Фокіна В.І. (м. Одеса)
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
Постмодерністський проект сучасної мультикультурної реальності.
Предтечею постмодерністського бачення мультикультуралізму можна назвати критику етноцентризму західного мислення, зокрема, підданий критиці К. Леві-Строссом європоцентризм. Боротьба з імпліцитним тоталітаризмом була стрижнем теоретичної діяльності західних інтелектуалів 1960-х років (Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ф.Гваттарі, Г. Маркузе, Т. Адорно). Ідеї діалогізма від М. Бубера до М. Бахтіна акцентували конститутивну роль фігури Іншого для самосвідомості. На основі «філософії діалогу» створюється концепція «інакшості» Е. Левінаса, вплив якої виходить за межі академічного простору. У тому ж напрямку розвивається концепція М. Фуко, який проголосив «смерть суб'єкта».
Підрив позиції універсальної раціональності завершує постструктуралізм. Наприклад, Ж. Дерріда і Ж. Дельоз з їх тезою про примат «відмінності» над тотожністю; Ж.Ф. Ліотар з його радикальним скепсисом по відношенню до «великих нарацій», тобто будь-яких ідеологій, що претендують на загальну значущість; Ж. Лакан, «структурний психоаналіз» якого методично дезавуює автономного суб'єкта як ідеологічну ілюзію. Інтенсивне освоєння цього ідейного комплексу спричинило перегляд базових уявлень про людину і суспільство. «Інакшість» і «відмінності» стають частиною дискурсу мультикультуралізму у 1980-90-х роках.
На сьогоднішній момент філософська основа мультикультуралізму зміщується в площину пізнього постмодернізму (аfter-postmodernism). Це – сучасна версія розвитку постмодерністської філософії, яка, на відміну від постмодерністської класики деконструктивізму, стимульована «кризою ідентифікації», і змістовно розгортається як генерування програм подолання останньої шляхом «воскресіння суб'єкта» [1].
Сучасний дискурс, який виступає під рубрикою мультикультуралізму дуже неоднорідний. Дослідники виділяють у ньому «моралістичну», «постмодерністську», і «реактивну» («фундаменталістську») форми. Прихильниками мультикультуралізму першого типу – «моралістичного» – в основному виступали працівники соціальної сфери (минулий час застосовується у зв'язку з тим, що дана позиція змінилася після заяв європейських політичних лідерів про крах мультикультуралізму [13; 2]). Для людей, зайнятих в освітніх організаціях і соціальних службах, а також для значної частини ліберальної громадськості, мультикультуралізм позиціонував ідеальну модель мирного співіснування. Під мультикультуралізмом розумілося мирне співіснування різних етнічних і релігійних співтовариств, кожне з яких уявлялося як носій особливої культури. Цей тип дискурсу зазвичай називають «соціально-педагогічним» мультикультуралізмом [3].
Постмодерністську форму мультикультуралістського дискурсу підтримують інтелектуали з університетського середовища і мас-медіа, поширюючи риторику «відмінності» («difference»), що прийшла на зміну риториці тотожності. Вони ратують за відмінності, але без зміни існуючого соціального порядку. Тобто не допускають можливості включення представників емігрантських культурних громад в управління державою і не вітають політизацію їх етнічності (наприклад, заборона на створення етнічних партій). Лозунг: «Насолодимся святом відмінності в турецьких ресторанах і на фольклорних фестивалях» припускає наступне тлумачення - «Ми вітаємо вашу інакшість, але за умови, що ви залишитесь там, де ви перебуваєте зараз, і що наше благополуччя не зазнає збитку» [3]. По суті, така позиція веде до подальшої сегрегації суспільства.
«Фундаменталістську» форму мультикультуралізму представляють активісти етнічних меншин. Вони пропонують повністю порвати з цінностями і нормами, що склалися в межах сучасної ліберальної демократії. Принципи ліберальної демократії для цих людей – не більше ніж завуальоване насильство, прикриття панування однієї групи над усіма іншими. Наслідком такого стану справ є «спроба перевертання владної ієрархії, при якій ті, хто був нічим, стануть всім». Прикладами даних протестних настроїв є численні акції протесту емігрантів, що відбулися у європейських країнах останнім часом (Франція, Великобританія, Швеція та ін) [4]. «Засновник шведської молодіжної організації «Мегафонен» (Megafonen) Рамі аль-Хамізі, який отримує юридичну освіту, так і не пояснив, на якій підставі протестувальники не поважають елементарні права інших жителів країни – зокрема, те ж право власності. Не пояснив він і те, як протест проти влади пов'язаний зі спаленням школи або автомобілів простих шведів» [4]. Цей та інші приклади демонструють, що суперечності між емігрантами та місцевими жителями не є за своїм змістом виключно етнічними або культурними. Це насамперед протиріччя соціального типу, пов'язані з боротьбою за робочі місця, за гідне і прийнятне за ціною житло, за доступ до освіти і т.ін. Безумовно, культурні відмінності між емігрантами та місцевими жителями не можна ігнорувати. Але ці відмінності для самих емігрантів не є головною підставою розрізнення. Межі між ними і спільнотою титульного етносу не стільки визначаються набором «об'єктивних» маркерів (мова, релігія, манера одягатися тощо), скільки тим, як ці (або інші) маркери сприймаються, тим, яке значення їм приписується в соціальній комунікації. «Культурно далеких» переселенців, які вдало вписалися в економічну структуру приймаючої країни «перестають помічати», і навпаки: «культурно близькі», неінтегровані в життя основної спільноти, сприймаються як чужі [5]. Таким чином, дотримуючись постмодерністському проекту сучасної мультикультурної реальності, можна констатувати, що культурна межа не існує сама по собі. Вона щоразу проводиться заново, тому що залежить від конкретних умов того чи іншого суспільства в той чи інший час. З іншого боку, культуралізація соціального тягне за собою етнізацію політичного. Конфлікти інтересів тлумачаться як конфлікти походження. Тобто, мультикультуралізм виступає як ідеологія, а отже, як спосіб організації політичної дії та інструмент соціальної мобілізації.
Аналізуючи ідеологію мультикультуралізму [6; 7], слід зазначити, що чим більш активно в громадських дискусіях обговорюється тема культурної чужості, цивілізаційної (не) сумісності, «зіткнення» (і «діалогу») цивілізацій, тим глибше учасники цих дискусій починають вірити в визначальну роль «культурних» чинників власної поведінки. За постмодерністською логікою, їх дискурс конструює їхню соціальну поведінку. Тобто дискурс відмінності виступає як джерело відмінності, що тягне за собою відповідну політичну практику. Ця практика пов'язана з «управлінням культурним розмаїттям» як завданням національної політики. У свою чергу, управління культурним розмаїттям виявляється інструментом його організації і конструювання. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що такого роду ідеологія мультикультуралізму – швидше перешкода на шляху формування мультикультурного суспільства, ніж засіб такого формування.
Пам'ятаючи про те, що дана ідеологія апелює до політичної практики і повсякденної взаємодії в мультикультурних спільнотах, важливо розглянути «реакцію» представників західної ліберальної демократії на необхідність «поглинання чужих культур» [8]. Міркування про це знаходимо у Ю. Кристєвої. «Поглинання чужості, пропоноване нашими суспільствами, виявляється неприйнятним для індивіда модерного, який ревниво ставиться до своєї інакшості, не лише національної й етичної, а посутньо суб’єктивної та непоступливої. Націоналізм протистоїть універсалістським тенденціям (релігійним або раціоналістичним) і схильний виділяти, а то й переслідувати чужинця, у той же час він все-таки прийшов до партикуляристського і непримиренного індивідуалізму модерної людини» [9, с.8].
Тема індивідуалізму західної людини аналізується А. Рено на матеріалі філософських концепцій XVIII-XX століть. Однак, індивідуалізм, задекларований в Декларації прав людини і громадянина 1879 року, базується на принципах свободи і рівності, які в деякій мірі можна назвати основою європейськості.
На думку А. Рено, ліберальна «рівність» – це, по суті, рівність відносно умоглядного поняття людини взагалі. З цієї причини принцип рівності сам по собі залишається досить невизначеним у своєму практичному застосуванні: він може застосовуватися і негативно, для знищення привілеїв і руйнування ієрархій, – і позитивно, в якості підстави визнання прав Іншого (який ці права спершу повинен мати або наділятися ними на рівні з тим, хто ними вже володіє). Очевидно, що з рівності як такої індивідуалізм ще не випливає. Щонайменше, потрібен також принцип свободи як незалежності людей один від одного і від будь-яких можливих форм їх об'єднання. Однак, незалежність як така вимагає філософського обгрунтування її принципів. Представники західної наукової думки віддали перевагу "недоторканому і священному" праву власності як позитивному принципу в системі «індивід-незалежність-рівність». Слід визнати, що цей принцип вніс до вищезгаданої системи достатню для практики визначеність і дієвість. Справді, якщо «людина взагалі» – це власник (неважливо, "природних прав", землі або майна), то в цій логіці, кожен індивід – це власник і в цій якості дорівнює іншому (отже, не повинен мати жодних пільг і привілеїв для своєї власності); а принцип незалежності в даному випадку означає незалежність власності. Розвиваючи дану думку, відзначимо, що незалежність власника від інших у володінні своєю власністю тягне за собою і специфічну відповідальність, що настає у тих чи інших випадках розпорядження власністю. Таким чином, досить прийняти "право власності", щоб у суспільстві, де власність виступає в якості визначальної ознаки "людини взагалі", настали ліберальна рівність і свобода (незалежність). Питання, «як цінність незалежності заступила цінність автономії (в кантівському тлумаченні автономії)?» – А. Рено вважає вирішальним для розуміння сучасності. І. Кант розумів "автономію" як єдність того, що дає закон і підвладного йому (закону), – в опозицію "гетерономії", нав'язування закону ззовні, що коріниться в чомусь радикально іншому. Згідно І. Канту, людина вільна, якщо вона в змозі досягти тотожності своєї індивідуальної свідомості з практичним (моральним) розумом трансцендентального суб'єкта, що становить справжню природу людини; і цілком слідувати йому, це означає: визначати свою волю розумом. Таким чином, цінність автономії допускає – навіть припускає – принцип обмеження Я через добровільне підпорядкування загальному закону (закону, який міг би бути визнаний будь-якою розумною істотою). Саме в цьому сенсі могла б йти мова про рівність індивідів-представників різних культур в концепції індивідуального мультикультуралізму.
Лібералізм же підводить під цю рівність зовсім іншу підставу, а саме: всі люди мають однакову, "загальнолюдську" природу, всі вони прагнуть до задоволення типових людських потреб, до щастя, всім їм притаманний однаковий здоровий глузд (common sense!). Саме тому, що ці індивіди однакові за такою "природою" – між ними можлива конкуренція, можливий масовий попит на одні і ті ж товари і послуги, взагалі можлива масова поведінка. Однаковість "базових потреб" – основа ліберально-демократичного капіталізму, основа і в той же самий час, насправді, міф. Звідси стає зрозуміла свого роду історична закономірність: існування ліберального індивідуалізму ("тріумф індивіда") призводить до кризи "дисциплінарного суспільства" як традиційного інституту влади за М. Фуко. Причина в тому, що існування ліберальної демократії можливе тільки тоді, коли "незалежні" індивіди соціалізуються як однакові за своєю "природою", що підкріплюється ідеологією "рівності". Тому й існує, наприклад, безкомпромісна вимога французької громадськості елімінувати культурні відмінності арабської молоді в інститутах соціалізації (зокрема – освітніх закладах). З іншого боку, відмінності між індивідами, які дійсно істотні, тобто несуть у собі напругу протиставлення культурних ідентичностей на рівні цінностей, в руслі політики толерантності оголошуються "несуттєвими", а їх усунення обгрунтовується здоровим глуздом європейського законодавства.
Резюмуючи вищесказане, можна відзначити, що ліберальний індивідуалізм культивує принцип "відмінності тотожних", заохочує несуттєві (а суттєві, як уже зазначалося, редукуються до несуттєвих) відмінності одного індивіда від іншого, які тримаються, зрештою, на принципі власності.
На думку А. Рено, хоча такого роду індивідуалізм – не найкращий вихід з кризи мультикультурного суспільства, для подолання сучасної соціокультурної кризи на Заході немає потреби повертатися до якихось форм тоталітаризму, ексгумувати архаїчну, домодерністську нормативність, засновану на цінностях традиційної ієрархії та релігійності [10]. Можливо, настав час перейти від культивування індивіда до рівня індивідуальності, суб'єктності, на якому проблематика мультикультуралізму отримає іншу основу, а саме індивідуальний мультикультуралізм. Культурне розмаїття у внутрішньому просторі суб'єкта провокує непримиренні протиріччя і підштовхує, таким чином, до подальшої розробки кантівського поняття автономії з урахуванням еволюції суб'єктності як феномена мультикультурного співтовариства.
Сучасні дослідники відзначають тенденцію до диференціювання рівнів суб'єктності, зокрема, А.А. Пелипенко і І.Г. Яковенко виділяють три, істотно різних (насамперед, за своїми цивілізаційними функціями) рівня суб'єктності. Серед них: родовий індивід, паліат і особистість, хоча, безумовно, існують і проміжні варіанти (які нерідко переважають в реальному житті) [11]. Яскравим прикладом тому є феномен «реактивного мультикультуралізму» і «стигматизованої ідентичності», з якими на початку 90-х років ХХ століття зіткнулися західні суспільства. Їх носії – етнічні та культурні меншини. Якщо раніше їх члени прагнули швидше до злиття з більшістю, то тепер вони, навпаки, наполягають на власній інакшості. При цьому стверджується, що їхня ідентичність відмінна від ідентичності оточуючих настільки радикально, що ні про яке зближення не може бути мови. Те, що колись було негативною характеристикою, отриманою групою ззовні, стає позитивною самохарактеристикою групи, тобто, відбувається добровільне «прийняття стигми» [12]. Ця тенденція взаємодіє із зустрічною їй, що ініціюється західноєвропейською спільнотою – тенденцією індивідуалізму. Остання полягає в тому, що культурні відмінності позначаються самим суб'єктом в ході його самоконституювання в просторі міжкультурних відносин. У зв'язку з цим підкреслюється конструктивність побудови суб'єктності індивіда шляхом синтезу елементів різних культур, тому що цей процес спирається на культурний вибір, свободу і авторство. Здатність суб'єкта проводити проникну межу між власним «Я», своєю культурною ідентичністю і суб'єктністю Іншого, є передумовою індивідуального мультикультуралізму, через те, що актуалізує інтерсуб'єктивний простір взаємодії «Я» та «Іншого». Таким чином, постмодерністскій проект сучасної мультикультурної реальності породжує індивідуальний мультикультуралізм. Індивідуальний мультикультуралізм – це здатність суб'єкта в процесі свого існування створювати нові цінності і смисли на перетині різних культур та історичних епох. У зв'язку з цим, культурна ідентичність в умовах постмодерну – це унікальна система почерпнутих індивідом з різних джерел культурних елементів, з якими він себе ідентифікує як суб'єкт, що самоконституюється.
Висновки. Систематизувавши методологічні підстави політичної практики мультикультуралізму в європейському культурному просторі, приходимо до висновку, що криза ліберально-демократичного розуміння сутності індивіда підводить до необхідності вибудовувати взаємини в мультикультурних суспільствах на основі концепції індивідуального мультикультуралізму.
Індивідуальний мультикультуралізм – це здатність суб'єкта за допомогою свого існування створювати нові цінності і смисли на перетині різних культур та історичних епох. У зв'язку з цим, культурна ідентичність – це унікальна система почерпнутих індивідом з різних джерел культурних елементів, з якими він себе ідентифікує як суб'єкт, який самоконституюється. Вона постає в результаті накладення та синтезу різноманітних культурних впливів.
Якщо культурні впливи гармонійно взаємодіють, то ідентифікація індивіда з культурним середовищем розвиває його здатність породжувати нові культурні смисли. В іншому випадку – культурна ідентичність залишається «проблемою», стимулюючою подальший розвиток культурного вибору, свободи і авторства суб'єкта.
Список літератури
1. Європейский Словник філософій: Лексикон неперекладностей. Пер.з фр. – Т.2. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2011. – 488 с.
2. Merkel A. An die Muslime und Türken Multi Kulti ist Tot
3. Радтке Ф.-О. Между дерегуляцией и дискриминацией. Дилемма немецкого социального государства в обращении с иммиграцией [Электронный ресурс] / Ф.-О. Радтке // Центр независимых социологических исследований. – Режим доступу: www.cisr.ru/files/publ/Migr_Radtke.pdf
4. Парижский синдром: Иммигранты в Швеции выражают протест действиям властей через погромы expert.ru/2013/05/21/parizhskij-sindrom/
5. Multikulturalismus: liberale und radikale Varianten / Zwischen Assimilation und Multikulturalismus von Prof. Dr. Berthold Löffler. – Hochschule Ravensburg-Weingarten, 2011.
6. Тейлор Ч. Мультикультуралізм і «Політика визнання». – К.: Альтерпрес, 2004. – 172с.
7. Kymlicka W. Multicultural citizenship, Oxford, Oxford UP, 1995; La Citoyennete multiculturelle. Une theorie liberie des minorits, trad. fr. P. Savidan, La Decouverte, “Textes a l`appui», 2001. – 280 p.
8. Молитва и пуля. Французский писатель Доминик Веннер застрелился рядом с алтарем собора Парижской Богоматери www.rg.ru/2013/05/22/paris-site.html
9. Кристева Ю. Самі собі чужі / Пер. З фр. З. Борисюк. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 262с.
10. Рено А. Эра индивидуализма. К истории субъективности / Пер. с франц. С.Б. Рындина. – СПб: Изд-во «Владимир Даль», 2002. – 409с.
11. Пелипенко А.А. Исторические этапы и уровни эволюции субъектности // Субъект во времени социального бытия / Отв. ред. Э.В. Сайко.  М.: Наука, 2006.  С. 72-134.
12. Малахов В. Понаехали тут… Очерки о национализме, расизме и культурном плюрализме. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 200с.
13. Guéant C. annonce un durcissement du droit d'asile. 25 nov. 2011. www.liberation.fr/politiques/01012373796...ent-du-droit-d-asile