УДК 316.485.22: 304.444

Яровий Д.О. (м. Київ)

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Громадянське протистояння в соціальних медіа в контексті глобалізаційних процесів

Протягом десятиліть після здобуття Україною незалежності громадянське

протистояння в державі перебувало в латентній фазі й характеризувалося лише короткими політичними кризами (без залучення широких соціальних верств), але останніми роками набуло більш відкритої форми. Події «Євромайдану» та анексія Криму, агресія Російської Федерації на сході України разом із загостренням протиріч між різними групами інтересів всередині держави запустили військові, політичні, економічні та зовнішньополітичні механізми внутрішньої та міждержавної конфронтації, яка супроводжується значною ескалацією внутрішньодержавного соціального конфлікту. У цьому конфлікті, особливо у його внутрішньополітичному аспекті, надзвичайно важливу роль ідіграє громадянське протистояння як комплексний багатофакторний процес внутрішньодержавної конфронтації мі групами в суспільстві (включаючи представників політичної влади), який характеризується наявністю у сторін глибоких протиріч відносно сприйняття та оцінки тих чи інших ідеологічних понять. В контексті поширення глобалізаційних процесів у світі, деконструювання омадянського протистояння набуває міжнародного аспекту.

Про актуальність поглибленого вивчення психологічних механізмів

досліджуваного феномену в соціальних медіа свідчать сучасні політичні та

психологічні проблеми українського суспільства та світу, на які мають вплив

зокрема і глобальні процеси.

По-перше, комплексне розуміння громадянського протистояння на

теоретичному та практичному рівні має відігравати значну роль в мінімізації

негативних соціально-політичних наслідків в Україні. В Указі Президента

України 399/2014 від 13 квітня 2014 «Про заходи щодо забезпечення

консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в

Донецькій та Луганській областях» події, що відбуваються в цих областях,

визначають саме як громадянське протистояння. Конфронтація груп громадян

України, яка базується на протиріччях в сприйнятті та оцінках дійсності, не

обов’язково приймає відкриту форму та передбачає агресивні дії, що не робить

її менш небезпечною. Вона може відбуватися і на рівні політичних еліт з

різною ідентичністю, і на побутовому. Розуміння історії та форм

громадянського протистояння в Україні допоможе усвідомити його зв'язок із

такими небезпечними для України явищами, як агресивний регіоналізм, мовне,

міжрегіональне та міжконфесійне протистояння, а також прояви сепаратизму.

Враховуючи роль міждержавних відносин в процесах врегулювання конфлікту,

необхідно враховувати міжнародний компонент в розробленні стратегії

деескалації протистояння.

По-друге, в умовах ведення військових дій на території країни

надзвичайно небезпечним фактором постає агресивна протидія різних «груп

інтересів», які здійснюють свідомий цілеспрямований вплив на політичне

життя суспільства. Враховуючи низький рівень політичної культури в Україні,

протидія цих «груп інтересів» часто асоціюється в першу чергу не з

плюралізмом думок, а з дестабілізацією соціально-політичної ситуації та

загостренням громадянського протистояння. При цьому розуміння груп

інтересів не збігається з поняттями політичних еліт та політичних партій,

оскільки в українських реаліях до впливових груп належать також фінансово-

економічні, олігархічні, військові групи, які не належать до політичних еліт та

не асоціюються з конкретними партіями. Мало того, зазначені «групи

інтересів» можуть впливати одночасно на різні політичні партії, що належать

до їх зони впливу. Це матиме наслідком конструювання різних дискурсів, що

відповідають задачам певної «групи інтересів», але в той же час є

конкуруючими, оскільки транслюються різними партіями, відповідно до

ідеологічної платформи останніх. Ця взаємодія дискурсів є важливою для

дослідження побудови відносин влади в суспільстві та впливу означених груп

на конструювання/деконструювання громадянського протистояння.

По-третє, поширення комунікативних технологій та розширення доступу

до мережі Інтернет разом з присутністю користувачів у соціальних медіа

сприяє політичній мобілізації суспільства. Революційні події за кордоном та

політична криза 2013-2014 рр. в Україні довели значну роль соціальних медіа в

політичній мобілізації суспільства, що серед іншого пов’язується високою

соціально-політичною активністю значної кількості користувачів соціальних

медіа. Попри те що цей канал трансляції дискурсу не є всеохопним, він

справляє вплив на цільову аудиторію, яка долучаються до політичних

перетворень в суспільстві. Таким чином соціальні медіа виступають каналом

конструювання громадянського протистояння з використанням

різноспрямованих дискурсивних практик. Крім того, завдяки соціальним медіа

протистояння розширюється, залучаючи ті верстви населення, які зазвичай не

відзначалися високою політичною активністю. Це поглиблює конфлікт

ідентичностей та соціальну напруженість в суспільстві.

Отже, актуальність дослідження українського політичного дискурсу в

соціальних медіа і того, як конструюється в ньому громадянське протистояння,

продиктована його важливим впливом на політичне життя країни, політичну

ідентичність груп та інформаційно-психологічну безпеку України, і це

дослідження має зв'язок із глобалізаційними процесами. Крім того, соціальні

медіа використовувалися та використовуються не лише у внутрішній, а й у

зовнішній політиці, та є важливим чинником зовнішнього впливу, який є

важливим інструментом глобалізації.

В сучасному політичному житті дія соціальних медіа чинника найкраще

вбудовується в концепцію «м’якої сили», запропоновану Дж.Наєм. Най

пояснює це поняття як спроможність випливати на різних акторів шляхом

приваблення, а не примушення або підкупу, та стверджує, що ця спроможність

ґрунтується на можливості видозмінювати погляди інших [1, 95]. Для

дослідника «м’яка сила» є в першу чергу привабливою, та постає з позитивного

сприйняття культури, політики та ідентичності країни [2, x].

Для сьогодення одним з проявів «м’якої сили» залишається публічна

дипломатія. Я.Мелісен зауважує, що публічна дипломатія стала типовим

компонентом м’якої сили через своє залучення в загальну дипломатичну

практику, зокрема США та Європейського Союзу [3, 23]. Він стверджує, що

попри те, що публічна дипломатія є інструментом зовнішньої політики, вона

має утримуватися від надмірного зв’язку із зовнішньополітичними цілями,

оскільки такий зв’язок грає контрпродуктивну роль – публічна дипломатія має

через дискурс пропагувати цінності, а не займатися міжнародним лобізмом.

Для Мелісена, серед проблем публічної дипломатії також присутні слабка

взаємодія (брак двосторонньої комунікації) та відсутність орієнтації на

звичайних громадян.

Будучи одним з інструментів «м’якої сили», публічна дипломатія має бути

спроможною легко підлаштуватися під вимоги часу. Один з напрямків, який

дозволяє таку мобільність та гнучкість, є електронна дипломатія. Згідно з

Н.Уесткотом, цілями електронної дипломатії є трансфер ідей, мереж та

інформації [4,16]. Посилаючись на парадигму Дж.Ная, Уесткот підкреслює, що

саме трансфер ідей через дискурс є основним джерелом успіху в зовнішній

політиці, та зазначає, що присутність у віртуальному просторі дозволяє

впливати на світову думку та підлаштовувати політику під різноманітні

аудиторії [4, 17]. Він визначає, доповнюючи погляди Мелісена, що

інтерактивність, тобто можливість співпрацювати з аудиторією в режимі

реального часу та реагувати на її потреби, робить цей трансфер ідей найбільш

ефективним.

Дослідження громадянського протистояння в соціальних медіа як елементу

ланцюга «електронна дипломатія – публічна дипломатія – зовнішня політика»

та подальше узагальнення щодо значущості цього процесу потребує визначення

кількох важливих аспектів. По-перше, необхідно висловитися щодо

ефективності та ролі цього методу у зовнішній політиці, по-друге, зауважити

щодо того, чи може дискурс в соціальних медіа інтерпретуватися як офіційні

повідомлення. Це питання варто розглянуте на прикладі країн Європейського

Союзу, як базових та найбільш активних зовнішніх партнерів України, який

зацікавлений в деескалації конфлікту в Україні та деконструюванні

громадянського протистояння.

З метою усвідомлення ефективності комунікацій в соціальних медіа

важливо пам’ятати, наскільки ефективно відбуваються процеси

деконструювання протистояння в цьому середовищі, тобто, якою мірою

соціальні медіа сприймаються цільовою аудиторією.

З одного боку, подібне сприйняття може бути досить успішним, адже

автентичність джерела вважається одним з визначних факторів переконливості

повідомлення в Інтернеті [5, 186]. Людям часто властиво у пошуках

інтерпретації та усвідомлення змісту повідомлення покладатися більше на

персонально висловлені повідомлення у соціальних медіа, ніж на традиційну

пресу [6, 18], і персоналізовані новини звучать більш переконливо та надійно.

Визначається, що довіра мусить мати раціональну основу, базуватися на знанні

та розумінні специфіки медіа, їхніх механізмів функціонування. Занижений

рівень медіа-культури часто призводить до того, що така довіра різко

знижується [7, 225].

Соціальні медіа надають аудиторії інформацію з різних джерел, які люди з

кола оточення споживача визначили цікавими та достовірними. Таким чином,

користувачі більше не обирають джерело змісту, вони обирають саме

повідомлення [8, 260], спираючись на рівень довіри до людей або рівень

взаємопов’язаності з певними ньюзмейкерами в соціальних медіа. Це

обумовлює плюралізм джерел та думок в соціальних медіа.

З іншого боку, у функціонуванні соціальних медіа як джерела інформації

актуальним є т. зв. «парадокс розмаїття», визначений Дж. Наєм як одна з

характерних рис інформаційного суспільства. Згідно з Наєм, надмірний

розвиток інформаційних технологій призвів до ситуації, коли величезні обсяги

інформації відволікають людей від важливих повідомлень. Таким чином, в

сучасних умовах більш важливим ресурсом є не інформація, а увага [1, 99].

Особливо актуальним цей парадокс є для консервативних груп суспільства, які

менше довіряють інформації, опублікованій індивідами, аніж тій, що надійшла

з інших джерел [8, 255]. У зв’язку з цим, важливо ретельно працювати над

репутацією джерел. Як відомо, «Інтернет пам’ятає все», тому повідомлення в

соціальних медіа, що виконують функцію публічної дипломатії, мають бути

ретельно відібрані, транслюватися в рамках офіційної політики

Це приводить нас до обговорення: чи можливо розглядати такі соціальні

медіа, як Твіттер або Фейсбук, та повідомлення посадових осіб у них як

елемент офіційної дипломатичної стратегії, зокрема для ЄС?

У сучасних умовах, персоналізована діяльність публічної дипломатії

(соціальні мережі, блоги) надала цільової аудиторії можливість безпосередньо

спілкуватися з іноземними агентами політики, які в даний час сприймаються як

звичайні ординарні люди, а не як безособова державна машина [9, 543]. Тим не

менш, можна вважати, що соціальні медіа належать до сірої зони того, що є

офіційним і приватним.

Європейська Комісія розробила орієнтир із соціальних медіа для своїх

співробітників. Цей документ стверджує, що заяви працівників є особистими і

не можуть розглядатися як ті, що представляють офіційну позицію Комісії, а

співробітники не можуть говорити від імені Комісії. Тим не менш, цей акт

також повідомляє, що Комісари, Спікери, Голови Представництва та прес-

офіцери уповноважені та мають право говорити від імені Європейської Комісії

та передавати політичні повідомлення. У відповідь на зростаючий інтерес до

соціальних медіа, персонал що співпрацює з прес-офіцерами також був

долучений до цієї групи [10]. Офіційні представники Європейського

Парламенту також активно використовують соціальні медіа для щоденної

комунікації [11]. Отже, електронна дипломатія ЄС функціонує в рамках

публічної дипломатії, та повідомлення її агентів впливу у соціальних медіа

можуть мати офіційне тлумачення.

Крім того, значний обсяг акаунтів у соціальних медіа представників ЄС

надає розуміння того, що Інтернет та соціальні мережі активно

використовуються ним для поширення інтересів та цінностей та посилення

традиційних каналів публічної дипломатії [12, 30]. В Україні європейська

електронна дипломатія активно взаємодіяла з громадянським суспільством,

зокрема під час подій «Євромайдану», та її інструменти були використані в

якості реакції на переважну більшість значущих внутрішньополітичних подій.

Отже, в контексті глобалізацій них процесів дослідження психологічних

механізмів деконструювання громадянського протистояння має суттєве

значення, враховуючи потужні можливості міжнародних акторів із роботи в

цьому напрямку.

Запропоновані в результаті дослідження глобального компоненту

деконструкції громадянського протистояння для деескалації соціального

конфлікту матимуть практичне значення для впровадження в діяльність

українських органів державної влади, зокрема Міністерства закордонних справ

та Міністерства інформаційної політики України. Результати дослідження

матимуть практичну цінність з точки зору упередження конфліктних ситуацій

та захисту інтересів держави, суспільства та громадян в інформаційно-

психологічному середовищі.

Крім того, результати дослідження та сформульовані на їх основі

психологічні висновки можуть бути використані при розробці навчальних

курсів з психології, філософії, психолінгвістики, теорії та практики

комунікацій, конфліктології; у наукових роботах, присвячених вивченню

громадянського протистояння, дискурсивних механізмів у соціальних медіа;

для мінімізації негативних наслідків конфліктів між представниками різних

форм ідентичностей в Україні. Отримані результати можуть використовуватися

практичними політичними та соціальними психологами в ході розробки

соціальних програм, та політичними консультантами в ході передвиборчого

процесу.

Використані джерела

1. Nye J. S. Public diplomacy and soft power //The Annals of the American

Academy of Political and Social Science. – 2008. – Т. 616. – №. 1. – С. 94-

109.

2. Nye J.S. Soft power: The means to success in world politics. – Public

Affairs, 2004.

3. Mellissen J. The New Public Diplomacy: Between Theory and Practice //The

New Public Diplomacy-Soft Power in International Relations.

4. Westcott N. Digital diplomacy: The Impact of the internet on international

relations. – 2008.

5. Kusumasondjaja S., Shanka T., Marchegiani C. Credibility of online reviews

and initial trust The roles of reviewer’s identity and review valence //Journal

of Vacation Marketing. – 2012. – Т. 18. – №. 3. – С. 185-195.

6. Xiguang L., Jing W. Web-based public diplomacy: The role of social media

in the Iranian and Xinjiang riots //Journal of International Communication. –

2010. – Т. 16. – №. 1. – С. 7-22.

7. Баришполець О. Т. Психологія масової комунікації та медіа-освіти

//ББК 88.5 я 43 Н 12 Рекомендовано до друку вченою радою Інституту

соціальної та політичної психології АПН України (протокол № 8/06 від

10 жовтня 2006 р.). – С. 220-231.

8. Ismail S., Latif R.A. Authenticity issues of social media: Credibility, quality

and reality//World Academy of Science, Engineering and Technology. –

2013. – 74. – С. 265-272.

9. Zhong X., Lu J. Public diplomacy meets social media: A study of the US

Embassy's blogs and micro-blogs //Public Relations Review. – 2013. – Т. 39.

– №. 5. – С. 542-548.

10. European Commission. Social Media guidelines for all staff.– [Електронний

ресурс] //Режим доступу до джерела:–

ec.europa.eu/ipg/docs/guidelines_social_media_en.pdf

11. Vesnic-Alujevic L. Members of the European Parliament online: the use of

social media in political marketing. – Wilfried Martens Centre for European

Studies, 2013.

12. Duke S. The European External Action Service and Public Diplomacy

//Discussion Papers in Diplomacy. – 2013. – №. 127.