. Ukrainische Legion 1914–1918 (Österreichische militärhistorische Forschungen, Band 9/10)”, Holzhausen, Wien 2009, S. 13.
7. Ажнюк, Б. М. «Еволюція руської ідентичності в американській діаспорі» // Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку / [голов. ред. Г. Скрипник]; НАНУкраїни, МАУ, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. – К., 2013. – С 695 – 747.
8. Лозова, О. М. «Методологія психосемантичних досліджень етносу». Монографія. - К.: Видавничий Дім «Слово», 2011. - 176 c.
9. Мишанич, О. «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців». – Ужгород, 1991. – С. 14.
10. Яковенко, Н. М. «Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття». - Київ: Генеза, 1997. - 380 с.