УДК 159.923
Карпенко З.С. (м. Івано-Франківськ)
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
Психолого-історична реконструкція соціальних міфологем та їх функціонування на сучасному етапі розвитку суспільства
Початок третього тисячоліття ознаменувався активізацією фундаменталістських релігійних рухів і радикальних політичних сил, що відроджували давні міфологічні уявлення окремих конфесійних, етнічних та інших спільнот, об’єднаних архетипною ментальністю і волею до насильницького утвердження власної світоглядної та культурної гегемонії, якою зазвичай прикривалися корисливі економічні інтереси. Це призвело до значного розповсюдження терористичної діяльності в сучасному світі, розв’язування гібридних воєн, «підкріплених» відповідною соціальною міфологією як їхніх ініціаторів і активних учасників, так і пасивних співчуваючих спостерігачів.
Отже, на часі психолого-історична реконструкція деструктивних соціальних міфологем, яка допоможе зняти забрало з ретроградних спроб нав’язати світові новий порядок, що виходить із тоталітарних (екуменічних, етноцентричних та ін.) уявлень про належне (бажане й вигідне) облаштування суспільного життя.
Ця стаття присвячена неупередженій експлікації міфологічної основи транспективної політичної доктрини Росії як «Третього Риму» [1], цивілізаційна неадекватність і деструктивна сутність якої сповна проявилася в підбурюванні та військово-технічній підтримці сепаратистського руху на українському Донбасі, а до того в Криму.
За визначенням, «міфологія – тип функціонування культурних програм, що передбачає їх некритичне сприймання індивідуальною і масовою свідомістю, сакралізацію їх змісту й неухильність виконання» [4, с. 644]. Структуру міфології утворюють три складники: 1) конститутивний (або інформаційно-змістовий), зокрема, легенда про священне походження, подвиги звитяжців, образ «світлого майбутнього»; 2) регулятивний, що задає поведінкові матриці, парадигмальні настанови інтерпретації та передбачає замкнутий цикл ритмічних процедур, які структурно організують календар, на кшталт президентських і парламентських виборів, партійних з’їздів тощо.
До інтегральних характеристик міфологем належать: 1) глобальність масштабу; 2) синкретичність як зрощення їх семантичних, аксіологічних і праксеологічних аспектів, що схоплюється цілісно в акті інтуїції; 3) структурно-семантична гетерогенність (пористість змісту), що дозволяє заповнити брак доказової фактологічної бази фантастичними інтерпретаціями; 4) універсальний ригоризм – повна узгодженість сущого і належного, наприклад, «оголошений» фашистом мусить поводитися як «фашист» (при відсутності фактів прогалина заміщується вигадуванням страхітливих історій); 5) парадигмальність у сенсі культурної відповідності; 6) принципова інфінітивність (рецитативність), що вимагає постійної реінтерпретації змісту при збереженні вихідного смислового ядра, яке не підлягає перегляду і критиці; 7) «внутрішня» настанова на іманентне розуміння і тлумачення міфу на відміну від «зовнішнього» історико-генетичного дослідження подій та фактів; 8 ) нормативна фідеїстичність, себто безумовна довіра й безальтернативне прийняття міфу; 9) самосакралізація міфологеми як захисної системи, що регулює поведінку шляхом проекції та застосування заохочень і покарань, виштовхуючи при цьому аномальну поведінку за межі охопленої даною міфологемою спільноти (до прикладу, переконання щодо експансіоністських зазіхань Заходу, НАТО у сприйнятті пересічних росіян); 10) обов’язковість механізму сакралізації імені (носія міфологічної свідомості), яка проявляється в заявах на зразок: «Ленін – наш вождь і учитель», «Великий Кормчий» про Мао-Дзе-Дуна, аж до «Путін – наше все»; 11) достатність пояснювального потенціалу, що розповсюджується як на зовнішній щодо міфологеми ареал, так і на внутрішню царину сакраментального досвіду та генерує появу додаткових «мікромірів», які підтримують генеральну міфоідею; 12) іманентна прагматичність – націленість на досягнення реальних результатів, які відповідають колективним уявленням та ідеологічним очікуванням; 13) неодмінний зв’язок з ритуалом. Сучасні соціальні міфологеми переплітаються з релігійною обрядовістю, часто спеціально конструюються з участю ЗМІ, політтехнологів, іміджмейкерів та інших міфоретрансляторів і міфотворців; 14) нерефлексивність – відкидання будь-яких спроб незаангажованого аналізу онтологічних підстав міфу; 15) консервативність – міфологема чинить опір проникненню у свій осередок чужорідних елементів та інновацій, що проявляється в боротьбі супроти «єресей», «викривлення генеральної лінії партії», підриву «духовних скреп» тощо.
Упевнимося в становленні цих ознак у соціальній міфології Росії. Дослідники зародження імперської ідеї на теренах середньовічної Московії А. Крюков і В. Дебенко відзначають, що саме період кінця ХУ – ХУІ ст. відіграв провідну роль в історії Росії та вирішальним чином вплинув на її майбутнє. Саме тоді утворилося і зміцнилося її етнополітичне ядро – незалежна Московська держава – і виникли протиріччя і проблеми, які надовго визначили стратегію і тактику внутрішньої та зовнішньої політики нового суспільного організму, що розвивався по специфічній траєкторії [3].
Зародження самодержавства, територіальні зазіхання новоутвореної держави потребували ідеологічного обґрунтування, яке мало б довести історичну визначеність необмеженої влади московських правителів та їх територіальних претензій. Ключова роль у виробленні цієї політичної доктрини належить «Сказанию о князьях Владимирских» і теорії «Москва – Третій Рим», які виводили родовід московських правителів від римських імператорів і проголошували їх «єдиними оборонцями» православної віри [6].
Поява «Сказания…» і теорії «Третього Риму» була ініційована іосифлянським напрямком церковників, які мали за мету відстояти незалежність московської держави від Ватикану, відвернути московських князів і дворян від намірів секуляризації церковних земель, переключити їх ініціативу на зовнішню експансію.
Зокрема, «Сказание…» починається з розповіді про поділ Землі між нащадками Ноя, перерахування володарів стародавнього світу, серед яких автор (імовірно, Філофей, дискусії щодо авторства й досі тривають) акцентує увагу на діяльності римського імператора Августа, проголошення його «царем всесвіту». Далі йдеться про те, що Август поділив свої володіння між нащадками, в тому числі «сроднику своему Прусу» дав землі у Прибалтиці: «и оттоле до сего времени зовется Прусская земля». Минув час, і до нащадків Пруса прийшли новгородські посли і запросили до себе князем Рюрика «от рода римського Августа кесаря».
Рюрик зі своїми братами Сінеусом і Трувором прибув до Новгорода і поклав початок роду московських князів – держателів Руської землі. Далі йде розповідь про нащадків Рюрика Володимира Великого і Володимира Мономаха. Автор повідомляє, що, вражений могутністю останнього, візантійський імператор Константин Мономах надіслав до київського князя послів, котрі принесли йому хрест «от древа», на якому був розп’ятий Христос, і «вінець царський» та інші подарунки. «И от того времени, – пише автор «Сказания…», – князь Великий Владимир Всеволодович наречеся Мономах, царь великий Русия». Згодом цим вінцем вінчалися нащадки Володимира Мономаха Володимирські і Московські князі. Завершується твір засудженням Візантії за те, що вона «отпадоша» від православної віри. Насправді ж ця регалія російського самодержавства є виробом середньо-азійських майстрів, і призначалася вона татарському ханові в 1330-х роках. У 1472 році великий московський князь Іван ІІІ Васильович узяв за жінку племінницю останнього візантійського імператора Софію (Зою), котра виховувалася вже в Римі. Вона прибула до Москви зі своїм почтом і справила великий вплив на внутрішнє життя великокняжого двора. Саме грекам, які прибули зі Софією, належить ідея «перехрестити» шапку, доповнивши її хрестом і пов’язавши її з візантійським імператором Константином Мономахом. Як бачимо, корона московських царів нічого спільного з київським князем Володимиром Мономахом не мала [5, с. 50]. Шапка перетворилася на символічний ідеологічний міст між Руссю з центром у Києві і Московською державою.
Соціальна міфологема про «священне» походження московської монархічної династії доповнюється теорією, а по суті ідеологемою «Москва – Третій Рим», яка обґрунтовується у творах монаха-іосифлянина псковського Елеазарова монастиря Філофея. Це «Послание на звездочетцев». Тут та в інших творах Філофей подає своє бачення світової історії. На його думку, історія людства – це процес утворення, розвитку і занепаду світових царств, зміни яких визначені Богом. Першим царством, буцімто, був давній Рим, який загинув через латинську єресь. Другим Римом стала Візантія зі столицею Константинополем. Проте і цей другий Рим пішов на угоду з «латинянами», визнавши Флорентійську унію (1439 р.), за що був приречений на загибель. Центром збереження православно-християнської віри, «Третім Римом» стає Москва та її правителі. При цьому Філофей не обмежується наділенням московського великого князя і його держави роллю єдиних вселенських захисників християн. Він прогнозує: «…яко два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти».
Створена Філофеєм міфологема богообраності Москви та її правителів, їх особливої ролі у християнському світі, набула згодом численних прихильників у панівному стані, різних соціальних верствах населення; сприяла формуванню у росіян месіанських переконань у тому, що саме «Росія покликана бути останньою оборонницею православ’я» [2; 7, с. 496]. Незважаючи на всі відмінності релігійного і світського характеру, яких набували в усі часи ідеї «Третього Риму», вони приваблювали московських очільників універсалізмом, можливістю ідеологічного обґрунтування своєї імперської політики у будь-який час і в широкому діапазоні дій. До числа перших найпомітніших військово-політичних кроків, здійснених в результаті «інфікування» даною міфологемою Московії, а пізніше Росії належать: загарбницькі війни Москви з Литвою, у складі якої були й українські землі, під фальшивим приводом своїх «споконвічних прав» на «київську спадщину», підкорення Казанського (1552 р.) й Астраханського (1558 р.) ханств під виглядом потреби навернення в «істинну віру», а насправді пограбування місцевих еліт і насадження при владі московських ставлеників, 25-річна лівонська війна (1558-1583 рр.), мотив якої виходив з переконання Івана ІУ Грозного, що, мовляв, ще з часів Ярослава Мудрого вся Лівонська земля «наша» тощо. Чи варто тепер в контексті цих «аргументів» дивуватися екзальтованій риториці сучасних поборників концепції «Русского мира», що Крим наш і це не підлягає обговоренню, оскільки «за вуха» притягаються чергові фантасмагоричні аргументи, які не мають жодного відношення до історичної правди?
Особливе місце в шерезі цих подій займає приєднання Правобережної України до Московського царства в 1654 році, відомого в радянській історіографії під назвою «возз’єднання України з Росією». Останнє привело також до самочинного приєднання української церкви до Московського патріархату, тоді як до 1448 року московська церква підпорядковувалася Київській митрополії і тільки у згаданому році проголосила себе автокефалією. Протягом 141 року московська церква була неканонічною, і лише в 1589 році Москва вибирає власного патріарха, заручившись згодою Вселенського патріарха і використавши стан занепаду Візантії.
Попри численні факти, здатні пролити світло на істинну мету згаданих і багатьох інших історичних подій, російські, а пізніше й радянські історики обстоювали погляд на нібито прогресивну, загалом цивілізаторську і культуртрегерську, роль Москви як «збирача руських земель», а також твердження про відповідність експансіоністської політики Московії, Росії, а згодом і Радянського Союзу корінним інтересам та сподіванням населення цілком захоплених держав, а також анексованих територій інших держав.
Психолого-історична реконструкція соціальних міфологем свідчить про породження ними окремих часткових ідеологем, так би мовити, на злобу дня. При цьому деструктивні ідеологеми репрезентують суб’єкт-об’єктне ставлення певного соціуму (держави) до великих аут-груп з точки зору їх корисності для досягнення власних інтересів і є типовими для тоталітарних соціумів. Конструктивні ідеологеми засновані на культурі толерантності і поваги до гідності інших та є зразком суб’єкт-суб’єктного ставлення, притаманного демократичним соціумам. Деструктивні ідеологеми стають, зокрема, знаряддям ведення інформаційно-психологічної війни проти визначеного авторитарною владою зовнішнього ворога і живляться негативною енергією конфлікту; конструктивні ідеологеми спонукають до співпраці та взаємодопомоги, становлячи миролюбну гуманістичну альтернативу військовій силі, політичному диктату, економічному шантажу й аморальному етноцентризму.
Література
1. Дугин А. Основы геополитики: геополитическое будуще России / А. Дугин. – М. : Арктогея, 1997. – 608 с.
2. Кінан Е. Російські історичні міфи / Е. Кінан. – К. : Критика, 2001. – 284 с.
3. Крюков А., Дебенко В. Імперська ідея в Московській держав наприкінці ХУ-ХУІ століть: ідеологія, політика, практика / А. Крюков, В. Дебенко. – Івано-Франківськ : видавництво «Плай» Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, 1997. – 74 с.
4. Можейко М.А. Мифология / М.А. Можейко // Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов. – М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор, 2001. – С. 644–647.
5. Нестайко О.В. Великі міфи імперії: втеча від власної ідентичності / О.В. Нестайко. – Львів : Афіша, 2003. – 128 с.
6. Памятники литературы Древней Руси. Вторая половина ХУІ века. – М., 1986. – 276 с.
7. Тойнби А. Дж. Постижение истории. Сборник / А. Дж. Тойнби. – М. : Прогресс, 1991. – 736 с.