1. За одним з авторитетних джерел, історична психологія визначається як «вивчення психологічного устрою окремих історичних епох, а також змін психіки й особистості людини у спеціальному культурному макрочасі, який називають історією» [14, с. 15]. Дещо спрощуючи, можна сказати, що історична психологія вивчає вплив історичного процесу на психіку людини. Це, поза сумнівом, вельми важлива й відповідальна функція. Проте, чи не стає за такого визначення предмет історичної психології штучно звуженим? У тому самому джерелі історична психологія, у широкому значенні, характеризується як «підхід, що вміщує психіку й особистість у зв’язок часів» [там само]. «Зв’язок часів», ясна річ, є метафорою: йдеться, мабуть, про зв’язок явищ, які мають місце на різних відрізках історичного часу. При цьому дослідження зв’язку будь-яких двох явищ (або двох сукупностей /множин/ явищ) не варто обмежувати одним напрямком впливу (у даному разі, як сказано вище, – історичного процесу на психіку людини). Не меншою мірою заслуговує на розгляд і зворотний вплив – психіки людини на історичний процес. Підставою такого розгляду є наявність «психологічної складової у будь-якому соціальному законі чи соціальному відношенні» [11, с. 8] (можна висловитися й так: наявність психологічних механізмів у будь-якому соціальному явищі). Попри те, що така наявність є очевидною, радянська ідеологія, базована на вкрай спрощеному догматичному квазімарксизмі, відкидала спроби розвідок у цьому напрямі, вбачаючи у них зайвий «психологізм». І не випадково: психологізм (без лапок), органічно вбудований у структуру суспільствознавства (включно з історичною наукою), протистояв би вказаному спрощенню, коли жива людина, з її різноманітними потребами й почуттями, зводилася до представника певного суспільного класу.
Та, хоч часи панування квазімарксистської ідеології давно минули, окреслений напрям досліджень досі не розгорнутий належним чином. Звичайно ж, тема впливу людської психіки (зокрема, особистісних властивостей людей) на історичні події аж ніяк не обділена суспільною увагою. Але розкривається ця тема, як правило, або із прив’язкою до конкретних подій, здебільшого на рівні історичних (чи квазіісторичних – історико-міфологічних, історико-белетристичних тощо) оповідей (у кращому випадку – із ситуативним аналізом), або в узагальнювальному контексті філософії історії (типовий приклад тут становлять дискусії, що тривають упродовж століть, стосовно ролі особистості в історії). За всієї поваги до окреслених напрямів студій, не менш потрібним є проміжний напрям – не надто конкретний, але й не надто абстрактний. Цей напрям є, одначе, набагато менш опрацьованим – не в останню чергу через брак чітких дисциплінарних рамок. На мою думку, широко трактована історична психологія є тут найбільш придатною рамкою.
2. Розкриваючи вплив психіки людей на суспільне буття, а отже й на історичний процес, варто скористатися теоретичними положеннями психології, отриманими у межах різних методологічних парадигм. Серед них заслуговує на увагу, зокрема, діяльнісний підхід. Нині є неприйнятною, звичайно, його колишня абсолютизація (зумовлена особливостями «епохи модерну», коли він сформувався – див. [7], – а також суто ідеологічними чинниками радянського періоду). Та попри це потрібно, на мою думку, повною мірою скористатися його здобутками, які знайшли вияв у психологічній теорії діяльності, – тим паче, що ці здобутки мають не лише психологічний, а й системологічний зміст, придатний для використання в аналізі функціонування різноманітних активних систем, – див. [2].
Звернусь до одного з базових положень теорії діяльності (найбільш чіткого в О.М. Леонтьєва) – розрізнення дій і операцій. Найчастіше операції (трактовані згідно зі вказаною теорією) відповідають дрібнішим від дій фрагментам діяльності. Але суть відмінності між обговорюваними поняттями інша. Дія спрямовується на досягнення певної мети і є успішною лише за умови, що ця мета досягається. Операція ж розглядається безвідносно до мети і полягає просто у застосуванні якоїсь здатності суб’єкта до того чи іншого об’єкта (детальніше див. [4]).
Зверну увагу на те, що істотним є розрізнення понять, а вживання тих чи тих термінів – справа домовленості. Скажімо, у військовій справі розподіл значень між термінами «дія» та «операція» є, порівняно із психологічною теорією, зворотним: операція призначається для досягнення певної мети і реалізується через систему дій.
Проте повернусь до психології.
Операція (або, частіше, певна система операцій), за допомогою якої дія може бути успішно здійснена (тобто досягнута її мета), становить спосіб дії. Але результати успішної дії у загальному випадку не вичерпуються досягненням мети. Крім прямого (відповідного меті) результату дії, операції, що утворюють її спосіб, спричинюють, як правило, і інші (побічні) результати. Як відомо, цією закономірністю скористався Я.О. Пономарьов, розкриваючи психологічні механізми творчого мислення. Тут зосередимо увагу на іншому її прояві. Побічні результати успішної (у сенсі досягнення безпосередньої мети) дії, особливо якщо вони не прогнозуються суб’єктом – ініціатором дії, можуть завдати йому (та іншим значущим для нього суб’єктам) шкоди, яка набагато перевищить користь від безпосереднього успіху.
Ця колізія помічалася спостережливими людьми задовго до появи теорії діяльності (але це не знецінює її, як і будь-яку теорію, що впорядковує людські знання). Про те, що дії людей раз у раз мають спочатку результати, яких люди прагнуть, але згодом – неочікувані (і часто вельми шкідливі), писав, зокрема, Ф. Енґельс, ілюструючи свою думку руйнуванням екосистем (за сучасною термінологією), а відтак – катастрофічними економічними й політичними наслідками згодовування стародавніми греками своїм вівцям рослинності на схилах пагорбів Еллади. На жаль, революційно налаштованим ідеологам бракує подібної розсудливості у міркуваннях, що стосуються предмета їхніх прагнень, хоча за успішності насильницьких революцій (у сенсі досягнення найближчої мети, наприклад скинення тирана) катастрофічні наслідки, спричинені руйнуванням при цьому соціальних систем (нехай неефективних і дуже несправедливих, але таких, що хоч якось функціонували, хоч і потребували реформування), настають зазвичай набагато швидше, ніж у випадку з давньогрецькими вівцями. Про жертви та інші втрати, неминучі при безуспішності революційних дій, я вже не кажу.
Взагалі, потребує психологічного пояснення характерне для діячів, про яких ідеться (у тому числі добре освічених та інтелектуально розвинених), систематичне нехтування перспективним плануванням дій – своїх та керованих ними організацій. Звичайно, знаходилися люди, які звертали на це увагу, та до них не прислухалися. Так, на початку ХХ століття філософ і психолог Мойсей Рубінштейн, підтримуючи критику капіталізму тодішніми російськими соціалістами, дивувався тому, як мало уваги приділяли вони конкретному прогнозуванню характеристик того суспільства, яке виникне у разі перемоги соціалістичної революції, – див. [13]. Кажуть, як у воду дивився!
3. Вище було порушено питання про психологічне пояснення незрозумілої, на перший погляд, поведінки діячів (зокрема, революційно налаштованих). Ясно, що у її детермінації бере участь багато чинників, у тому числі специфічних для конкретної суспільної ситуації та конкретних осіб. Водночас, здійснюючи потрібне пояснення, у будь-якому разі бажано скористатися категоріями значення і смислу. Вони, як відомо, є загальногуманітарними, найбільш задіяними у лінгвістиці та семіотиці і водночас вельми важливими для психології. У зв’язку з цим хотілося б відзначити той внесок у розробку категорії смислу і, водночас, у збагачення поняттєвого апарату психології, що його здійснив О.М. Леонтьєв, увівши до теорії діяльності поняття про особистісний смисл.
Іноді висловлюють сумніви у доцільності розрізнення категорій «значення» і «смисл», аргументуючи це тим, що англійською мовою вони обидві зазвичай позначаються словом meaning і психологів, зокрема, це, як правило, задовольняє. Я таких сумнівів не поділяю. Якщо у вивченні якоїсь сфери буття виявилось корисним певне поняттєве розрізнення, причому можливості нашої рідної мови допомогли його здійснити, то будьмо їй вдячні за це та докладімо зусиль, щоб адекватно виразити його і в інших мовах, передусім в англійській – мові міжнародного наукового спілкування.
Зазначивши це, продовжу свої міркування по суті обговорюваної теми. На мою думку, навіть двох понять (значення і смисл) замало (принаймні для психології та епістемології), а потрібні три: об’єктивне значення, суб’єктивне значення і смисл (останній вважаємо при цьому завжди суб’єктивним). Детально моє трактування цих понять, яке розвиває концепцію значень і смислів у теорії діяльності О.М. Леонтьєва, описано в [1], а тут я подам спрощений виклад цього трактування. Проте навіть для такого викладу є потрібним розрізняти об’єкт пізнання, який існує (або існував, або може виникнути) у реальному світі, та предмет, який репрезентує цей об’єкт у свідомості того чи того суб’єкта пізнання (обмежуюсь тут розглядом індивідуальних суб’єктів, хоча через уявлення про «соцієтальну психіку» – див. [8] – поняття, що уводяться, можуть бути поширені й на суб’єктів колективних). З урахуванням цього:
об’єктивне значення об’єкта А – це сукупність властивостей предмета, який найадекватніше і найповніше представляв би цей об'єкт. Об’єктивне значення є абстракцією, на яку, проте, варто орієнтуватися (пор. використовувані у фізиці «ідеальні об’єкти», як-от «матеріальна точка»). Володарем об'єктивних значень є ідеалізований, абсолютно досконалий суб’єкт пізнання, або, у філософській термінології, трансцендентальний суб'єкт;
суб’єктивне значення об’єкта А для реального суб’єкта S – це сукупність властивостей предмета, який представляє цей об'єкт у свідомості цього суб’єкта. Ідеал вченого-дослідника передбачає якнайкраще наближення отримуваних ним суб’єктивних значень досліджуваних об’єктів до їхніх об’єктивних значень (детальніше див. [1]);
смисл об’єкта А для суб’єкта S – це утворення у його психіці, яке фіксує відношення між репрезентацією об'єкта А в цій психіці (на свідомому рівні таку репрезентацію характеризує щойно згадане суб'єктивне значення об'єкта А для суб'єкта S) і потребами згаданого суб'єкта. Маються на увазі представлені в його психіці, тобто суб'єктивні, потреби, котрі, як відомо, не завжди адекватно відображають об'єктивні потреби суб'єкта. До суб'єктивних потреб належать, зокрема, метапотреби, за А. Маслоу; вони виходять за рамки забезпечення задовільного поточного функціонування суб'єкта і репрезентують у його психіці й поведінці присутні у культурі духовні цінності. Мотивація активності людини стосовно тих або інших об'єктів визначається саме їхніми смислами для цієї людини (у суб'єктивному переживанні вони репрезентуються насамперед через емоції). Наприклад, саме завдяки своєму смислу для реципієнта тексту ті або інші текстові одиниці здатні вплинути на нього.
Не тільки смисли об'єктів формуються на основі їх суб'єктивних значень, але також і суб'єктивні значення на основі смислів (проявом чого служить «ефект ореолу» у соціальній перцепції й атрибуції). Взагалі, «у живому знанні злиті значення й укорінений у бутті особистісний, афективно забарвлений смисл» [10, с. 33]
У світлі сказаного ясно, що є недоцільним ототожнювати, як пропонують іноді, смисли із суб’єктивними значеннями (не кажучи вже про відзначену вище хибність нерозрізнення смислів і значень взагалі). Одна річ – коли суб’єктивне значення якогось об’єкта для певної людини відрізняється від його об’єктивного значення через некомпетентність цієї людини або через те, що суспільні знання про об’єкти даного тину дуже обмежені або хибні. Зовсім інша – коли ця розбіжність спричинена почуттями й прагненнями людини щодо вказаного об’єкта; коротко кажучи – його смислом для неї.
А тепер спробую дати найзагальніше пояснення діям (з раціонального погляду, неадекватним) революційно налаштованого діяча (у разі, коли він прагне щастя своєму народові та діє відповідно до своїх переконань). Об’єкти «майбутня революція» і «майбутнє післяреволюційне життя» (яке передбачається щасливим, в усякому разі набагато кращим від дореволюційного) мають для нього дуже високу цінність і, відповідно, виразний позитивний смисл. Відтак суб’єктивні значення цих об’єктів постають для нього істотно деформованими; на заваді залученню до формування цих значень результатів неупередженого раціонального аналізу діє потужний психологічний бар’єр.
4. Здійснений вище аналіз потребує істотного доповнення. У фокусі уваги істориків здебільшого перебувають формальні й неформальні лідери різноманітних спільнот – від малих груп, як-от гурток студентів чи офіцерів, опозиційно налаштованих до влади, до держав та їхніх коаліцій. Успішність діяльності лідерів безпосередньо залежить, зокрема, від того, якою мірою вдається їм привернути на свій бік учасників цих спільнот, транслювати їм смисли, які б спонукали їх до пропагованої лідером діяльності. А для цього щонайперше їм має подобатись, тобто мати для них позитивний смисл, те, що робить і каже лідер (за звичним слововживанням: його дії та слова, але в термінах теорії діяльності – див. п. 2 – його операції, зокрема вербальні, бо саме їх видно й чути іззовні). Такий спосіб поведінки лідерів (особливо – політиків) називають, як відомо, популістичним, і звинувачення у популізмі є одним із найчастіших на їхню адресу. Проте визнаймо: політик, щоб досягти успіху, не може не бути якоюсь мірою популістом. Вся сіль, як кажуть, тут у слові міра: популізм не повинен бути надмірним.
Кількісно вказати цю міру, звичайно, неможливо (хіба що у математичній моделі, яку цікаво було б побудувати). Але якісну вимогу сформулювати можна і треба. Політик (взагалі – лідер) у своїй діяльності, включно з пропагандистською, повинен орієнтуватися не лише на смисли, а й на значення компонентів наявної чи прогнозованої суспільної ситуації (в тому числі операцій, здійснюваних її учасниками, зокрема самим лідером), причому ці значення мають бути якнайближчі до об’єктивних, і тут має стати у пригоді раціональний (там, де є можливість, – науковий) аналіз, розрахований на якнайретельніше співвіднесення – з урахуванням конкретних суспільних умов – цих операцій з цілями, що їх мається на увазі досягти.
Мають шанс увійти до історії, ставши гідними зразками для наслідування, ті діячі, які ретельно аналізували складні ситуації та приймали найкращі для своєї країни рішення, відсуваючи популізм на задній план. Прикладами такої поведінки слугують вчинки М.І. Кутузова, який у 1812 р. тимчасово залишив Москву, і Ш. де Ґолля, який у 1958 р. відмовився, від імені Франції, від володіння Алжиром (детальніше див. [6, § 4.4]). Щоправда, при цьому вони могли спиратися на заслужену ними бездоганну репутацію патріотів.
«Політик (чи лідер) повинен…» – було сказано вище. Ясно, що реальність дуже далека від окресленої норми. Суб’єктивні значення, якими оперують діячі, приймаючи рішення, відрізняються від об’єктивних значень компонентів суспільної ситуації з двох вказаних у п. 3 причин: і через істотні труднощі на шляху раціонального аналізу складних багатозначних ситуацій, і через упередженість, зумовлену смислами, що їх мають для цих діячів зазначені компоненти.
Тепер ще одне уточнення. Суспільна ситуація містить у собі не лише матеріальні компоненти. Компоненти ідеальні, зокрема ті самі смисли (втілені, наприклад, коли йдеться про ситуацію війни, у моральному дусі війська) теж входять до її складу і мають, звичайно, враховуватись при аналізі ситуації та прийнятті рішень, але враховуватись системно, у взаємозв’язку з іншими чинниками. (Розрізнення, здійснене у [9], онтологічних і семіотичних аспектів історичної події є слушним за задумом. Проте, як на мене, термін «онтологічний», цебто «буттєвий», є тут неадекватним. Семіотичні, тобто ідеальні у філософському сенсі, компоненти суспільних ситуацій та їхніх наслідків, представлені в індивідуальній та суспільній свідомості, є присутніми у бутті, як і компоненти матеріальні – економічні, екологічні, демографічні тощо, і мають братися до уваги у системному взаємозв’язку з ними. Разом із тим, для наукового аналізу є недоречною їх романтична гіперболізація).
Звертаючись до подій Другої світової війни, деформуючий вплив хибних смислів на суб’єктивні значення компонентів воєнної ситуації можна угледіти у рішеннях радянського командування при плануванні Київської (1943 року) наступальної операції. Щонайменше десятки тисяч життів радянських воїнів були додатково принесені в жертву заради другорядного, зі стратегічного погляду, семіотичного чинника – звільнення столиці УРСР до річниці Жовтневої революції. Притаманні організаторам операції деформовані смисли (заниження цінності людського життя й завищення цінності ідеологічних символів) деформували й суб’єктивні значення компонентів воєнної ситуації, а відтак – призвели до рішення, далекого від оптимальності.
Утім, прийняття діячем такого рішення через деформацію суб’єктивних значень, якими він оперує, під впливом притаманних йому смислів – це ще, так би мовити, не найгірший випадок. На жаль, рішення, що визначають долю народів, іноді приймають діячі, чия психіка перебуває на межі патології й керується «надцінними» для цього діяча ідеями, що потужно впливають на смисли й суб’єктивні значення, притаманні такій людині. Досі дивуються непередбачливості Н. Чемберлена, який, повернувшись до Лондона із Мюнхенської конференції 1938 року, із трапу літака вітав сповнений ентузіазму натовп словами: «Я привіз вам мир!». Думаю, Чемберлен не лукавив. Мабуть, він проектував на Гітлера свій власний образ нехай «через необхідність» цинічного й підступного, але раціонально мислячого політика. Такий політик, зіставивши безперечні успіхи, досягнуті Німеччиною на той час, та перспективи, які вони відкривали, із колосальними ризиками для неї великої війни (з огляду на співвідношення ресурсів із імовірними противниками), остерігся б її розв’язувати (і був би правий, про що можна судити з подальшого ходу історії). На жаль, ірраціональна мотивація Гітлера зіграла свою фатальну роль.
Взагалі, раціональному мисленню часто надають невиправдано високу вагу в детермінації історичного процесу, що найнаочніше проявляється у широко побутуючих конспірологічних міфах. Їхнім прихильникам я поставив би просте запитання: якщо зловмисні змовники, котрі раз у раз провокують негаразди у світі, є такими вже досконалими у передбаченні й програмуванні суспільно значущих подій, то як же вони досі не второпали, що розгортання цих негараздів загрожує загибеллю і їм – і чим далі, тим настійніше?! Чи, може, вони вже забезпечили себе і своїх нащадків затишним притулком на іншій планеті?
Якщо ж всерйоз замислюватись над проблемою виживання людства, то ясно, що не обійтись без істотного підвищення питомої ваги раціонального мислення у плануванні та здійсненні суспільно значущих рішень. Один з варіантів системи принципів, якими варто при цьому керуватися, подано у [3].
5. Семіотичні наслідки подій знаходять вияв не лише в наділенні смислами (або в зміні смислів) тих чи тих об’єктів, але й в утвердженні (чи посиленні або послабленні) ідей, здатних слугувати джерелами смислів для багатьох об’єктів, а також систем таких ідей – ідеологій. Закріпляючись у культурі, останні справляють вельми потужні впливи на подальші події.
Маючи це на увазі, знову звернімося до болісної теми Другої світової війни та завданих нею людських втрат. Те, що масова загибель людей, включно з мирними мешканцями, спричинювалась усіма її основними учасниками, не становлять таємниці. Щодо нацистської Німеччини та Японії підтвердження, мабуть не потрібні. Власне, й щодо Радянського Союзу – із тим уточненням, що жертвами тут часто ставали власні громадяни – як цивільні, так і одягнені у військову форму, чого я торкнувся вище. Але й так звані західні демократії проявили себе аж ніяк не найкращим чином. Чого варті ядерні бомбардування Хіросіми й Нагасакі, а також бомбардування Дрездена навесні 1945 року, із іще набагато більшою кількістю вбитих цивільних!
Що ж виходить? Вважати, що «усі були мерзотники», і, не обтяжуючи себе аналізом того кривавого часу («однаково не прийдемо до згоди»), уникати слова «перемога», а 8 травня відзначати «День пам’яті та примирення», як це здебільшого прийнято нині в Європі? Я гадаю, що безсумнівною перемогою, досягнутою ціною величезних жертв, стало принаймні розвінчання ідеї величі нації, згуртованої навколо вождя, як основи державної політики – підстави для зовнішньої агресії та для переслідування меншин (що виділяються за різними ознаками) всередині країни. Ця перемога є, на мою думку, тим головним результатом Другої світової війни, перегляду якого людство не повинно допустити.
Сказане жодною мірою не означає заперечення патріотизму. Для ілюстрації цієї думки наведу історичний факт. У травні 1933 р. рейхсканцлера Німеччини А. Гітлера (вибачаюсь, що знову згадую цю одіозну фігуру) відвідав президент Наукового товариства кайзера Вільгельма знаменитий фізик Макс Планк. Він просив канцлера дати можливість працювати у Німеччині визначному хіміку – єврею Ф. Габеру, оскільки його праця потрібна для німецької науки. Гітлер, ясна річ, не став навіть слухати про це. Минуло багато років. Після страхіть нацизму Німеччина досягла великих успіхів в економічній та соціальній сфері, розбудові демократії тощо. Але світова першість німецької науки залишилася хіба що у спогадах. Питається, хто був кращим німецьким патріотом: Гітлер чи Планк?
Цитую М. Рубінштейна: «Справжня єдність може утворитися тільки..., коли всі народи в ідеалі поєднаються не в однорідність і повний збіг, що робить цінним лише один екземпляр, а в єдності своєрідного, в якому зберігається особливий характер кожного і відкривається можливість живої взаємодії та солідарності» [12, с. 184].
Вважаю, що нам, науковцям, варто додержувати цієї світоглядної настанови і у своїй професійній діяльності. Тож посилаючись на сказане у п. 3 з приводу термінів смисл, значення і meaning, хочу висловити думку, що необхідна робота з універсалізації представлення знань (див. [5]) має використовувати здобутки, отримані завдяки специфіці національних мов (до речі, як і наукових галузей).
Література
1. Балл Г.А. Нормативный профессиональный идеал учёного // Психологич. журнал.  2011.  Т. 32.  № 3.  С. 2645.
2. Балл Г.А. Проблемы взаимодействия .психологии с формализованными научными дисциплинами // Психологич. журнал. – 1989. – Т. 10. – № 6. – С. 34–39.
3. Балл Г.А. Рациогуманизм как форма современного гуманизма и его значение для методологии познания человека // Мир психологии. – 2013. – № 3. – С. 208–223.
4. Балл Г.А. Теория учебных задач: Психолого-педагогический аспект. М.: Педагогика, 1990. – 184 с.
5. Балл Г.А., Мединцев В.А. Стратегии универсализации представления человековедческих знаний // Россия: Тенденции и перспективы развития. Вып. 7. Ч. II. – М.: ИНИОН РАН, 2012. – С. 668–673.
6. Балл Г.О. Орієнтири сучасного гуманізму (в суспільній, освітній, психологічній сферах): Вид. 2-е, доповнене. – Житомир: Вид-во «Волинь», 2008. – 232 с.
7. Бастун Н.А. Культурно-історичний вимір психологічної теорії і практики // Культуротвірна функція психологічної науки: Монографія / за ред. Г. О. Балла. – К.; Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2014. – С. 41–81.
8. Донченко Е.А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994.
9. Ерёменко А.М. История как событийность: В 2-х т. Т. ІІ. – Луганск: РИО ЛАВД, 2005. – 496 с.
10. Зинченко В.П. Перспектива ближайшего развития развивающего образования // Психологич. наука и образование. – 2000. – № 2. – С. 18–44.
11. Назаретян А.П. Психология в системе наук: о роли теории в фундаментальной дисциплине // Вопр. психологии.  1988.  № 2.  С. 68.
12. Рубинштейн М.М. О смысле жизни. Ч. 2. Философия человека. – М.: Издание автора, 1927. – 271 с.
13. Рубинштейн М.М. Социализм и индивидуализм. (Идея личности как основа мировоззрения). – М., 1909. – 124 с.
14. Шкуратов В.А. Историческая психология: 2-е, перераб. изд. – М.: Смысл, 1997. – 505 с.