Власова О.І.
д. психол. н., проф.,
зав. каф. психології розвитку
КНУ імені Тараса Шевченка

ІСТОРІЯ ВИКЛАДАННЯ ПСИХОЛОГІЇ У КЛАСИЧНИХ УНІВЕРСИТЕТАХ УКРАЇНИ

Викладання психології у вищих навчальних закладах України тісно пов’язано з історією розвитку її класичних університетів. Так, з першим на теренах України Харківським університетом, (рік заснування – 1804), пов’язаний вихід першого вітчизняного методичного посібника з психологічної дисципліни. Його автор - магістр Петро Любовський у 1815 році опублікував “Коротке керівництво до досвідного душесловія”, яке окрім системного викладу поглядів сучасних йому науковців-богословів на структуру психічного, містило ґрунтовну характеристику інтроспективного методу як основного інструменту здобуття психологічних знань у ті часи.
Визначну роль у розвитку психологічних знань та підготовки педагогічних кадрів для викладання психології відіграв Київський університет святого Володимира, заснований у 1834 році. В перші роки існування університету особливо плодотворною була навчальна ти наукова діяльність професора Ореста Новицького. Він першим із представників офіційної університетської психології створив підручник для вузів «Керівництво до досвідної психології» (1840). О. Новицький, був одним із провідних представників того періоду розвитку психології, коли вона лише починала перетворюватись в науково-дослідну дисципліну, дедалі більше виділяючись у самостійну від філософії галузь природниче - наукового дослідження.
За словами одного з перших дослідників і систематизаторів творчої спадщини українських викладачів психології - Олександра Раєвського, в цьому підручнику не лише викладалися основні питання психології на рівні розвитку світової психологічної науки того часу, але у деяких положеннях автор навіть ішов попереду визнаних у той час західноєвропейських психологів. Так, учений вважав, що фізіологія і психологія являють собою дві тісно пов'язані частини антропології і їх не можна різко відокремлювати одну від одної. Ці погляди О.Новицький проводив через аналіз усіх психічних процесів, намагаючись показати важливість даних фізіології для розуміння їх природи та закономірностей. Науково-педагогічна діяльність О. Новицького мала великий позитивний вплив як на поширення психологічних знань, так і на розвиток наукових уявлень про психологію як науку, її методи, а також про природу й закономірності конкретних проявів психічного життя. У своєму підручнику та лекціях О. Новицький висловив ряд нових, цінних для того часу ідей щодо структури внутрішнього життя людини та його проявів у різних психічних процесах. Такі, наприклад, думки вченого про активний характер процесу сприймання, роль в ньому уваги, про природу темпераменту й характеру та про роль виховання і вправ у формуванні останнього. Намагався цей психолог у своїх роботах також показати нервово-фізіологічну основу нам'яті. Використовуючи дуже обмежені на той час фізіологічні дані, він прагнув розкрити це на окремих процесах пам'яті та її патології.
У 1850 р. в університетах царської Росії було припинено викладання філософії і залишено тільки викладання курсів так званої досвідної психології та логіки. У цей період особливо реакційної державно-ідеологічної політики світські професори філософії за наказом Міністерства освіти повинні були переведені на якусь іншу роботу або ж звільнені. Змушений був залишити університет і О. Новицький. Восени 1850 р. синод затвердив викладачем психології та логіки у Київському університеті професора богослов'я І. Скворцова з наказом «суворо узгоджувати» свої думки з учінням православної церкви і з «вітчизняними законами та установленнями». Так почався період реакції в галузі університетської освіти, який негативно позначився на стані психологічної науки і викладання психології у вищій школі. Навіть реформа університетів 1863 року, за якою до викладання філософських дисциплін, у тому числі і психології, допускалися особи не лише з духовною а й зі світською освітою, не принесла відчутних зрушень в розвитку психологічної наукової думки.
Помітним явищем у вітчизняному викладанні психології на межі 60-х - 70-х років стала діяльність випускника та викладача Київської духовної академії Памфіла Юркевича. Цей яскравий український педагог у 1861 році був запрошений професором, а потім призначений завідувачем кафедри філософії Московського університету, в межах навантаження якої на той час викладалась і психологія. Як блискучий лектор та талановитий педагог-методист П. Юркевич всебічно обґрунтовував і пропагував започатковані ще Г. Сковородою ідеї кордоцентризму, відповідно до яких не лише раціональний а й емоційний початок відіграє важливу роль в організації психічного (духовного) життя людини.
У кінці 80-х – на початку 90-тих років ХІХ ст. у вітчизняній науково-психологічній роботі та викладанні психології намічається відхід від містико - релігійного ґрунту. В університети знов приходять професори, які намагаються підкреслити значення науково – природничої методології в дослідженнях із психології і широко використовують у своїх курсах дослідні дані та дані систематичних об’єктивних спостережень. Серед них такі всесвітньо відомі імена як Микола Грот, Микола Ланге та Георгій Челпанов і Іван Сікорський, з науковою та навчально-методичною діяльністю яких пов'язаний початок періоду об’єктивного лабораторно - експериментального дослідження в розвитку психологічної науки та підготовки для цього кваліфікованих спеціалістів -психологів.
Відомий російський психолог, філософ-ідеаліст, професор М.Грот починав педагогічну діяльність в Україні у Історико-філологічному інституті м. Ніжина (1876), потім викладав в Новоросійському університеті в Одесі (1883), звідки у 1886 році був запрошеним до Московського університету, де плідно працював до 1899 року. Його авторський курс з психології вирізнявся творчим підходом до створення системи психологічного знання, був багатим даними емпіричного характеру, базою якого слугували майстерно використані автором результати психологічного аналізу літературних творів і організованих викладачем самоспостережень слухачів. Цей педагог вперше запровадив у викладання психології систему семінарських занять. При цьому вони були трьох типів. Семінари першого типу були безпосередньо пов’язаними з курсом, що читався. На них учасникам пропонувалось виступати з критикою почутого в лекціях. Семінари другого типу присвячувались обговоренню написаних студентами рефератів. Вбачаючи у студентах рівних собі колег, цей педагог вважав, що немає тем, які б були для них складними. Семінари третього типу будувались за принципом диспутів на певну тему. Після вивчення теми студенти розробляли тези, які потім зачитувались та обговорювались в аудиторії.
В Україні активну дослідно-методичну та викладацьку практику розгорнули М.Ланге, та Г. Челпанов. Обидва вони у свій час стажувалися в Лейпцигському університеті у батька - засновника експериментальної психології В. Вундта, тому повернулись на Батьківщину окрилені ідеями експериментального розвитку психологічної науки, які невтомно пропагували з університетських кафедр.
Найкращим у дорадянський період вважався університетський курс з психології М. Ланге Зміст його лекцій найбільш повно відображає книга цього автора “Психологія. Основні проблеми та принципи” (1922), в який він узагальнив більш ніж тридцятирічний досвід власної науково-психологічної та навчально-методичної роботи. Після стажування в Німеччині М. Ланге почав працювати в фізіологічній лабораторії Новоросійського університету в Одесі (рік відкриття -1865), яку у 80-х роках ХІХ ст.. очолював ще один учень і послідовник В. Вундта - А. Спіро. В цій лабораторії, на відміну від своїх колег - фізіологів, М. Ланге експериментально вивчав вже не фізіологічну, а психологічну реальність, яка не лише вирізнялась ознакою її інтроспективної представленості суб’єкту (хоча і цей метод не відкидався дослідником), а й мала певну родову та індивідуальну історію. Сліди такої історії, на думку психолога, в якості своєрідності пристосувальних психомоторних реакцій можливо було зафіксувати через відповідну організацію експериментального дослідження. Окрім пропаганди експериментальних знань, цей вчений був і великим прибічником обсерваційного методу. Широкого резонансу в науково - психологічних колах Росії набули дві лекції М. Ланге, прочитані ним студентам Новоросійського університету в 1891 році. За основним змістом ці лекції були присвячені узагальненню новітніх даних систематизованого спостереження за особливостями первинного онтогенезу психіки дитини. Взявши за основу їх підготовки роботу німецького фізіолога В. Прейєра “Душа дитини” (1881), М. Ланге показав на її прикладі зародження нового, дійсно науково - об’єктивного напрямку психологічного дослідження дитини, в основу якого було покладене спрямоване систематичне спостереження. З університетської кафедри він говорив, що душа дитини (тобто її психіка) стала доступною дослідженню лише з того часу, як ізвірились у методі старої психології – виключному самоспостереженні (інтроспекції).
Наче у відповідь на такий заклик, Г. Челпанов, приступивши до викладання, організував у Київському університеті святого Володимира лабораторію експериментальної психології, яка, з одного боку, була базою для наукового дослідження в університеті, з іншого — служила цілям демонстрації студентам психологічних експериментів. Останні, за прикладом В. Вундта, Г. Челпанов використовував в якості дієвого інструмента наочності у викладанні психології. У 1907 р. Г. Челпанов був запрошений для викладання на кафедру філософії Московського університету, де продовжував активну діяльність і як викладач психології. Ще рік після цього він суміщав роботу в Київському та Московському університетах. Відомо, що після останньої лекції в Києві студенти університету влаштували йому бурхливу та щиру овацію. В Москві Г. Челпанов став засновником і керівником першого в Росії, і у ті часи, за словами В.Вундта, найкращого у світі Інституту експериментальної психології (нині Науково-дослідний інститут психології АПН Росії). Відомо також, що Г. Челпанов одним із перших вперше у практиці вітчизняного університетського викладання психології почав читати курс експериментальної психології, проводити практичні заняття із студентами, широко використовував демонстраційний експеримент, методику якого він постійно удосконалював. Його практичні заняття з експериментальної психології в рамках так званого «семінаріуму» починались з того, що студенти спочатку освоювали прилади, а потім робили про це доповіді. Досвід проведення таких занять був узагальнений Г.Челпановим у навчальному посібнику “Вступ до експериментальної психології” (1912, 1915, 1925), який став основним методичним засобом для студентів – учасників семінару з експериментальної психології.
Будучи прекрасним педагогом - методистом і лектором, учений згрупував навколо себе талановиту молодь, з числа якої потім вийшли ряд відомих педагогів та наукових працівників — філософів і психологів (В. Зеньковський, Г. Шпет, О. Смирнов, В. Екземплярський, Б.Теплов та ін.). Сам же Г. Челпанов органічно поєднував у собі не лише педагогічні, а й науково-психологічні та філософські інтереси. Йому належить двотомна монографія «Проблема сприйняття простору», в якій він розглядає цю важливу і складну проблему в двох аспектах — гносеологічному і психологічному. З методичних праць Г.Челпанова слід відзначити посібник для практичних занять студентів, а також підручник з психології для гімназій, що визнавався сучасними йому спеціалістами одним з кращих зразків методичної літератури цього типу.
На перетині віків психологія розвивалась в межах не лише філософської, а й медичної освіти. У цей час багато уваги приділяв дослідженню та викладанню психології, зокрема, дитячої професор І. Сікорський, який майже 25 років працював на кафедрі психіатрії та нервових хвороб медичного факультету університету святого Володимира. Йому належить близько 50 праць із загальної психології і понад 5 праць з психології дитячого віку.
Особливо цінними для свого часу були праці І. Сікорського в галузі дитячої психології. Він перший у світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні особливостей роботи дитячої психіки в умовах навчання, його роботи поклали початок систематичному дослідному вивченню динаміки розвитку психіки дитини. Такі його праці, як «Душа дитини», «Хід розумового й морального розвитку в перші роки життя», «Душевний розвиток дитини», були чи не першими у світовій літературі узагальнюючими систематизованими нарисами з дитячої психології. Низку праць вченого присвячено проблемам ненормативного розвитку, зокрема, розумово відсталим дітям. З його ініціативи в Києві було засновано Лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих та нервових дітей. Багато зробив цей педагог також для популяризації знань з психології. Йому належать два навчальні посібники з психології: один під назвою «Всезагальна психологія з фізіогномікою», — для студента як підготовленого користувача, і другий, «Початки психології», — для найширших читацьких кіл. Перший із них, виданий у 1904 році, став своєрідною Біблією для багатьох поколінь студентів, які вирішили пов’язати свої професійні інтереси з психологією.
У цих науково-методичних посібниках І. Сікорський розглядає психологію як природничу, дослідну науку, яка має велике практичне значення, особливо в галузі виховання і навчання дітей, гігієни їх нервово-психічного здоров'я. Він щільно пов'язує психологію з анатомією і фізіологією нервової системи. Особливо цінним є його прагнення застосувати до психології еволюційну точку зору, показати, що тільки розглядаючи психіку в її розвитку від нижчих тварин і до людини, можна правильно зрозуміти її природу і закономірності. Науково-матеріалістичні тенденції у психологічних поглядах І. Сікорського яскраво виявляються і в його огляді історії всіх учінь та теорій про суть душі, її відношення до тіла. І хоча у дослідженні питань про природу і розвиток людської психіки вчений не торкався її суспільно-історичної основи, він послідовно прагнув розглядати психічні явища, спираючись на їх дослідно - експериментальне дослідження.
Останні роки перед жовтневою революцією психологію в Київському університеті викладав приват-доцент Василь Зеньковський. Учень професора Г. Челпанова, він, подібно до свого вчителя, намагався поєднати ідеалістичні погляди на суть і природу психіки з даними її дослідного вивчення. У своїй магістерській дисертації: «Проблема психічної причинності» (К., 1914). В. Зеньковський на підставі різноманітних наукових фактів намагався показати своєрідність психічних явищ та їх закономірностей, порівняно з явищами матеріального світу. Як згадував тодішній студент історико-філологічного факультету Київського університету В.Ф. Асмус, свої лекційні курси з психології Зеньковський читав натхненно, із захопленням, демонструючи величезну ерудицію і професіоналізм. Важливою методичною особливістю лекцій з психології цього викладача було те, що він читав їх як курси філософські. Аналізуючи спеціальні психологічні теорії і поняття, В.Зеньковський доводив їх до філософських принципів і підвалин, осяюючи світлом філософських ідей, завдяки чому «весь виклад ставав дуже жвавим і особливо цікавим, а психологія поставала наукою, всі вчення якої наповнювалися філософським змістом». [1, 4-5]
У післяреволюційні роки змушена еміграція та прийняття духовного сану не зменшили інтересу цього науковця й педагога до психології. Прекрасним свідченням тому виступають написані ним вже за кордоном роботи “Психология детства”(Лейпциг, 1927), «Проблемы воспитания в свете христианской антропологии”.
Загалом, викладання психології в університетах України в дорадянські часи відбувалось достатньо факультативно. Наукова діяльність професорів та доцентів, які викладали психологію в Київському, Одеському та Харківському університетах, зосереджувалася переважно на філософських питаннях. Психологія була для них лише частиною їх основної спеціальності — філософії, медицини — і тільки в окремих випадках ставала провідною галуззю наукових інтересів таких фахівців.
Після жовтня 1917 року докорінно змінюється стан як загального місця психології в системі університетської освіти, так і її викладання, особливо в аспекті кількісного та якісного зростання науково-дослідної роботи. Вже в перші роки після зміни державного устою в Київському університеті з метою ширшого ознайомлення студентів з методами і результатами об'єктивного, тісно пов'язаного з природознавством, дослідження психічних процесів. курс загальної психології був доповнений курсом експериментальної психології. Однак у перші післяреволюційні роки серед українських викладачів психології ще не було єдності у поглядах на основні питання цієї науки. Відкидаючи стару традиційну емпіричну психологію і шукаючи шляхів для побудови нової, університетські викладачі основний шлях розвитку вітчизняної психології вбачала в адаптації новітніх течій західноєвропейської науки: фрейдизму, біхевіоризму, гештальтпсихології та ін. до радянського ґрунту. Такі спроби в умовах зміцнення марксистської ідеології не могли бути перспективними. На противагу подібній позиції досить розповсюдженим у 20-х роках стало викладання рефлексології, започаткованої відомим психологом та організатором радянської психологічної науки Віктором Бехтеревим. Представники рефлексології, виступаючи проти ідеалізму традиційної емпіричної психології, намагалися підмінити її фізіологією вищої нервової діяльності. Ця дисципліна набула значного поширення в Україні й була введена в навчальні плани всіх університетів як обов'язкова замість курсу психології. У Київському університеті її викладав К. Мокульський, який у своїх лекціях і доповідях намагався доводити неспроможність психології як науки і необхідність заміни її рефлексологією.
З іншого боку, у радянських вузах було також запроваджено обов'язкове викладання педології – комплексної наукової дисципліни, заснованої американським психологом Стенлі .Холом у 1904 році, що об’єднувала знання з психології, педагогії, анатомії й фізіології та гігієни розвитку дитини. Доречність існування такої інтегрованої наукової дисципліни відмічалась багатьма психологами-дослідниками. Цікаво, що педологами вважали себе Павло Блонський, Лев Виготський та інші відомі вітчизняні науковці та практики початку ХХ сторіччя. Такий організаційно-методичний досвід, на наш погляд, слід кваліфікувати як латентну спробу вітчизняної психолого-педагогічної науки і практики інтегруватись у світовий простір підготовки кваліфікованих спеціалістів для роботи з дітьми. В Київському університеті, який на той час, як і всі інші університети України, був перейменовано в Інститут народної освіти (ІНО), до 1933 року навіть існувала кафедра педології. Але після постанови ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. «Про педологічні перекручення в системі наркомпросів» педологія втратила легітимність і була викреслена з усіх навчальних планів підготовки радянських спеціалістів по роботі з дітьми.
За свідченням О. Раєвського, важливою рисою розвитку науково-методичної роботи в українських університетах у післяреволюційні роки стало зростання дослідних експериментальних праць з основних розділів психології, чітка переорієнтація у їх викладанні на матеріали, отримані в ході таких досліджень. Але основний пафос лекторської діяльності психологів-викладачів 20-х – 30-х років полягав у всебічному обґрунтуванні ідеї, що вітчизняна психологія має свій оригінальний шлях розвитку і може просуватись вперед самостійно, не інтегруючись у світову психологію, яка на той час, як відомо, переживала методологічну кризу.
Ще однією важливою особливістю розвитку університетської психології у цей час доцільно вважати розширення проблематики психологічних досліджень, в основному у зв'язку з шкільною практикою, її навчально-виховними цілями. Але найбільші зміни сталися у змісті викладання психології. Звільнившись від релігійно-містичних та ідеалістичних тлумачень предмету, методів, завдань, психологія взяла курс на наукове пізнання людської психіки та підготовку відповідних фахівців для такої роботи.
Особливо значне місце відводилось викладанню психології в університетах після їх реорганізації в інститути народної освіти (ІНО), перед якими підготовка вчителів була поставлена в якості основного завдання. В ІНО окрім вказаних вище, були введені курси педагогічної та дитячої психології, психології юнацького віку, психології праці (психотехніки). Широко практикувалися семінарські та лабораторні заняття. Зокрема, існували так звані семінари дослідного типу для студентів старших курсів та педагогів-практиків, які бажали вести дослідницьку й викладацьку роботу в галузі психології. Такі кроки мали на меті підготовку спеціалістів-психологів науково психолого-педагогічного профілю.
З 1932 р. перед інститутами народної освіти України держава поновлює завдання готувати спеціалістів головним чином для народного господарства: культури, преси, науково-дослідних лабораторій, інститутів. Тільки на факультетах філологічному та історико-філософському завдання підготовки вчителів залишається основним. В силу цих обставин змінюється і місце психології в системі університетської освіти, викладання психології зберігається тільки на факультетах, безпосередньо пов'язаних із підготовкою вчителів (філологічному та історико-філософському). На інших факультетах психологія вилучається з навчальних програм, і це при тому, що для частини з них (фізичний, хімічний, математичний факультети) підготовка вчителів не виключається із завдань роботи.
Спостерігаються зміни у змісті викладання психології: основним стає курс загальної психології з елементами вікової та педагогічної психології. Частина годин відводиться на лабораторні заняття, організація яких має на меті, з одного боку, ознайомити студентів з методами дослідження психічних процесів та сформувати в них відповідні навички, а з іншого — сприяти кращому засвоєнню складних розділів курсу. Змінюється і проблематика навчально-методичної роботи. Серед науково-методичних проблем, які розроблялися викладачами психології в університетах Україні, на перше місце у період 30-х – 60-х років висувається проблема філософсько-методологічних основ викладання цієї дисципліни. Тому основним у їхній роботі ставала ретельна інтерпретація психологічних ідей класиків марксистської ідеології.
З пошуком теоретичних основ матеріалістичної психології безпосередньо пов'язані написані в цей час праці з історії радянської психології. Так, у намаганні торувати власний шлях розвитку методики викладання психології педагоги-марксисти Київського університету радянської доби зосередилися на аналізі розвитку у XVIII та XIX століттях психологічної думки на теренах Російської держави, до складу якої тоді входила Україна. Вони ґрунтовно студіювали роботи Я. Козельського, О. Радищева, І. Сеченова, К.Ушинського, П. Лесгафта, М. Ланге та інших учених, суспільних діячів і педагогів, які вважалися фундаторами матеріалістичної традиції у психології. Лише в Київському університеті за цей час було підготовлено і захищено 8 кандидатських дисертацій, присвячених психологічним ідеям в роботах революціонерів – демократів. Такі здебільшого ідеологічні за змістом матеріали, поруч із вивченням психологічної спадщини класиків марксизму, були обов’язковим елементом системи викладання психології в усіх вузах радянської країни того часу.
Зауважимо, що означений напрям досліджень уявляється цілком природним, оскільки викладання психології у вищих навчальних закладах України все ще здійснювалось силами педагогів саме філософських кафедр, проблематика дотичних до психології досліджень яких залишалась в межах розробки її ідейно-філософських або методологічних питань. Лише у 1944 році на філософському факультеті Київського держуніверситету була відкрита кафедра психології, яку очолив професор Олександр Раєвський, який залишався її незмінним завідувачем протягом наступних 27 років. В цілому ж факт відкриття кафедри відіграв позитивну роль у подальшому розвитку української психології та підвищенні якості її викладання.
З 1946 року психологія та логіка були введені як обов’язкові предмети шкільного навчання, що потребувало підготовки відповідного кадрового забезпечення її викладання. Цей факт викликав потужні організаційні зміни у розвитку психологічної освіти України. Зокрема, у 1947 році в Київському університеті було відкрито окреме психологічне відділення на філософському факультеті з п'ятирічним терміном навчання, а також відділення логіки і психології на філологічному факультеті. В останньому випадку була започаткована друга спеціальність - “ викладач психології та логіки ”. Розпочалась активна розробка науково-методичного забезпечення підготовки таких фахівців. В лекціях із психології того часу знаходили широке відображення результати тісної співпраці університетських педагогів і співробітників науково-дослідних установ, провідним серед яких став заснований у 1945 році Інститут психології. Помітними явищами в плідному розвитку такої співпраці стала розробка методичного забезпечення для психологічної освіти студентів вищої школи, які здобували педагогічні спеціальності. Це насамперед підручники з психології для педагогічних вузів “Психологія” та “Вікова психологія” за редакцією директора Інституту психології Григорія Костюка. Активними співавторами таких підручників були університетські викладачі Майя Алексєєва, Борис Баєв, Майя Вовчик-Блакитна, Людмила Марисова, Олександр Раєвський. На їх сторінках знайшли відбиток результати науково-методичного осмислення базової проблематики загальної, педагогічної та дитячої психології, результати власних досліджень авторів.
З 1971 року для підготовки кадрів психологів було введено окрему психологічну спеціальність на філософському відділі історико-філософського факультету КУ, створено дві кафедри, на яких розроблялися та читалися курси спеціалізації в межах спеціальності «психологія». Студенти, які спеціалізувалися з психології, отримали змогу поглиблено вивчати такі курси як “Історія психології”, “Дитяча і педагогічна психологія”, “ Психологія праці”, та ін., проходили лабораторно-дослідний практикум із психології. Така підготовка забезпечувала їм можливість працювати в науково-дослідних установах, а також вести викладацьку роботу в навчальних закладах. Особливим моментом розвитку української психологічної освіти в останній чверті ХХ сторіччя стала діяльність професора Володимира Роменця – автора вчинкової концепції розвитку психологічного знання. Викладацька діяльність та підготовлений цим дослідником чотиритомник з історії психології вводили слухачів в широкий науково-культурологічний контекст становлення світової психологічної думки, тим самим забезпечуючи продовження філософсько-психологічної традиції розвитку української психологічної науки.
У 1991 році, завдяки наполегливим зусиллям академіка Олександра Киричука, професорів Володимира Воловича, Миколи Обозова в Київському національному університеті на базі 7 кафедр психології та соціології було створено факультет соціології та психологіі. А у 2008 році в результаті його реорганізації утворився окремий факультет психології.
Іншими потужними українськими центрами фахової підготовки психологічних кадрів стали Харків і Одеса. Так, у 1963 році в найстарішому в Україні харківському університеті на біологічному факультеті була відкрита перша профільна кафедри психології. Її завідувачем став фундатор радянської психологічної школи пам’яті - Петро Зінченко. У 1972 році на базі кафедри утворилося відділення психології, яке у 2001 році було реорганізоване в окремий факультет психології на чолі з деканом – професором Олександром Лактіоновим. На сьогодні цей центр психологічної освіти активно впроваджує в навчальний процес найсучасніші форми організації навчання психології, зокрема, на базі цього класичного університету здійснюється не лише очна та заочна, а й дистанційна підготовка фахівців-психологів.
В Одеському університеті імені В. Мечникова організація підготовки психологів та її викладання тісно пов’язана з ім’ям Іллі Белявського. Завдяки багатогранному науково-організаційному таланту цього педагога-науковця в Україні виникла і по сьогодні плідно розвивається історична психологія, важливе місце у проблематиці якої займають питання соціогенезу та історичної обумовленості соціалізації та розвитку людської психіки.
Сьогодні психологія викладається в усіх вищих навчальних закладах України. Особливо широко вона представлена в педагогічних університетах країни, переважно зосереджених у її обласних центрах та великих містах. У більшості таких установ викладачі психології не лише працюють над розвитком психологічної культури майбутніх педагогів, а й здійснюють ліцензійну підготовку практичних психологів для сучасних освітніх установ. Лідерські позиції у підготовці практичних психологів серед педагогічних університетів країни міцно утримує педагогічний університет імені М.Драгоманова, викладачі якого активно працюють над створенням різноманітного навчально-методичного забезпечення викладання психологічних дисциплін. Відповідно до стандарту спеціальності, у функціональні обов’язки практичних психологів освіти входить як психологічна робота з учнями, вчителями та батьками дітей, які навчаються у школі, так і викладання психології як навчальної дисципліни, а також психолого-просвітня робота.
Література.
1. Асмус В. Ф. В. В. Зеньковский в Киевском университете. Предисловие // Зеньковский В. В. Психология детства - М.: Академия, 1995. - 346 с. www.myword.ru
2. Белявский И.Г. Историческая психология./ переизд. мон. доп. біограф. матеріалами и фотодокументами. Предисл. к переизд. СД. Максименко, вступ. статья О.В. Яремчук – Одесса, 2012 – 358 с.
3. Власова О.І. Методика викладання психології. Підручник – К. «Геопрінт», 2012. – 370 с.
4.Ярошевский М.Г. История психологии. – 3-е изд., дораб. – М.:Мысль, 1985. – 575 с.