УДК159.9(091)

Н.А. Бастун

nat48sab@gmail/com

М. Київ



Термін «моральна дефективність» був вельми популярним у вітчизняній педагогічній практиці до середини 20-х років минулого століття. Ним характеризували дітей з поведінкою, що не відповідала нормам суспільної моралі. Цей термін (moral insanity) був уведений англійським психіатром Дж.Прічардом у 1835 і означав моральне божевілля - психічну хворобу, що пов’язана лише із моральною сферою, не зачіпає інтелект і має спадкову зумовленість[цит.за 4]. Теорія moral insanity розвинулася на основі ідей шотландської школи «філософії здорового глузду» кінця ХVІІІ– початку ХІХ ст.[5], де йшлося про притаманність людині особливого морального почуття і вроджених моральних принципів [там само]. Це поняття у тодішній медицині стало теоретичною основою для подальшого виокремлення таких діагностичних груп, як психози, неврози, та психопатії. На нього спиралися зокрема, такі автори, як Е.Дюркгейм (1902), Е.Крепелін (1906), швейцарські Е.Блейлер (1911) та К.Г. Юнг (1912). [4].

У російському перекладі (моральна дефективність), дане поняття набуло
поширеності на теренах Російської імперії. У дитячій практиці, на його основі відбувалося становлення таких галузей, як дитяча психоневрологія та спеціальна педагогіка, проте, тоді це поняггя мало локальну значущість.

Стрибок у популярності терміну моральна дефективність припав на першу
половину 20-х років минулого століття. Тоді, після першої світової і громадянської воєн, та внаслідок «червоного терору» сирітство й дитяча
бездоглядність сягнули величезних масштабів. «Діти революції» з якими не справлялися педагоги, кваліфікувалися як морально-дефективні. До категорії

«дефективних» зараховували і малолітніх злочинців, і безпритульних, і глухих

та розумово відсталих дітей. Прикметно, що термін «моральна дефективність»

був офіційним, - це відображено у державних документах того часу, таких, як

Постанова про узгодження функцій Наркомосу УСРР і Наркомздоров’я УСРР,

червень 1920 р.), та (Кодексі законів про народну освіту УСРР (1922) [4].

Проте, ще з дореволюційних часів фахівці зауважували значущість не

лише спадковості, я й соціальних впливів на дітей згаданої групи [8]. Зокрема,

правник М.Н. Гернет констатував, що «уроки вулиці» зістарюють обличчя

дітей, бо тяжкі переживання, і відчайдушна боротьба за існування для них є

передчасними [3].

Дуже різко проти терміну моральна дефективність виступали

П.П.Блонський, Н.К.Крупська А.С.Макаренко та інші фахівці, вважаючи, що

ним невиправдано таврують дітей, які постраждали унаслідок соціальних

катаклізмів [2,6,9]. Завдяки зусиллям зазначених авторів з 1925 р термін

«моральна дефективність» був виведений з офіційного ужитку (проте, надовго

залишився в ужитку побутовому). Замість нього стали послуговуватися

терміном важковиховувані діти, який хоч і не мав теоретичного підгрунтя,

проте, відповідав запитам і тенденціям педагогічної практики, і не звучав

образливо.

Наступний сплеск числа вуличних дітей в Україні припав на повоєнні

роки – кінець 40-х та початок 50-х минулого століття. Незважаючи на значні

зусилля держави, - організацію дитбудинків, шкіл-інтернатів і потужної

системи «трудових резервів», неприкаяні підлітки, байдужі до шкільного

навчання та схильні до асоціальної поведінки були поширеним явищем.

Зокрема, за спогадами киян-дітей війни, чи не половина їхніх ровесників, -

дворових приятелів і сусідів що мали подібні нахили, потрапила до місць

позбавлення воля й додому вже не повернулася.

У 90-ті роки – після розпаду Радянського Союзу - знову зросло число

вуличних дітей, хоча й не так критично, як за півстоліття до того, - після війни.

Серед них практично не було сиріт, проте, з різних причин, ці діти були

позбавлені батьківського контролю. Багато хто з них вів бродячий спосіб

життя, вживав наркотики, підпадав під вплив кримінальних злочинців тощо.

У спокійні для суспільства часи число важковиховуваних дітей

зазвичай зменшується, проте вони не зникають зовсім, і небайдужі батьки

звертаються до фахівців з приводу їхньої опірності до виховних впливів.

Найчастіше і батьки, і педагоги скаржаться на вперте небажання дітей

навчатися, схильність до брехні, неробство, крадійство, втечі з дому,

безвольність егоцентризм тощо. У дошкільному й молодшому шкільному віці,

поки дитина більш залежна від дорослих та мусить їх слухатися, вона не

виглядає надто проблемною, хоча труднощів з її вихованням вистачає. Але на

кінець молодшого шкільного віку і початок підліткового припадає найбільше

звернень до психологів через особливості поведінки таких дітей. Прикметно,

що підлітки з цілком благополучних сімей, чия рідня докладала неабияких

зусиль до виховання своїх нащадків дивують дорослих примітивністю

інтересів, які зазвичай обмежуються пасивними розвагами на зразок пошуку

пригод «на власну чи чиюсь голову», іграми, притаманними дітям мало не

дошкільного віку безцільним проведенням часу, схильністю до бродяжництва.

та тим, що вони не знаходять спільної мови із більшістю своїх ровесників, а

зазвичай дружать з дітьми з неблагополучних родин [1].

Дитячі психіатри оцінюють такий стан як затримку психоемоційного

розвитку, а з підліткового віку вже йдеться про формування психопатії

нестійкого типу. Вони рекомендують цим дітям не лікування, а педагогічну

корекцію шляхом індивідуального підходу, не розкриваючи його суті,

вважаючи, що педагоги самі мусять віднайти цей підхід. Педагоги ж відносять

таких дітей і підлітків до категорії важковиховуваних, бо пошуки

індивідуального підходу до них найчастіше не мають успіху. У пенітенціарній

педагогіці їх вважають правопорушниками неврівноважено-ситуативного типу

із незначною негативною спрямованістю [7].

У 60-х роках минулого століття російський дитячий психіатр

.Є.Сухарєва у своїй типології затримок психічного розвитку виокремила.

дисгармонійний інфантилізм [цит. за 1], Суть даного порушення полягає в

тому, що при цілком нормальному, чи навіть випереджаючому фізичному і

когнітивному розвитку й відсутності органічних уражень центральної нервової

системи, у дитини спостерігається суттєве відставання у формуванні

мотиваційно-потребової сфери та вольових якостей.

Якщо порівняти психологічні особливості частини сучасних

важковиховуваних із описами поведінки ровесників згаданих нами попередніх

часів, то можна припустити, що спільні риси їхньої поведінки зумовлені

перенесеною стресовою травмою.

Стрес –англійське слово, що означає напругу, тиск. Як науковий термін

його ввели в ужиток фізіологи Уолтер Кеннон і Ганс Сельє, у науковий вжиток

цей термін увійшов з 1946 р.[11]. Ним позначають особливий

психофізіологічний стан, яким організм захищається від загрозливих,

руйнівних впливів, і фізичних і психічних. Загалом, стрес є

нормальною захисною реакцією здорової людини, яка забезпечує адаптацію до

надзвичайних обставин. Проте, здатність людей до адаптації неоднакова і не

безмежна, тому коли інтенсивність та тривалість небезпечного впливу,

наприклад на психіку, перевищує можливості індивіда і не урівноважується

адаптаційними резервами організму, то це призводить до психічної травми.

Одна й та сама ситуація може бути для когось лише стресом, що мобілізує

життєві сили, а для іншого – руйнівним потрясінням, – психотравмою [13].

Поняття психотравми виокремилося на Заході у кінці ХХ століття. На ті

часи життя людей стало значно спокійнішим і впорядкованішим, ніж у

попередні десятиліття, - аварії, катастрофи та масові потрясіння стали

траплятися значно рідше і зачіпали вже порівняно невеликі групи людей. На тлі

«спокійного суспільства» зміни психічного стану людей, які пережили сильні

потрясіння стали помітнішими.

Головна ознака психотравми це надсильне переживанння зовнішніх

подій, що руйнує світосприймання та життєву позицію людини. Потужний

вплив психотравми на людину робить її беззахисною проти потрясіння, що

відбулося. Особи, які пережили психічну травму внаслідок надзвичайної події

подумки знову і знову повертаються до неї. Вони просто не можуть про це не

думати і не здатні позбавитися яскравих негативних спогадів і переживань,

нічних жахів, спалахів гніву та нападів горя. Усе це стає постійним тлом

повсякденного життя, виснажує людину і назавжди змінює її світобачення,

позбавляє сенсу колишні життєві цінності та прагнення. Виникає емоційний

бар’єр між собою колишнім і теперішнім та між оточуючими, які подібного

удару не переживали.

Існують також і вікові особливості психотравми. Найменш захищені від

неї діти і кожний віковий період має свої особливості виникнення та перебігу

психотравми. За дослідженнями О.А.Петрової набільш травматогенним

чинником у дитячому віці є ситуації пов’язані з епізодами повного позбавлення

батьківської уваги, піклування, - стан беззахисності, та почуття жаху. За

травмуючим впливом вони переважають чинник материнської жорстокості. [10]

Аналіз низки випадків з власної консультативної практики та їхнє

співставлення зі спостереженнями за дорослими, які відзначаються схожими

рисами у поведінці, дозволяють нам висунути певні припущення про

походження дисгармонійних варіантів психічного онтогенезу, коли цілком

нормальний розвиток пізнавальної сфери у дитини поєднується з більш чи

менш помітною стагнацією розвитку мотиваційно-потребової сфери, вольових

якостей, а також моральності.

Типовою для даної групи дітей є нездатність до емпатії та пов’язаних із

нею переживань й відтак, - закритість для нового емоційного досвіду.

Посттравматичні емоційні гіперзахисти. роблять цих дітей закритими для

переживань, емоційно малочутливими, і це перешкоджає засвоєнню ними

моральних норм і особистісному розвитку в морально-духовному сенсі. Через

мінімізацію внутрішнього світу, стагнацію особистісного розвитку, ці діти

неспроможні налагоджувати емоційний контакт із ровесниками, з нормальним

психічним розвитком, - вони видаються надто «складними», незрозумілими, а

тому й нецікавими.

Попри те, що цим дітям притаманний контраст між цілком нормальним,

або й високим розумовим потенціалом їх характеризує повна нехіть до пізнання

нового., Їх цікавить лише те, що прямо пов’язане з їхніми сьогочасними

інтересами й потребами. А ці потреби зазвичай полягають у пошуку легких

задоволень та не по роках примітивній ігровій активності. У свою чергу, такі

інтереси і цінності призводять до відчуження зазначених дітей від загалу

ровесників. І лише на перший погляд здається дивним гуртування дітей, що

походять з благополучних родин із мікросоціально занедбаними ровесниками.

Насправді їх об’єднує досвід неусвідомленої психотравми, зумовлений

пережитою гострою чи хронічною травмуючою ситуацією та подібність у рівні

розвитку (а точніше відставання) мотиваційно-потребової і вольової сфер.

Дитячий нейропсихолог А.В.Семенович [12] у своїх дослідженнях дітей

хворих на бронхіальну астму описує у них наявність нейродинамічних,

психоемоційних та розумових розладів, які вона називає «ефектом дорослого

мозку». тобто, притаманні дорослим риси функціонування глибинних мозкових

структур, які регулюють загальний тонус психічної діяльності. Вони особливо

яскраво виявляють себе у 6-7 річному віці і мають слабку тенденцію до

компенсації в подальші роки. До цих рис відносяться зниження емоційного

тонусу, мінливість фонового настрою із переважанням настороженості й

страху, труднощі у започаткуванні будь-якої діяльності, нестійкість уваги,

низький темп мислення та висока стомлюваність. Глибинні мозкові центри є

найвразливішими до будь-яких шкідливих впливів, і можливо, психічні стани,

пов’язані у астматиків із переживанням страху смерті під час нападів задухи та

кисневе голодування, сприяють «старінню» глибинних мозкових центрів й ті у

свою чергу, задля самозбереження організму, працюють за аварійно-

спрощеною програмою і перестають виконувати пускову роль у забезпеченні

пізнавальної діяльності індивіда.

Описані А.Семенович поведінкові зміни, притаманні і дітям, які зазнали

психотравми, вони «убезпечують» їхню психіку від «надлишку» енергетичних

витрат, пов’язаних не лише із потенційно небезпечними та емоційно

нестерпними ситуаціями, але й також із тими, що вимагають сплеску емоцій

при реагуванні на новизну. Зрештою, ця «економія» стає причиною мінімізації

пізнавальної діяльності, як енергетично доволі затратної функції, що

безпосередньо не пов’язана із базовими потребами, необхідними для фізичного

виживання людини.

Перенесені у ранньому віці потрясіння пов’язані з відлученням від матері,

коли дитина заходилася у плачі майже до посиніння від паніки та жаху, напевне

супроводжувалися і порушенням мозкового кровообігу, і кисневим

голодуванням. Це могло спричинити «економність» функціонування мозкових

структур і забезпечення ними лише тієї діяльності, що пов’язана із

забезпеченням життєво важливих функцій організму та прагматично-

гедоністичною складовою існування. У свою чергу, психічна травма зазвичай

породжує емоційні гіперзахисти, завдяки котрим травматик, убезпечується від

негативних емоційних станів, сприймаючи ситуацію, навіть загрозливу для

життя, холоднокровно, на рівні її раціональної переробки. Але

переструктурування нейродинаміки, внаслідок перенесеної психотравми, й

відповідно, зміни емоційної сфери у дорослої людини не є тотожними тим, що

виникають у ранньому дитинстві. Емоційні захисти, що з’являються внаслідок

дитячої психотравми «убезпечують» індивіда від надлишку енергетичних

витрат, пов’язаних не лише з потенційно небезпечними та емоційно

нестерпними ситуаціями, але й також із тими, що вимагають реагування на

новизну. Зрештою, ця «економія» стає причиною редукції пізнавальної

діяльності, як енергетично доволі затратної функції, що безпосередньо не

пов’язана із базовими потребами, за А. Маслоу, необхідними для фізичного

виживання людини.

Зі свого практичного досвіду ми визначили таку закономірність, що

гальмування емоційного розвитку відбувається приблизно на тому віковому

етапі, на який припала психічна травма. Це припущення підтвердилося у ході

аналізу досвіду педагогів та батьків, які досягали певних успіхів у корекції

дітей завдяки спікуванню з ними на рівні їхнього реального емоційного віку та

організації діяльності із включенням занять та уподобань, що мали справляти

не лише гедоністичний, а й водночас, розвивальний вплив та були соціально

схвалюваними.

Соціальні потрясіння, що нині відбуваються в Україні значно збільшили

число дітей, які зазнали психічної травми. Отже, у контексті окресленої

проблеми необхідною є популяризація інформації про значущість віддалених

наслідків психотравми періоду раннього дитинства, оскільки саме вона може

стати пусковим механізмом деформації особистісного розвитку, що

маніфестуватиме у молодшому шкільному та підлітковому віці. Важливою

такоє є подальша розробка корекційно-виховних методів на основі теоретичних

понять, відповідних сучасному рівню розвитку науки.


1. Бастун Н.А. Передумови духовного розвитку у дитячому віці: можливі

перешкоди // Проблеми загальної і педагогічної психології: Зб. наук праць

Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України. – Т. ХІІ, ч.4/ За ред.

С.Д. Максименка. К., Гнозис 2010 С. 32-40

2. Блонский П. П. О так называемой моральной дефективности// Блонский П.

П. Избранные педагогические и психологические сочинения: В 2 т. — М.,

1979. — Т. 1. — С. 189-201.

3. Гернет М.Н., Социальные факторы преступности Приват-доцента 1905. //

Allpravo.Ru - 2004. www.allpravo.ru/library/doc101p/instrum3470/

4. Дічек Н.П. А.С. Макаренко і проблема «морально дефективного

дитинства» в ранньорадянський період // Рідна школа №1–2 (січень–лютий)

2013 •С.15-22

5. Карась Анатолій. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і

некласичних інтерпретаціях Київ – Львів. Видавничий центр ЛНУ імені Івана

Франка2003

6. Крупская Н.К. О так называемой моральной дефективности //"На путях к

новой школе" № 9 за 1923 г.

7. Методичні рекомендації на тему: «Злочинність серед підлітків й методи її

профілактики lvivjust.at.ua/met_po_osv_krim.pdf

8. «Не имея родного угла...»Исторический опыт борьбы с беспризорностью

детей his.1september.ru/article.php?ID=200304009

9. Переписка А.С. Макаренко с А.М. Горьким. – М.: Изда- тельский Дом

Шалвы Амонашвили, 1999. – С. 157–217

10. Петрова Е.А.Детские психотравмы: проблема отсроченного влияния на

личность взрослого человека//Вестник Новгородского государственного

университета 2014г. №79 С. 96-99

11. Селье Г.

ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%B5,_%D

0%93%D0%B0%D0%BD%D1%81

12. Семенович А.В. Введение в нейропсихологию детского возраста. М.: Генезис

2005

13. Солодовникова О. В. Последствия перенесенной психотравмы

www.solodovnikova.org/content/posledstvi...nesennoj-psihotravmy