УДК 159.9.01:001.8
Балл Г.О. (м. Київ)
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Це повідомлення присвячене розглядові виміру «елітарність – егалітар-ність» – одного з ключових у трактуванні концепту «особистість» у науці (передусім, психологічній) та суспільній свідомості. Обговорюються шляхи опрацювання цього виміру, відповідні раціогуманістичній світоглядній та методологічній орієнтації.
1. Множинність різноманітних трактувань є сутнісною ознакою провід-них категорій гуманітаристики, що стає підставою для численних нарікань. Проте критикований стан речей у принципі є закономірним. Адже не варто розглядати вказані категорії як суто наукові поняття, із жорсткими логічними вимогами до них. Візьмемо, наприклад, такі категорії, як «культура», «особистість», «діяльність», «свідомість», «зміст», «діалог», «творчість». Важко вказати більш-менш чіткі критерії, які дозволили б упевнено ідентифікувати будь-який запропонований предмет як такий, що підпадає під подібну категорію, або, навпаки, категорично відкинути таке припущення. Але ця обставина зовсім не знецінює категорії, оскільки їх призначення інше, ніж наукових понять. Представляючи, у рамках деякої сфери знання, якийсь аспект буття, кожна категорія знаходить конкретизацію в наукових поняттях, що є компонентами гіпотез, концепцій, теорій. Порівняно з категоріями ці поняття мають бути точніші за змістом і краще задовольняти логічні вимоги (нехай слабші в гуманітарних дисциплінах, ніж у «точних» науках). Детальніше про це сказано у статтях [1] і [2]. Тут нагадаю лише про труднощі, зумовлені тим, що категорії та поняття, як правило, позначаються (зокрема, у психологічній науці) тими самими словами. Один із приємних винятків – вживання О.М. Леонтьєвим терміна «окрема діяльність» (або синонімічного – «особлива діяльність») для позначення одного з понять, яке (поряд з поняттями, позначуваними термінами «дія», «операція» та ін.) використовується в теорії діяльності. До речі, «дія», як поняття зазначеної теорії, будучи тим самим одним із засобів конкретизації категорії діяльності, слугує також однією з багатьох конкретизацій категорії дії, роль якої (як і низки інших провідних категорій) у розвитку психологічної науки простежив М.Г. Ярошевський [26].
За їхніми логічними, семантичними і психологічними характеристиками категорії гуманітаристики варто віднести до складових індивідуальної й суспільної свідомості, що їх у соціолінгвістиці називають концептами. Вказують (див. [9]) такі характерні риси концептів: а) емоційну насиченість – на відміну від емоційної нейтральності понять, особливо наукових; б) рухливість, нечіткість – на відміну від усталеності й чіткості наукових понять; в) стихійність, природність становлення – на відміну від цілеспрямованого формування наукових понять та їх систем. Але при тому, що соціолінгвісти зосереджують увагу на концептах повсякденного мислення, таких як доля, душа, зустріч, шлях, світло, честь, любов та ін. (див. [13]), категорії, котрі цікавлять нас, є концептами наукового (та філософського) мислення.
До наукових понять та їх систем ставиться вимога логічної релевантнос-ті. Зокрема, терміни, що позначають ці поняття, повинні відповідати закону тотожності, тобто завжди мати одне й те саме значення. Справді, з логічно нерелевантних квазіпонять не можна побудувати ясну й несуперечливу теорію. Вони не можуть бути покладені й в основу стандартизованих процедур – експериментальних, психодіагностичних і т. п. На відміну від цього, категоріям логічна релевантність потрібна значно меншою мірою у зв'язку з тим, що їх призначення полягає у предметній, світоглядній і методологічній орієнтації творчої діяльності дослідників (теоретиків, зокрема авторів конкретних теорій, і експериментаторів), розроблювачів технологій і гуманітаріїв-практиків (практичних психологів, педагогів, соціальних працівників тощо). Логічні огріхи дискурсу, що містить характеристику й обговорення категорій, більш-менш компенсуються при цьому інтуїцією діяча, до якого цей дискурс звернений. Але ця інтуїція має спиратися на знання семантичного (значеннєвого і смислового) поля ка-тегорії, що використовується, і обов’язок з розкриття таких полів лягає на плечі методологів відповідної науки.
2. Сказане повною мірою стосується категорії «особистість». Її сутніс-ний зміст розуміють дуже по-різному; це зайвий раз підтверджують видані в Україні праці з оглядом багатьох вітчизняних і зарубіжних теорій особис-тості [6; 22; 23]. Лунають скарги на те, що поняття (або категорія) особистості, через розмитість свого змісту, перетворилося «ніби у “Mädchen für alles” – у служницю для всіх» [21, с. 316]. Проте, як на мене, підстав для панічних настроїв немає. При тому, що за допомогою обговорюваної категорії, як правило, характеризують людського індивіда у його відношеннях із суспільством і культурою, слід зважати на складність і суперечливість цих відношень. Тож, оскільки одні наукові течії переважно зацікавлені, скажімо, у вивченні характеристик індивіда, спричинених впливами соціокультурного середовища, а інші – у з’ясуванні його здатності зберігати свою автентичність всупереч таким впливам, то немає нічого дивного, що у представників цих течій «існує потяг акцентувати одне з начал за рахунок іншого» [17, с. 133], що й знаходить відображення у трактуванні категорії «особистість». Важливо лише не вважати свою позицію єдиною істинною. Точніше кажучи, розходження, про які йдеться, не становитимуть небезпеки, якщо: а) буде усвідомлено природність множинності трактувань категорій (у даному разі категорії «особистість») і відмінність між категоріями та власне науковими поняттями; б) так чи інакше здійснюватиметься координація зазначених трактувань і конкретизація обраного трактування у чітких наукових поняттях. Певні кроки у цих напрямках зроблено у книжці [12]. Не намагаючись, звичайно, відтворити тут ці кроки, торкнусь лише деяких моментів – тих, які безпосередньо стосуються заявленої теми статті.
Трактування категорії «особистість» розрізняються за багатьма параметрами; зупинімось лише на одному, для проблематики історичної психології, мабуть, найістотнішому. суттєві незгоди мають місце на осі «егалітарність (рівність) – елітарність», тобто з приводу того, чи є особистість притаманною будь-якому індивіду (або майже будь-якому, принаймні якщо він досяг певного віку) і у цьому сенсі усі індивіди є принципово рівними, чи вона є принадою лише обраних, або найкращих, або найбільш розвинених людей, одним словом – еліти.
Елітарний підхід до трактування особистості є співзвучним із її романтико-публіцистичним розумінням, дуже поширеним і у повсякденних, і у художніх, і у гуманітарно-наукових дискурсах. Наприклад, С.М. Марєєв пише: «Ми кажемо: самостійна особистість. Але несамостійна особистість  і не особистість зовсім. Особистість виражає не просто відмінність одного індивіда від іншого, а й міру його гідності. Коли хочуть вказати на значущість людини, то так і кажуть: це особистість» [18, с. 125]. Орієнтиром тут постає трактування особистості як ідеалу, відповідне давній філософській традиції. Як казав у XVIII столітті Джамбатиста Віко, «філософія розглядає людину такою, якою вона повинна бути» – цит. за [19, с. 216]. Такий підхід був розвинутий російською релігійною філософією початку ХХ ст. Так, за П.О. Флоренським, «особистість, яка розуміється у сенсі чистої особистості, є для кожного Я лише ідеал – межа прагнень і самопобудови» – цит. за [11, с. 266]. Ба більше, за Л.П. Карсавіним, «повнотою буття і особистістю є лише Бог» (цит. за [20, с. 148]).
Проте, оскільки нас цікавить поняттєва конкретизація категорій, звернемо увагу на думку П.О. Флоренського, за якою дати поняття особистості неможливо, бо вона «виходить за межі будь-якого поняття, трансцендентна будь-якому поняттю... Що ж до змісту, то він не може бути розсудковим, але – лише таким, який безпосередньо переживається у досвіді самотворчості, у діяльній самопобудові особистості, у тотожності духовного самопізнання» – цит. за [11, с. 266]. Тож ця характеристика особистості, хоч яка цікава, виходить за межі наукового пізнання: адже наукове мислення є мисленням у поняттях. Підкреслю, що це не ставить під сумнів культурної цінності даного підходу. Як зазначає В.С. Стьопін, наука «відрізняється і від мистецтва, і від релігійного досвіду, і від філософського пізнання, а це все є типи пізнавальної діяльності людини. Наука – вельми важлива частина культури, проте вона не вичерпує всієї культури» (цит. за [8, с. 59]). Але водночас слід зважати на специфіку кожної частини культури, зокрема наукової частини, де слід не лише користуватися поняттями, а й прагнути їх максимальної чіткості. Тоді як філософи правомірно зосереджуються на розкритті змісту особистісного ідеалу, то психологічна наука покликана про-стежувати можливості, шляхи, варіанти, закономірності руху до нього, спираючись при цьому, зокрема, на діагностичні, корекційні та інші процедури, побудовані на чіткій поняттєвій основі.
Сказане не означає, ніби між філософським і психологічним трактуван-нями особистості відсутні точки дотику. Навпаки, вони є і утворюють переду-мови для взаємодії вказаних трактувань (котра може бути плідною за поважання правомірності й самостійності кожного з них). Зокрема, уявлення про особистість у релігійно-філософському сенсі, наявне у свідомості людини, може поставати для неї ідеалом (див. наведені вище слова П.О. Флоренського) – тож психолог, вивчаючи цю людину й прагнучи допомогти їй, повинен брати це до уваги.
3. До аналізу обговорюваної тут проблеми було залучено (див. [1; 2]) уявлення про розрізнювальний та узагальнювальний підходи до поняттєвої конкретизації людинознавчих категорій. Наведене вище трактування особистості за Марєєвим є характерним прикладом розрізнювального підходу, який ставить провідні запроваджувані поняття у відповідність насамперед найяскравішим проявам відображуваних цими поняттями явищ або якостей. Натомість узагальнювальний підхід орієнтований на якнайширше використання понять, що запроваджуються.
Узагальнювальний підхід має безсумнівні методологічні переваги, оскі-льки: а) він відповідає тенденції, що виправдала себе в методології науки, до все більшого узагальнення основних понять; б) зміст, що вкладається в обговорюване поняття за розрізнювального підходу, може бути переданий (причому чіткіше) й на базі узагальнювального підходу через встановлення родо-видових відношень (коли, наприклад, «духовні смисли» розглядаються як певний вид смислів у широкому розумінні). Але, усвідомлюючи ці переваги, треба поважати й мотиви, що найчастіше привертають учених-гуманітаріїв до розрізнювального підходу. У центр своєї діяльності (часто не тільки науково-пізнавальної, а й науково-практичної – яка передбачає безпосередній вплив на соціум і/або його членів) такий учений найчастіше ставить феномен, якому надає яскраво вираженого позитивного смислу і тому прагне якнайширше утвердити його в суспільній практиці (або, навпаки, феномен, якому надає явно негативного смислу і від якого відтак прагне позбавити, наскільки це є можливим, суспільну практику). Відповідно, він схильний визначати головне поняття розроблювальної ним концепції так, щоб воно описувало саме цей феномен, – і віддавати такому поняттю перевагу як головному перед поняттями більш узагальненими, більш чіткими, але ціннісно нейтральними.
Проте, визнаючи, що до застосування розрізнювального підходу можуть спонукати шляхетні мотиви, бажано все ж таки ставитися до нього з пересторогою. Щоправда, у статті [2], пославшись на типологію науково-психологічних дискурсів [14] і наголосивши на незаперечних перевагах узагальнювального підходу у суто наукових дискурсах, спрямованих на об'єктивне відображення фактів і закономірностей, я визнав допустимість розрізнювального підходу в науково-практичних дискурсах, або розрахованих безпосередньо на зміну ціннісних настановлень реципієнтів, або таких, що пропонують реципієнтам (наприклад, педагогам чи практичним психологам) способи впливу на ціннісні настановлення їхніх підопічних. Наразі така оцінка розрізнювального підходу (принаймні, стосовно конкретизації категорії «особистість» у межах психології) видається мені надто поблажливою. Адже і з етичного, і з науково-практичного погляду було б недоречно казати, скажімо, юнакові, який не виявляє у своїй поведінці належної самостійності (або навіть його батькам чи педагогам), що він «ще не є особистістю»: це лише образило б його й загальмувало б реалізацію його особистісного потенціалу.
4. Тепер звернімо увагу на те, що концепт «особистість» виступає не лише в рамках філософії, психології, соціології, культурології тощо – як одна з категорій цих галузей знання, а й у межах суспільної свідомості загалом. У цій своїй ролі він становить неабиякий інтерес для історії культури та історичної психології, заслуговуючи на особливу увагу в контексті аналізу становлення й еволюції гуманістичного світогляду. Адже розглянуте вище надання переваги чи то егалітарності, чи елітарності характеризує не лише різновиди трактувань цього концепту, а й панівні в тому чи тому ареалі й на тому чи тому історичному етапі та пов’язані, звичайно, зі зрушеннями у суспільному бутті тенденції змін думок і настроїв прихильників гуманізму. Обмежуючись розглядом Європейської цивілізації, констатуємо: якщо гуманізм епохи Відродження був налаштований елітарно, оспівуючи красу тіла й велич духа нехай лише окремих – обраних Богом – представників людського роду, то в наступні історичні періоди дедалі більшої ваги набувають егалітарні інтерпретації гуманізму. Упродовж останніх десятиріч вони отримують потужне втілення у поширенні ідей та практики толерантності, діалогічної взаємодії, мультикультуралізму. Зокрема, здійснювана у цьому руслі суспільна турбота про повноцінну соціалізацію осіб із фізичними та психічними обмеженнями дозволила навіть порушити питання про сприймання розумово відсталих осіб як таких, «у стосунках з якими інтелектуально краще розвинені суб’єкти виступають вже не лише у домінуючій ролі, як опікуни-подателі життєвих благ, а й у ролі партнерів по співпраці з освоєння спільного для тих і інших соціокультурного простору» [5, с. 64].
Та, попри безперечні здобутки, доводиться констатувати, що на шляху масової реалізації засад егалітарного гуманізму постали серйозні перешкоди. Торкнімося хоча б проблеми використання вільного часу, обсяг якого істот-но збільшився завдяки науково-технічному прогресові. Згадаймо, що К. Маркс вбачав перспективу розвитку людства не лише в досягненні справедливого розподілу й достатнього споживання матеріальних благ, а й у найширшому прилученні мешканців Землі до високої духовної культури й різноманітної творчості, передумови для чого мало забезпечити передусім саме збільшення вільного часу. Як відомо, ці надії (поки що?) не справдилися. Навіть у найбільш благополучних країнах стрімко вдосконалювані засоби масової комунікації (включно з дивом ХХІ століття – Інтернетом), які технологічно цілком здатні істотно допомагати здійсненню зазначених надій, для переважної більшості населення слугують лише пасивному споживанню і – через його механізми – стають інструментами маніпулювання свідомістю людей заради отримання економічних і політичних зисків. Констатується, що дозвілля – на відміну від простого від-починку – є передумовою вільної думки й вільної діяльності, але «небагато хто має здатність до дозвілля. Тоді як більшість, отримавши додатковий вільний час, здатна лише на те, щоб вбивати цей час» [25, с. 149].
5. Загалом вищесказане налаштовує на висновок, що ані чисто елітарний, ані чисто егалітарний гуманізм не здатні становити надійне ідейне підґрунтя ні для гуманістично зорієнтованих людинознавчих студій, ні для практичної діяльності, спрямованої на втілення гуманістичних цінностей у суспільне життя. Є потрібним певний синтез вказаних позицій. Тож розглянемо засади такого синтезу, зосереджуючись на психологічній науці й опрацюванні у ній категорії «особистість».
А. Власне, настанова на синтез елітарності й егалітарності становить один з вихідних пріоритетів гуманістично зорієнтованого людинознавства. Понад століття тому вона знайшла вияв у визначенні особистості М.М. Рубінштейном як «індивідуальної культурно-творчої сили або як можливості її» [24, с. 34]. Згодом американська гуманістична психологія, долаючи обмеження, притаманні найпотужнішим на середину ХХ століття психологічним течіям – бігевіоризму і фройдизму, – зосередилася на з’ясуванні «висот, до яких люди мають потенціал піднятися» [29, с. 2]. При цьому, з одного боку, дослідницькі зусилля було спрямовано (Абрагамом Масловим та ін..) насамперед на вивчення самоактуалізованих осіб, які досягли високих ступенів психологічного здоров’я і творчих здобутків, тобто на психологічну еліту. З іншого боку, було наголошено на тому, що, попри всі відмінності у здібностях, психологічне зростання, трактоване як рух у бік самоактуалізації, принципово є відкритим чи не для кожного; психологи мають допомагати людям у цьому рухові, відповідним чином спрямовуючи їхню власну активність: адже «людина якоюсь мірою архіте-ктор самої себе» [28, с. 57].
Б. Створенню поняттєвих передумов для реалізації окресленої у п. А настанови й доланню крайнощів елітарного й егалітарного підходів у трактуванні категорії «особистість» у психологічній науці та практиці слугує визнання того, що між «особистістю» й «не-особистістю» не існує чіткого кордону. Слушно вказується, що «початок особистості не можна позначити чіткою межею, навіть такою, як 3-4 роки, на яку вказують деякі автори. Окремі прояви особистості можна спостерігати і у віці одного року, і навіть раніше. Річ у тім, що особистість  це не однозначно описувана структура, про яку можна у кожному конкретному випадку точно сказати: вона є або її немає. Радше, особистість  це форма існування людини, яка попервах посідає ледве помітне місце серед інших, примітивніших форм її існування, далі усе більше й більше і, нарешті, абсолютно переважає» [16, с. 12]. Поняттєва конкретизація цієї позиції налаштовує на те, щоб позначати терміном особистість (англ. personality, фр. personnalité, нім. Persönlichkeit, рос. личность) певну якість індивіда, а не самого цілісного індивіда (особу – англ. person, фр. рersonne, нім. Person, рос. лицо), який володіє (більшою чи меншою мірою) цією якістю; до речі, важливість розрізнення даних понять відзначалася вже давно – див. [27]. (Щодо згаданої вище якості, то я віддаю перевагу трактуванню, за яким особистість – це якість індивіда, котра дозволяє йому бути відносно автономним та індивідуально своєрідним суб'єктом культури. Обґрунтування цього трактування див. у [4; 12]).
Через усталену мовну звичку важко обійтися без вживання слова особистість (і його іншомовних відповідників) для позначення конкретної людини, що володіє обговорюваною якістю, особливо коли ця якість сягнула високого рівня розвитку. Але таке вживання можна вважати метафоричним, тож у теоретичних дискурсах, на мою думку, бажано уникати його.
В. Окреслене у п. Б зважання на відмінності індивідів (і етапів онтогене-зу одного індивіда) за мірою їхньої якості, позначуваної терміном особистість, є необхідним, але не достатнім. Воно має бути доповнене зважанням на наявність суттєво відмінних один від одного рівнів розвитку вказаної якості. Не посилаючись на численні у психологічній науці (на жаль, досі належним чином не систематизовані) варіанти встановлення таких рівнів, відзначу перспективність їхнього виокремлення не за одним, а за двома параметрами й розгляду взаємодії відповідних підсистем особистості. Такими параметрами постають, зокрема: внутрішня простота/складність і зовнішня легкість/важкість життєвого світу особи [7], мотиваційний і регулятивний виміри [10], виміри «Егоїзм» (трактований без негативних конотацій і на досить високих своїх рівнях цілком сумісний з альтруїзмом) і «Особистісна унікальність» [15].
У вказаних напрямках сприяння, в опрацюванні категорії «особистість», синтезові елітарності й егалітарності простежується орієнтація на системний підхід, з його чіткою логікою, – що, у поєднанні з послідовною налаштованістю на гуманістичні цінності, відповідає принципам раціогуманізму [3].

Література
1. Балл Г.А. «Отношение» в контексте двухуровневой модели категориально-понятийного аппарата психологии // Мир психологии. – 2011. – № 4. – С. 39-53.
2. Балл Г.О. Дворівнева модель категорійно-поняттєвого апарату людинознавства // Педагогічна і психологічна науки в Україні: зб. наук. праць: В 5 т. – Т. 2: Психологія,вікова фізіологія та дефектологія. – К.: Педагогічна думка, 2012. – С. 34-44.
3. Балл Г.А. Рациогуманизм как форма современного гуманизма и его значение для методологии познания человека // Мир психологии. – 2013. – № 3. С. 208-223.
4. Балл Г.А., Мединцев В.А. Личность как модус культуры и как интегративное качество лица // Мир психологии. – 2010. – № 4. – С. 167-178.
5. Бастун Н.А. Культурно-історичний вимір психологічної науки і практики // Культуротвірна функція психологічної науки / За ред. Г.О. Балла. – К.- Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2014. ‒ С. 41-81.
6. Бреусенко-Кузнецов А.А. Теории личности: Зарубежный опыт теоретизации: Курс лекций. – К.: Миллениум, 2008. – 442 с.
7. Василюк Ф.Е. Психология переживания: Анализ преодоления критических ситуаций. –М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 200 с.
8. Гуманитарная наука как предмет философско-методологического анализа (материалы «круглого стола») // Вопр. философии. – 2007. – № 6. – С. 57-82.
9. Демьянков В.З. Термин «концепт» как элемент терминологической культуры // Язык как материя смысла: Сб. статей в честь академика Н.Ю. Шведовой / Отв. ред. М.В. Ляпон. – М.: Издат. центр «Азбуковник», 2007. – С. 606-622.
10. Завгородняя Е. Личность: интегративно-экзистенциальный подход. – Saarbrücken: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2014. – 100 c.
11. Зинченко В.П. Добавление редактора [к статье «Личность»] // Большой психологический словарь / Под ред. Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2004. – С. 265-266.
12. Інтегративно-особистісний підхід у психологічній науці та практиці / За ред. Г.О. Балла. – К. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 206 с.
13. Карасик В.И. Лингвокультурные концепты: Подходы к изучению // Социолингвистика вчера и сегодня: Сб. науч. трудов: Изд. 2-е, доп. – М.: ИНИОН РАН, 2008. – С. 127-155.
14. Кричевец А.Н. Ценностно-перформативное измерение психологических теорий // Психология. Журнал Высшей школы экономики. – 2010. – Т. 7. – № 4. – С. 3-19.
15. Левит Л. Уникальный потенциал, самореализация, счастье. – Saarbrücken: LAP LAMBERT Academic Publishing, 2013. – 478 c.
16. Леонтьев Д.А. Очерк психологии личности. – М.: Смысл, 1997. – 64 с.
17. Максименко С.Д. Загальне поняття про особистість та її структуру // Особистість в психологічних дослідженнях: Тексти. – Ніжин, 2005. – С. 131-144.
18. Мареев С.Н. Зачем человеку личность // Мир психологии. – 2007. – № 1. – С. 114-125.
19. Махлин В.Л. Философия гуманитарных наук // Философия науки. Методология и история конкретных наук: Уч. пособие. – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. – С. 194-220.
20. Мелих Ю.Б. Сущее личности и личностность единосущего: к вопросу о спорности персонализма у Л.П. Карсавина и Н.А. Бердяева // Вопр. философии. – 2008. – № 8. – С. 145-157.
21. Мухина В.С. Личность: Мифы и реальность (Альтернативный взгляд. Системный подход. Инновационные аспекты). – Екатеринбург: ИнтелФлай, 2007. – 1072 с.
22. Психология личности: Словарь-справочник / Под ред. П.П. Горностая и Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. –320 с.
23. Рибалка В.В. Теорії особистості у вітчизняній психології та педагогіці: Навч. посібник. – Одеса: Бакаєв Вадим Вікторович, 2009. – 575 с.
24. Рубинштейн М.М. Социализм и индивидуализм. (Идея личности как основа мировоззрения). – М., 1909. – 124 с.
25. Сидорина Т.Ю. Особенности человеческой деятельности в современную эпоху. Чем занять человека? // Обществ. науки и современность. – 2014. – № 3. – С. 140-150.
26. Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии: Теоретические проблемы развития психологической науки: Изд. 2-е, доп. / М.Г. Ярошевский. – М.: Политиздат, 1974. – 447 с.
27. Nuttin, J. La structure de la personnalité.  Paris: PUF, 1971. 256 p.
28. Rogers, C.R. A Way of Being. – Boston: Houghton Mifflin, 1980. – X, 395 p.
29. Schultz, D.P. Growth Psychology: Models of the Healthy Personality. – New York etc.: Van Nostrand Reinhold Co., 1977. – VII, 151 p.