Стаття присвячена теоретичному дослідженню методологічних засад смислу історичного періоду «відкритої кризи» у психології початку 20 ст. У статті порушуються значення і роль смислу періоду «відкритої кризи» в межах історико-психологічного підходу. Автором здійснено спробу пояснити процес становлення сучасної психологічної науки в контексті смислу історичного періоду «відкритої кризи» у психологічній науці.
Ключові слова: період «відкритої психологічної кризи», історичний смисл, категоріальний підхід, аналіз періоду «відкритої кризи» у психології.
Постановка проблеми. В умовах боротьби теоретичних думок щодо нових фактів, отриманих в період інтенсивного розвитку досліджень в перші півстоліття (70-рр XIX – перша половина XX ст.) існування наукової психології як самостійної науки, виявляли неспроможність психологічної теорії і, перш за все недостатність її підстави - суб'єктивно-ідеалістичного уявлення про психіку (Р. Декарт, В. Вундт, Е. Еббінгауз, Г. Спенсер, У. Джеймс) та інші [2; 4; 8].
Наслідком виявлених фактів був зумовлений період відкритої психологічної кризи. Ця криза була показником зростання значення науки, розвиток якої призвів до необхідності зміни сталих уявлень новими знаннями, зокрема питаннями якого виступали проблеми свідомості і, що в подальшому стали підсумком розвитку асоціативної психології як науки про свідомість (теорія елементів свідомості: В. Вундт і Е. Тітченер, сюди ж частково належить Вюрцбурзька психологічна школа: Ф. Брентано; У. Джеймс; теорія поля К. Левіна та описова психологія В. Дільтея) [6; 10].
Актуальним у історико-психологічному контексті стає розгляд смислового значення періоду «відкритої кризи» у психології (автором поняття є Л.С. Виготський), але визначення й окремого терміну «відкритої кризи» у психології не існує. Автором статті пропонується наступне тлумачення поданого визначення періоду «відкритої психологічної кризи»:
Період «відкритої психологічної кризи» - історичний період (1910-1930рр) обумовлений невідповідністю сформованих психологічних уявлень та потребою суспільства у розвитку нових досліджень в психологічній науці і практиці.
На думку Л. С. Виготського, рушійною силою кризи у психології початку 20 ст. став розвиток прикладної (практичної) психології, який призвів до перебудови всієї методології науки в природничо-науковому сенсі.
Криза у психології виникла не просто при зіткненні нових фактів зі старою структурою знань, а при назріванні й практики, що мала зв’язок з переходом від спеціально наукових теоретичних схем до більш загальних проблем історичного розвитку психології [10].
Криза в психології співпала з періодом загострення економічних і соціально-політичних протиріч в тогочасному суспільстві, зумовленого переходом до нової психологічної фармації [2; 3].
Слід зазначити, що з даних обставин постає необхідність глибокого історико-психологічного аналізу у проведенні теоретичного дослідження впливу періоду відкритої психологічної кризи на становлення сучасної психологічної науки. Таким чином виникає актуальність аналізу прогалин хронологічних подій періоду відкритої психологічної кризи у зв’язку з основними психологічними концепціями, що не рідко є наслідком помилкового тлумачення подій і фактів історії психології [4; 5].
Слід наголосити на тому, що тема статті має актуальність та наукову новизну в силу того, що в психологічній літературі мало досліджена тема «періоду відкритої психологічної кризи» (далі у теоретичних джерелах дослідження), що визначає необхідність та доречність дослідження смислу періоду відкритої психологічної кризи як чинника становлення сучасної психологічної науки [6].
Смисл історичного періоду «відкритої кризи» у психології полягає у розумінні та значенні подій, які призвели до необхідності теоретико-методологічного аналізу у дослідженні розвитку уявлень про психіку, зокрема, як предмету психології та науки загалом.
Історія психології надає фактичні аргументи для осмислення перспективи (і ретроспективи) розвитку людства в історико-психологічному контексті. Історія психології – це підсумок відповідних знань для розуміння не лише фактів розвитку психологічних ідей, а насамперед людського буття, адже вона є своєрідним дзеркалом, в якому відбиваються події психологічної історії людства [1; 2; 10].
Мета статті полягає у теоретико-методологічному обґрунтуванні значення періоду відкритої психологічної кризи як чинника становлення сучасної психологічної науки.
Теоретичною основою дослідження виступили:
- концептуальні погляди на тему «кризу» у психології пов'язаної з формуванням поведінкової психології – рефлексології та біхевіоризму висвітлено у працях С.Л. Рубінштейна "Основи загальної психології" (1946), "Принципи і шляхи розвитку психології" (1959) та ряду робіт вітчизняних та зарубіжних вчених (І. Павлов, У. Ухтомський, Дж. Уотсон, Е. Торндайк, Е. Толмен, К. Холл, Л. Виготський та ін).
- погляди на історію психології з урахуванням характеру психологічних систем, «історичного смислу» психологічної кризи (Л. С. Виготський "Історичний смисл психологічної кризи" (1927 р., опубліковано у 1982 році).
Л. С. Виготський розглянув долю чотирьох ідей (психологічних напрямів), які мали вплив на історичний розвиток психології у 20-х роках XX століття: психоаналізу, рефлексології, гештальтпсихології та персоналізму, аналізуючи ці напрями згідно принципу становлення психологічної науки, який ним було сформульовано [2].
Концепції періодизації та розвитку історії вітчизняної психології (Г. С. Костюк «видання серії збірників статей», А. М. Ждан (критикує ідеї презентизму та антикваризму), М. Г. Ярошевський та ін [3; 4; 6].
Методика та процедура історико-психологічного дослідження. Для досягнення мети дослідження нами передбачено використання ряду методів таких як: метод вивчення літературно-історичних джерел; аналіз документів періоду відкритої психологічної кризи; метод категоріального аналізу М. Ярошевського (врахування соціально-історичних умов, що визначили історичний смисл періоду відкритої психологічної кризи); історико-генетичний метод (дослідження розвитку психологічних ідей сучасної психології з урахуванням періоду відкритої психологічної кризи); історико-функціональний метод (аналіз спадкоємності висловлюваних ідей періоду відкритої психологічної кризи): прогностичний аналіз дослідження історичного смислу періоду відкритої психологічної кризи в цілому [2; 3; 4; 7].
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій, шкіл і напрямів сучасної психології у тенденцій її розвитку. Тільки виходячи з історичного контексту можна зрозуміти їх сутність, оцінити наукову новизну і усвідомити їх історичний смисл. У нашому історико-психологічному дослідженні ми схиляємось до думок таких дослідників у психології як А. М. Ждан, М. Г. Ярошевський, В. А. Роменець, Л. С. Виготський, особливо при розгляді періоду «відкритої психологічної кризи».
Відстоюючи конкретно-науковий підхід в становленні наукової картини психічного життя, на думку М. Г. Ярошевського ключова роль належить принципу детермінізму [2; 7; 10].
Розроблений М. Г. Ярошевським категоріальний підхід постає як історико-психологічний метод розрізняючи в психологічній науці три ряди концептуальних одиниць — емпіричні дані (факти), теорії та категорії, М. Г. Ярошевський виділяє специфічні конкретно-наукові категорії, відтворюючі різні сторони психологічної реальності конкретного періоду (періоду відкритої кризи): образ, дія, мотив, психосоціальні відносини, особистість. Трансформація змісту конкретно-наукових категорій в ході історичного (історико-психологічного) розвитку психологічних знань шляхом включення в них нових даних, дозволяє розглядати останні як стадії знання, що послідовно розгортаються відображаючи «психологічну реальність» [2; 4].
За допомогою категоріального аналізу періоду «відкритої кризи» у психології стає можливим виділення істотних компонентів знань, зокрема їх інваріантного (незмінного) ядра у 4-х ознаках:
1. За своєю пізнавальною (гносеологічною) природою період «відкритої кризи» в історії психології являє собою відбиття процесу становлення й розвитку психологічного пізнання, тобто є відбиттям другого порядку – «відбиттям відбитого» (попереднього в історичній перспективі), досліджуючи не саму психічну реальність, а обумовлено подання про неї, що складаються на різних етапах історії та культурних ареалах [1; 7].
Цим обумовлена необхідність чіткого розмежування об'єктивного (відповідному дійсному ходу розвитку історії) і суб'єктивного (привнесеними його інтерпретаціями) погляду на досліджувані процеси. Більше того, саме суб'єктивні подання в їхньому різноманітті(багатоманітності), відображають різні рівні досліджуваної реальності й становлять безпосередній предмет історико-психологічного дослідження (історичний смисл періоду) [1; 3; 4].
2. Пізнання в будь-якій галузі історико-психологічного знання - складний діалектичний процес, що включає перетворення, накопичення знань, нагромадження наукової фактології й поглиблення її теоретичного осмислення, зміна структури та понятійно-категоріальної підстави тощо. Відбиваючи реальну діалектику психологічного пізнання, історія психології сама є діалектичною науковою дисципліною, водночас, спільно з об'єктивною діалектикою (що йде від самого об'єкта, його розвитку), мають місце й суб'єктивні фактори (історично детерміновані зміни у світогляді дослідників наукового пізнання періоду «відкритої кризи» у психології початку 20 ст).
Цим положенням визначається існування шляхів розвитку психологічного знання на різних етапах історії, у рамках багатоманітності наукових шкіл: в концепціях окремих учених, що збільшується складністю виділення точних наукових критеріїв оцінки висунутих в галузі історико-психологічного дослідження [1; 3].
3. Предметна галузь історії психології у дослідженні смислу «відкритої психологічної кризи» формується на межі міждисциплінарних зв’язків різних наукових галузей (психофізіології, біхевіоризму, психоаналізу та ін). За своїм об'єктом (психічна реальність) історія психології належить до психологічних дисциплін, що входять у структуру загальної психології. За методом - психолого-історична реконструкція розвитку психологічного знання належить до історичних наук своєрідність якої в тому, що вона має міждисциплінарні зв’язки в різних системах біологічних і соціальних відносин [2].
Ярошевський досліджуючи історико-психологічні феномени пропонує такі принципи «історико-психологічного аналізу» як:
1. Принцип історизму - полягає у історичному зв’язку подій, фактів або явищ, відображаючи досліджувану проблему з точки зору розвитку певного явища в історичному минулому та перспективі сьогодення.
1.1.1. Презентизм - виявлення накопичених позитивних результатів з відкиданням помилок на цьому шляху. Науковому тексту минулого дається інтерпретація й пояснення, оцінка у термінах сучасного наукового знання.
1.2.1. Антикваризм - реконструкція минулого бачення світу у всій його своєрідності й неповторності. Минуле знання не зводиться до сучасного, через погляд на світ очима вченого тої чи іншої епохи. Антикваризм розглядає минулу історію безвідносно до завдань сучасності.
2. Принцип єдності логічного та історичного - історик психології має не просто описати той чи інший етап знання, що історично розвивається, але представити його теоретично, отже, виявити у ньому щось постійне. У досліджуваному явищі необхідно виявити загальну закономірність [6; 9].
3. Принцип детермінізму. Йому належить ключова роль у становленні наукової картини психічного життя. У будь-якого психічного явища є певна причина, на різних етапах історії психології ці явища пояснювалися різними причинами. При цьому вчені зверталися до даних інших наук - механіки, біології, соціології. За М. Г. Ярошевським, в історії психології представлені такі типи детермінізму: - передмеханічний, - механічний, - біодетермінізм, - психодетермінізм, - соціодетермінізм. Принцип детермінізму розкриває взаємозв’язок психічних явищ у площині причинно-наслідкових відносин, тобто все, що відбувається в нашій психіці, має якусь причину, яка може бути виявлена і вивчена і яка пояснює, чому виник саме той, а не інший наслідок [10].
Психологічний детермінізм заснований на положенні розвитку психіки що скеровується певною метою. Психологічний детермінізм припускає, що психічні процеси можуть бути спрямовані не тільки на пристосування до середовища, але й на протиставлення психічній реальності, якщо середовище заважає розкриттю потенційних здібностей людини [8].
Принцип системності пояснює основні види зв'язку між різними сторонами психіки, припускаючи, що окремі психічні явища внутрішньо зв'язані між собою, утворюючи цілісність і набуваючи, завдяки цьому, нових властивостей. Перші дослідження зв'язків, що існують між психічними явищами, представляли психіку як сенсорну мозаїку, яка складається з відчуттів, уявлень і почуттів. За законами асоціацій ці елементи пов'язані між собою, цей вид зв'язку називався елементаризмом.
З розвитком експериментальної психології психіку представляли як набір окремих функцій, спрямованих на реалізацію різних психічних актів і процесів (зір, навчання і т.д.). Цей вид зв'язку було названо функціональним підходом. Однак цей принцип не пояснював, яким чином при дефекті психо-фізіологічної функції відбувається її компенсація, наприклад поганий зір, компенсується розвитком тактильних або слухових відчуттів. Принцип системності представляє психіку як складну систему, окремі функції якої пов'язані між собою. Таким чином, системність психіки передбачає і її активність, так як тільки в цьому випадку можливі саморегуляція і компенсація [1; 2; 8; 9].
Принцип розвитку пояснює, психіку як систему, яка перебуває в постійному розвитку, тому найбільш прийнятний спосіб її вивчення - дослідження закономірностей цього генезису, його видів і стадій.
Звідси постає необхідність реалізації комплексної стратегії дослідження в історії психології, залучення даних різних наук, їх методичного й теоретичного арсеналу й дослідницьких можливостей для розкриття й пояснення динаміки психологічного пізнання [2].
В дослідженнях смислу історичного періоду відкритої кризи А. М. Ждан розглядає рушійні сили і причини історичного розвитку психологічних ідей в теорії розвитку психологічного знання. Дослідниця використовує екстерналістський підхід у дослідженні історії психології (Екстерналісти (від лат. extern us — зовнішній) — використовують переважно соціологічний метод аналізу генези науки, тобто йдуть немовби ззовні, з боку соціально-історичного контексту до осягнення сутності науки) напротивагу інтерналістьському підходу (Інтерналісти (від лат. interims — внутрішній) — акцентують увагу на саморусі наукової думки і концентрують увагу на внутрішніх закономірностях розвитку науки) підкреслюючи важливість історичного фону розвитку психологічних знань, його вплив на вибір проблем та характер їх вирішення. Разом із тим авторка наполягає на дослідженні логіки розвитку психологічних ідей як об'єктивного процесу [3; 6].
У зв'язку з цим принцип історизму постає як основоположний, на противагу ідеям презентизму (Презентизм - виявлення накопичених позитивних результатів з відкиданням помилок на цьому шляху. Науковому тексту минулого дається інтерпретація й пояснення, оцінка у термінах сучасного наукового знання) та антикваризму (Антикваризм - реконструкція минулого бачення світу у всій його своєрідності й неповторності. Минуле знання не зводиться до сучасного. Ми ніби намагаємося поглянути на світ очима вченого тої чи іншої епохи. Антикваризм розглядає минулу історію безвідносно до завдань сучасності). А.М.Ждан підтримує висунутий М.Ярошевським принцип детермінації у тлумаченні періодизації становлення психологічних знань [2].
У межах дослідження періоду «відкритої психологічної кризи» дослідниця звертає увагу на прикладному аспекті психологічного знання розглядаючи останній як рушійну силу у розвитку нових психологічних шкіл таких як біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія, французька соціологічна школа, розуміюча, індивідуальна, аналітична психологія. На думку вченої періодизація становлення психологічних знань — провідна засада історико - психологічного дослідження.
Не останню роль у нашому теоретичному дослідженні належить вчинковому напряму В. А. Роменця. Вчинок у його провідній визначеності є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом, таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між ними, як їхнє об'єднання. Об'єднання з неживим або живим світом ставить за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження, оскільки "індивідність" особистості виявляється її прагненні до самозвершення [5; 7].
В.А. Роменець вважав, що в дійсності жодних заданих мотивів не існує, бо їх не можна спостерігати, вони є лише умовними конструктами нашого мислення (гіпотетичні конструкти). Для психологічних досліджень початку XX століття (охоплюючи період «відкритої психологічної кризи») характерним є• зміщення на саму дію, на ефект дії та характер досягнення (ситуація — мотив — поведінка) [7; 10].
У теорії вчинку, дослідник звертає увагу на особливий поділ дії як стадійного процесу, виокремлюючи при цьому внутрішню і зовнішню її аспекти або її зовнішній і внутрішній план; а сама дія представлена різних рівнях - фізіологічному (як макросистема), біхевіоральному (як макросистема) та молекулярному. Відповідно, тоді ситуація виявляється лише сукупністю окремих стимулів, а реакція асоціюється зі стимулом як результат научіння. Отже, саме у такому напрямі можна побачити принципову можливість продуктивного поєднання індивідуального (психологічного), історичного (соціального) і логічного (вчинкового) аспектів єдиного процесу становлення світу людиною [5].
Проте, психологія періоду відкритої кризи XX століття, вносила певні корективи у дослідження мотивації – найпершими були використані для пояснення поведінки когнітивні фактори. Зміщення дослідницького акценту з мотивації на дію відбулося у психологічних вченнях, різних за ідеологічною спрямованістю (Ж. Піаже, А. Валлон, Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн та ін.) [10].
Заключним є післядійовий (рефлексивний) компонент вчинку – це комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, післядійове усвідомлення, оцінювання, осмислення змісту та результатів її вчинкового діяння. Кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб'єктом.
В. А. Роменець зазначив, що лише в останні десятиліття 20ст. виникає зацікавленість дослідників до післядії (рефлексії), хоча рефлексія, що осмислює дію, виразно з'являється у психоаналізі (як аналіз дії), в теорії оперантної дії (Б. Скіннер), у біхевіоризмі та ін. В найбільш узагальненому вигляді ці напрями висвітлено у теорії стратегії вчинкової поведінки К. О. Абульханової-Славської [7].
Психологічна картина звершення вчинкового акту починається з надання значення феноменам матеріального світу (феноменам), але протиставлене їм як невідповідним, є мотивацією вчинку. Акт перетворення феномена у відповідності ідеальному моменту мотивації, становить сам вчинковий акт [5; 7].
На думку Л. С. Виготського, рушійної силою кризи з'явився розвиток прикладної психології, який привів до перебудови всієї методології науки в загалом. Криза зародилася не просто при зіткненні нових фактів зі старою структурою знань, а при назріванні і практики, що була викликана потребою в переході від конкретних теоретичних схем до більш загальних наукових положень [1; 4; 6; 10].
«Період відкритої психологічної кризи» в історії психології – це період занепаду й одночасного розвитку фундаментальних психологічних напрямків таких як психоаналіз (З. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг), його поділ на гуманістичний (Е. Фромм, К. Хорні) та екзистенційний (О. Ранк та ін.); біхевіоризм та його розмежування на класичний (Д. Уотсон, Е. Торндайк), цільовий (Е. Толмен) та математичний (К. Холл) та поява нового гуманістичного напряму, так званої «третьої сили у психології» (автор терміну А. Маслоу) з новим холістичним поглядом на структуру психіки та природу психічного (А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Олпорт, О. Лоуен) [3; 4; 6].
Висновки. Смисл періоду «відкритої психологічної кризи» полягає у багатоманітності дихотомічних уявлень вчених стосовно тлумачення і розгляду предмету історико-психологічного дослідження – психіки у всій її різноманітності. Дослідження власне «смислу» постає науковою проблемою в дослідженні цього складного і водночас надзвичайно цікавого періоду психологічної науки «відкритої психологічної кризи» [2].
Відтак, у висвітленій статті порушено актуальне наукове завдання, яке полягало в теоретико-методологічному обґрунтуванні смислу історичного періоду відкритої психологічної кризи як чинника становлення і розвитку сучасної психологічної науки.
Список використаних джерел:
1. М. П. Барболин, В. М. Барболин. Основы общей методологии. – СПб.: Издательский Дом «Петрополис», 2007. – 240 с.
2. Ждан А.Н. История психологии: от Античности до наших дней: Учебник для вузов. – Изд. 9-е, испр.и. доп. – М.: Академический проэкт; Трикста, 2012. – 587 с.
3. Жуков С.М., Жукова Т.В. Історія психології: Навчальний посібник. Видання друге, доповнене, виправлене та перероблене – К.: Кондор, 2009. – 232 с.
4. Коул М. Культурно-историческая психология. / «Библиотека зарубежной психологии». Сост. и авт. М. Коул. М.: «Азбука-класика», 1996. – 432 с.
5. Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В.О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – 360 с.
6. Мироненко В. В. Хрестоматия по психологии. Учеб. Пособие для студентов пед. ин-тов. Под ред. проф. А.В. Петровского. Сост. и авт. вводных очерков В.В. Мироненко. М., «Просвещение», 1977. – 528 с.
7. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – Вид. 5-те, стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 632 с.
8. Основные направления психологии в классических трудах. Ассоциативная психология. Г. Спенсер. Основания психологии. Т. Циген. Физиологическая психология в 14 лекциях. – М.: ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1998. – 560 с.
9. Психологічний тлумачний словник найсучасніших термінів. – Х.: Прапор, 2009. – 672 с.
10. Роменець В.А. Історія психології: XIX – початок XX століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2007. – 832 с.